Шлях від Голгофи

…Я люблю розповідати історії. Цього разу вона буде дуже особистою. Мій дід Іван, з яким я не встиг поспілкуватися, бо він відійшов, коли мені було всього вісім місяців, мав незвичний і гіркий Великдень. 

Якийсь комунальний начальник-комуніст у провінційному містечку Тернопільщини вирішив, що акурат у день Христового Воскресіння слід висадити кілька ялинок у центрі. І доручив цю роботу саме дідусеві. Можливо, знущаючись над почуттями віруючого, а, може, й не задумуючись над тим, що коїть. Що було робити бідному фірманові, недавно вирваному з рідної Лемківщини? Переконувати самодура, що то гріх, що справа – не пильна, і її можна перенести на день-два? Марна річ… А вдома – троє дітей, і він – єдиний годувальник. Мабуть, той день став для діда Івана голгофою, але тим не менш він посадив ті злощасні, як йому, певно, здавалося, деревця. Можу лише припускати, що до кінця своїх днів він пам'ятав те Воскресіння. А начальник… Згорів від оковитої.

Цей уламок родинної пам'яті мені значно пізніше передала мама. Завжди, коли, на жаль, зрідка приїжджаю до батьківської хати, то, звісно, йду на цвинтар, де за десятки літ побільшало рідних та дорогих могил. І до скромного кам'яного хреста над гробом діда Івана теж. Але першими на шляху до кладовища мене зустрічають його ялини. І прокидають спомин про Великдень, яким прикрим для когось, і яким знаковим для інших він насправді може бути…

Співчуваючи комусь із ближніх чи далеких, ми часто повторюємо фразу: "У кожного свій хрест". Кажемо про це, акцентуючи на невідворотності долі, над фатумом, що передбачає кожному свої, особисті випробування, "свій шлях широкий". У такі хвилі наше з вами життя видається Голгофою, непривітним, страшним пагорбом, всіяним нереалізованими мріями, жалями і розпачем. Ми забуваємо, що подія, про яку підсвідомо йдеться у цій вже банальній фразі, містить абсолютно протилежні сенси, сповнена геть іншими, - світлими і оптимістичними тонами, не кажучи вже про те, що вона категорично заперечує фаталізм. Бо ж недаремно її називають Великим днем, Великоднем.

Так, кожен з нас неодноразово мав приводи для того, аби, вторячи услід за приниженим, змордованим і розіп'ятим Богочоловіком, вигукнути: "Отче, чому Ти мене покинув?!". Рівно ж як кожен, після "чорних смуг" відчував у душі благодатний подих відродження і воскресіння, по-іншому бачив довколишній дивовижний світ. І той світ вже не був схожим на піщане пустище, на гору страждань. Зрештою, хіба страшний ковідний рік, яким нам випало пережити, хіба численні втрати і невидима смерть, яка чигає невідь у якому місці на кожного з нас, дали нам привід гадати, що все скінчено? Ні, і цей виклик подарував нам безпрецедентні приклади пасіонарності і волі до життя. Без нього не було б буденного вже героїзму медиків, тихого спротиву недузі, здавалося б, безнадійно хворих, людської емпатії, співчуття. І найголовніше - розуміння того, що і цей морок розвіється, коли бодай хтось опікуватиметься вогником свічі…

Без Христової Голгофи не було б "шляху у Галилею", де учні зустрілися з Воскреслим. Про цей шлях говорив у цьогорічній Великодній проповіді Папа Франциск. Коли є надія, то завжди залишається шанс розпочати знову. "Завжди можливо розпочати наново, бо існує нове життя, яке Бог здатен наново започаткувати в нас, по той бік всіх наших падінь. Також і з руїн нашого серця – кожен з нас знає руїни власного серця – Бог може створити шедевр, навіть на зруйнованих уламках нашої людськості Бог готує нову історію". 

Тому, - "шлях до Галилеї", - це про зворотній від Голгофи гостинець. Це не пошук Ісуса у гробі, це, зрештою, не копирсання у минувшині з метою знайти там виправдання чи покаяння. Це – шлях до людей і до ідеалів. Це – дорога у вічність через сірі і, можливо, гіркі будні, без яких навряд чи цей шлях був би ціннісним і повним.  

Ісус, мабуть, ніколи б не зійшов на хреста без розуміння власної місії, без чіткого вибору і, звісно ж, усвідомлення немарності такої страшної жертви. І, як на мене, він, далебі, не герой, не "суперрятівник", а, перш за все, жива, цілісна і самодостатня людина, якій не потрібні ні людська слава, яка не боїться осуду чи злослів'я, яка йде на цілком логічний, хай навіть екстремальний крок задля великого і, можливо, незрозумілого наразі іншим, світлого. Бо, погодьтеся, йти на муки і неуникну смерть, навіть знаючи, що, "згідно з Писанням", воскреснеш "у третій день", - для цього потрібна направду неземна мотивація. Не гламурне прагнення сумнівної слави, не легковажне жонглювання надуманими рейтингами, не холодний розрахунок потенційних зисків чи втрат, не позерство і фіглярство. А чітке бачення потреби власним вчинком засвідчити те, що тут, на землі, є високі сенси, світлі цінності, і людині варто заради них жити. Бо що "слава" і "визнання" у порівнянні з чистотою помислів і дій? Що поклоніння і славослів'я проти осяжності вічності? Що людські пересуди на тлі Істини і Любові? Марнота марнот і ловлення вітру…

І саме у цій простоті і справжності – приклад Спасителя для нас, сучасних, розшарпаних, роздраєних сумнівами, дезорієнтованих, ласих до спокус і слабких духом. Для нас - серед голгофи розчарувань і кривд – його Хрест і його Жертва хай стануть точкою відліку, мірилом правди, алгоритмом натхнення для днів прийдешніх.

Кожному з вас, мої любі читачі, бажаю світлого Христового Воскресіння. Хай воно сповнить серця любов'ю і милосердям, хай серед цього жорстокого світу дасть розуміння вічних істин, цінності людських почуттів і висоти наших мрій.

Христос Воскрес! Воістину Воскрес!

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Наркомани на городі

 …Микола Янович Азаров, "доктор геолого-мінералогічних наук", прем'єр Януковича і співзасновник сміховинного "Комітету порятунку України", який зараз десь скніє у російському заґумінку, теж свого часу вдавався до таких, з дозволу сказати, порад: "Чому подзабуті традиційні українські ценності: не треба скігліті, треба брать лапату і годувати свою сім’ю". Це був крик совкового популіста, далекого від реалій країни, маразматичного маркшейдера, волею долі викинутого на політичний олімп.

Риторика чільних представників Зе!режиму одразу по тому, як міністр оборони Росії Сєрґєй Шойґу заявив про "закінчення навчань" і про відведення небаченої орди від кордонів України, засвідчила, що навіть більш-менш адекватні з них теж міцно присіли на голку популізму. І вже не здатні подолати цю залежність. Віце-прем'єр Олексій Рєзніков легковажно заявив: "Війни не буде, її не має бути. У нас зараз час не для війни, у нас зараз, вибачте, городи за графіком. Городи, необхідно займатися мирним життям для кожного, хто живе в Україні. ...Я із задоволенням послухав вчора виступ президента Путіна (курсив мій. – Авт.) і зрозумів, що для них важливіше внутрішня повістка. Вчора не прозвучало нічого загрозливого для нас з вами. Це головне, що треба було почути. Тому ще раз повторюю - війни не буде. Це головне. Ідіть копайте городи, святкуйте Великдень, займайтеся мирним життям".

У цьому ж "городньому контексті" розвинув свої фантазії і керівник Офісу президента Андрій Єрмак, переконуючи пацифістську і перестрашену перспективою вторгнення публіку у тому, що насправді Росія відповзла у теплу барлогу лише через зусилля Володимира-миротворця. "Я абсолютно впевнений, що новина (відведення російських військ з кордонів України. – Ред.), є результатом роботи президента, його команди і, безумовно, підтримки наших партнерів, з якими ми сьогодні говоримо одним голосом з Росією".

З приводу "одного голосу" з міжнародними партнерами, то він, у ліпшому випадку, є фальцетом. Бо насправді у час найбільшого напруження на кордонах найгучніше волали про загрозу, ба більше, - демонстрували безпрецедентні кроки, не Банкова і український Головком, а лідери США та НАТО. Це Байден дзвонив до Путіна, це Європейське командування збройних сил США (EUCOM) ввело найвищий рівень загрози у зв'язку з ескалацією бойових дій на Донбасі та пересуванням російських військ. Не кажучи вже про численні заяви керівників Північноатлантичного альянсу, які, за прикладом Філіпа Брідлава, глави Європейського командування США і Верховного головнокомандування Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі, вважають Росію "екзистенційною загрозою", причому довгострокову.

Ми не почули таких оцінок з вуст Зеленського, бо той мав значно "важливіші" справи, до прикладу, візит в ОАЕ. Чи, скажімо, "боротьбу з контрабандою", або ж просування "дуже потрібних" з точки зору воєнної міці країни законопроєктів… Чи, - як апофеоз "войовничого настрю" вождя, - стара і потовчена платівка про зустріч з Путіним десь на Донбасі.

Учорашній актор розважального жанру ніяк не втямить, що Україна, на жаль, перебуває і перебуватиме у ситуації Ізраїлю, і змушена бути постійно готовою до війни з північно-східним сусідом. Причому не тільки з боку безпосереднього кордону, але й з півдня та півночі. І жодні зустрічі з Путіним чи навіть його наступником (на Донбасі, "десь посередині", додайте інші варіанти) цієї загрози не усунуть. Це зрозуміли далекі від Хутора Михайлівського британці, коли на їхній суверенній території Кремль застосував хімічну зброю, це розуміють у Прибалтиці, під кордонами якої Лукашенка з допомогою Путіна звели стаціонарну ядерну бомбу в Островці, це втямили й у зєманівській Чехії, звідки пачками висилають російських дипломатів.

Цього не розуміють тільки на Печерських пагорбах, ковтаючи глевкі пляцки, які летять у бік Зеленського після його запросин до перемовин на Донбасі. Путін вправляється у тролінгу, вказуючи "найвеличнішому" на "гідних" його особі перемовників – маріонеток з Донбасу. Лукашенка, знай, підспівує своєму справжньому суверенові, повчаючи українського "макрона" дипломатичній етиці. Та куди там, - вже влаштовує кастинг серед майбутніх претендентів на київський престол, приймаючи на офіційному рівні скандального "слугу" Євґєнія Шевченка.

А Зеленський може скільки завгодно розводитися про "дипломатичний шлях до миру". Але з Росією такої дороги немає. Насправді навчання під кордонами України були потрібними Москві не тільки, як засіб тиску і залякування, але й як тестування багатьох мілітарних складових. До прикладу, запроваджену кілька місяців тому новітню систему управління вогнем на основі штучного інтелекту. Вона здатна виявляти усі підготовчі рухи ймовірного противника і відтак формувати алгоритм знешкодження його дій у 40-50 швидше, ніж це було досі. Ця система під час цьогорічних навчань успішно визначила маркери поведінки і українських ЗСУ, і натовських партнерів, передислокації військ, готовність ППО, авіації тощо, і тепер аналізує здобуту інформацію. Звісно, не для того, аби вона припадали пилюкою у шухлядах шойґінського відомства.

Отримавши потрібний результат, протестувавши реакцію світу, Путін зі спокійною душею міг говорити у щорічному посланні до Держдуми про "червоні лінії", які нікому не дозволено переступати, і про те, - це найголовніше, - що право креслити ці лінії він залишає собі. А тим часом Рєзніков та інша "зелена" камарилья, розвісивши вуха, "із задоволенням слухає виступ президента Росії". А відтак деморалізує народ закликами до городів. Народ, який ось уже восьмий рік боронить своє право бути вільним і незалежним.

Ця влада не зіскочить з голки популізму та малоросійщини. Вона приречена на капітулянтство і панікерство. Не гідна країни, якою, як їй видається, вона править… 

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Професія: олігарх

Ох, вже ці статусні речі… Заради них гонористі і амбітні люди, позбавлені, правда, відчуття реальності, йдуть на дивні, часом безґлузді кроки, аби тільки уволити власне самолюбство.

У соцмережах не втомлюються іронізувати над ідеєю президентського законопроєкту, яку Зеленський, однак, не ризикнув "запатентувати" як власну, перекинувши відповідальність, як зазвичай останнім часом, на колективний розум РНБО. Йдеться про законодавче фіксування "статусу олігарха" (!), про те, що режим має намір докладно виписати у правничих новелах, як із личинки зловредних і зажерливих "сильних цього світу" будуть вилуплюватися гарні і, головне, - політично стерильні метелики респектабельних бізнесменів…

Зеленському, видається, не розходиться про контекст, в якому народжуються ці його не вельми мудрі ідеї. Контекст війни і цілком реальної загрози повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Контекст, про який волають усі світові лідери, серед них і візаві Зе! з нормандського формату – Емануель Макрон та Ангела Меркель, а також новий президент США Джо Байден. Серед цього багатоголосого хору – і найвищі європейські інституції з їх очільниками, і генерали Північно-атлантичного альянсу, до якого так рветься душа вчорашнього прихильника зазирнути у вічі Путіну.

Ні, Зеленський хайпує на настроях постсовєтського натовпу, обивателя, що у позі Почекуна сподівається на свій совковий "великдень", коли можна буде все "взять і подєліть". Після кожного засідання РНБО ми чуємо про дивні санкції проти "дивних людей", санкції, позбавлені не тільки юридичного підґрунтя, але й логіки втілення. Бо підсанкційні особи, зазвичай, абсолютно не переймаються своїм новим статусом, звично ходять у парламент чи у власні розкішні офіси, і роблять, як завжди, буденну свою роботу. З легкої руки президента вони, - ці демонізовані "цапи-відбувайли", - вже реально легалізувалися і навіть не соромляться своїх брудних справ. Аякже, сам президент у черговому відосіку фактично вніс контрабандистів у кодифікацію професій…

Але повернімося до олігархів та їхнього майбутнього статусу. Наскільки я розумію, ці люди, які упродовж трьох десятків літ української незалежності "п'ють кров" у пересічного глядача серіалу "Слуга народу" чи концертів "Кварталу 95", після ухвалення монобільшістю дивовижного за правовим невіглаством і небаченим популізмом законопроєкту, мали б, мов за помахом чарівної палички (не плутати з "ебонітовою") перетворитися у голодранців і суспільних парій. Або ж, - на вибір, - поділитися статками і у мить переродитися на пересічних вітчизняних підприємців, яких щоденно і неусипно "пасе" податкова, поліція, розмаїті контролюючі органи. Такого, звісно, не буде, оскільки диявол, як завше, ховається у дрібницях.

Ці дрібниці полягають у критеріях добору в "олігархічний пул", які, слід очікувати, будуть ретельно виписані у скандальному законопроєкті. І, гадаю, ці критерії матимуть легкий флер президентських уподобань, симпатій та, звісно, фобій.

Для чого Зеленському та його кліці такий закон? Категорично не для того, аби навернути "розбійників" у правове русло. Якби Зе! переслідував таку мету, то, вочевидь, у Верховній Раді не з'явився б інший документ – проєкт про легалізацію капіталів. Чи він не вирішує суто економічних і правових стосунків багатих людей з державою і суспільством? Цілком. Але він не враховує супермети чинного президента – там відсутні політичні підтексти.

Якщо говорити вже зовсім відверто, то, видається, анонсований "статусно-антиолігархічний" проєкт буде виписуватися під конкретного "олігарха" – Петра Порошенка. Цей папірець потенційно має набути обіцяної Зеленським під час передвиборчих дебатів "вироку" для п'ятого президента України. Бо, вочевидь, мова йтиме про заборону "олігархам" брати участь у політичній боротьбі, фінансувати чи очолювати політичні партії, володіти медіа тощо.

Якщо це так, то маємо ще одне підтвердження того, що Зеленський, зрештою, як типовий популіст, був і залишається надалі палким прихильником простих рішень. Усунути головного конкурента, законодавчо зафіксувавши по-суті репресивні заходи проти нього, - підло, цинічно і нешляхетно.

Звісно, аби вже геть зовсім "не світити" реальної мети, до переліку "олігархів" долучать ще низку осіб, які, на думку Зеленського і його ОПУ, не є надто лояльними до режиму чи дозволяють собі перечити "волі вождя". Особливо цікавими видаються перспективи потрапляння до реєстру Ігоря Коломойського, який фактично був і спонсором, і хрещеним батьком перемоги вчорашнього коміка, а також Сергія Льовочкіна. Колишній керівник адміністрації Януковича останнім часом став віп-персоною в оточенні Зе!. Це з його "легкої руки" ОПЗЖ, що була реальним опонентом Зеленського на російськомовному Південному Сході, після санкцій проти кума Путіна, розкололася, перетворившись під проводом Бойка у "потішну опозицію" Банкової. А ще, - зважаючи на апетити нинішнього господаря України, - таким чином Льовочкін і Ко, мабуть, стануть "завідувати" газовим сектором. Унісши Дмитра Фірташа до переліку "олігархів", вони позбавлять "віденського вигнанця" впливу і контролю над цим трильйонним ринком. Звісно, Льовочкіну доведеться ділитися, фінансувати омріяний Зеленським "другий термін", але то, так би мовити, крихти…

Цікаво також, як відреагують на президентську ініціативу у монобільшості, яка, по суті, перетворилася на клаптикову ковдру з груп і гуртків, фінансованих під потреби розмаїтими олігархами? Тупо проголосують, чи підуть на консультації з інвесторами? І чи не з'явиться у парламенті не менш дивний документ – на цей раз про статус маріонетки олігарха?      

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Чи зважиться Путін на самогубство?

Сьогодні тільки й розмов про майбутню велику війну. Найпікантніше у цій ситуації, - про неї говорять за кордоном частіше, ніж у Києві. 

З Вашингтона лунають недвозначні застереження, адресовані Кремлю, про провокативність нагромадження військ уздовж кордонів України. У Європі, як зазвичай, висловлюють "глибоке занепокоєння" погіршенням безпекової ситуації на Сході України та через "переміщення російських військ у Росії та у незаконно анексованому Криму", а два десятки депутатів Європарламенту все ж спонукають керівництво ЄС до дій. Кілька днів тому Рада ЄС також обговорила проблему великої війни, не обмежившись при цьому обтічними фразами.

Наприкінці квітня до Одеси увійдуть два американські військові кораблі, а польоти розвідувальної авіації НАТО над Кримом та окупованим Донбасом вже стали звичними.

Росія справді готова до війни. Це – зовсім не "стан неосудності", - як висловився недавно Кравчук, - це свідомий вибір. Не тільки через те, що під час так званих "навчань" вона згромадила біля кордонів України небачений за чисельністю мілітарний кулак, включно з "Іскандерами". Фахівці зауважують, що навчання – то лиш прикриття для майбутнього масованого удару, що предметом справжнього занепокоєння мав би стати факт постачань у прикордонні райони РФ та на окуповані українські території велетенських партій паливно-мастильних матеріалів (для танкового "кидка" на Київ і бомбардувальників?).
Це все – речі матеріальні, осяжні, помітні для розвідки. Але реально для розв'язання масштабної агресії проти України потрібен ще й психологічний компонент. І над цим ретельно і безперервно працює московська пропагандистська машина. Постійним лейтмотивом заяв російських офіційних осіб стала мантра про "захист своїх", про "звірства" українських військових на Донбасі. Якщо раніше, - 2014 року, - несосвітенність про "распятого мальчіка" розносив ефірами тамтешній "геббельс" Дмітрій Кісєльов, то зараз не хто інший, як заступник глави адміністрації президента РФ Дмітрій Козак озвучує схожі речі про "мальчіка, убітого укровскім дроном". А, отже, для Путіна "логічним" є розвиток теми: "Донбас ми не кинемо. Не зважаючи ні на що".

Така риторика, а ще – фактична відмова Росії від переговорів у будь-яких форматах – що "нормандському", що "мінському", і постійне нагнітання істерії про "НАТО біля кордонів РФ", - є ознаками іншого аспекту підготовки до великої війни. Для такої авантюри, окрім військової міці, потрібна ще й моральна готовність населення. Попри те, що у Росії мало зважають на громадську думку, а опозиція стала фікцією або ж декорацією для диктаторського режиму, - у бій підуть конкретні люди. І ховатимуть рідних, які неминуче загинуть у цій масакрі, - теж люди. Якщо хтось уважає, що методи психологічної обробки населення суттєво змінилися з часів Другої світової війни, то глибоко помиляється. Нині російське телебачення, інтернет застосовує ті ж прийоми. Серед яких чи не найважливіший – дегуманізація, "знелюднення" ймовірного "ворога", формування образу нелюда, фашиста, садиста. Щось на кшталт "Убєй нємца!" Ільї Еренбурґа… Ось для чого міфи Козака про "мальчіка", ось чому Пєсков, Захарова, Шагінян, Соловйов невтомно "креативлять", вигадуючи уявні "злочини" українців, жахаючи співгромадян привидами американських вояків десь у Маріуполі і "кровожерливими" націоналістами, які планують наступ на "народний Донбас".

Але, попри пропаганду для "внутрішнього вжитку", є у цій історії цілком реальні цілі. Йдеться про те, що восени в Росії мають відбутися чергові вибори до Державної думи. Путіну конче потрібно мобілізувати явно поріділий електорат "Єдіной Рассіі". Та що там симпатики! Як стверджує дослідження "Левада-Центра", проведене на початку квітня, лише третина росіян розгнівалися на відому фразу Байдена про "Путіна-убивцю". І, цілком можливо, що такі незвичні для російського обивателя речі, спричинені не тільки тим, що "вождь" втратив міжнародну опінію. Росіяни реально збідніли, і до них нарешті починає доходити усвідомлення того, що свідома політика самоізоляції плюс марґіналізація ерефії через "витівки" Кремля, - боляче б'ють по гаманцях. Що це почасти – похмілля після всенародної оргії з тостами "Крим наш!".

У Путіна ексклюзивний метод вирішення електоральних проблем, - війна. Маленька, переможна війна. Або ж затяжний конфлікт, на який відтак можна списати все – провали економіки, зубожіння, стан облоги у нинішньому відкритому світі. Саме "завдяки" Чечні він дістався влади, влаштувавши вибухи житлових будинків у Рязані та на Каширському шосе, а відтак розпочавши інвазію у бунтівну провінцію.  

Тож чому б не припустити, що розв'язавши повномасштабну війну проти України, Путін отримає, по-перше, слухняну більшість у Держдумі (або, запровадивши воєнний стан, взагалі уникнути виборів?), а, по-друге, спробує таки втілити свою "заповітну мрію" – стати збирачем "ісконно рускіх зємєль"?

Але… "Нам кажуть, що війна - це вбивство. Ні: це самовбивство", - переконував колишній британський прем'єр Джеймс Рамсей Макдоналд. Якщо Путін хоче переконатися у правдивості видатного державця минулого, він може зважитися. І це стане останньою авантюрою підполковника КҐБ з неадекватними амбіціями царя, і останнім закривавленим аркушем в історії його країни. Насамперед, тому, що ціна цього вторгнення вимірюватиметься не тільки гекатомбами жертв. Бо воно аж ніяк не буде схожим на "легку прогулянку" "зелених чоловічків" у Крим 2014 року, оскільки українці мають потужну і випробувану у боях армію. І, переконаний, світ поводитиметься по-іншому, відкинувши емпатичні сентенції і дипломатичний лексикон. Говоритимуть, радше, "стугни" і "джавеліни". Мовою, яку добре розуміє саме пітерський гопник.

Ілюстрація: Сєрґєй Йолкін

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Як клоунократія вироджується у диктатуру

Коли я зараз скажу, що Зеленський відчайдушно прагнув "зазирнути у вічі Путіну" не для того, аби "побачити там мир", а щоб переконатися у правильно обраному взірці для наслідування, то, мабуть, ризикну стати об'єктом кпинів та остракізму. 

Аякже, - "свій хлопець", "улюбленець публіки", зрештою, "народний президент Голобородько" апріорі не може леліяти диктаторських амбіцій. Він, радше, "Робін Гуд", хай не надто витончений у мистецтві великої політики, але усіма фібрами душі відчуває, що потрібно для "народу".

А для "народу", з'ясовується, потрібен "порядок". Про це свідчать не тільки результати соціологічних опитувань, але й реакції загалу на щораз екзотичніші кроки "зеленої влади". Ось тільки цей "порядок" є доволі специфічним, я б сказав, вибірковим. До того ж, поняття "порядку" у нинішніх українських реаліях позначене, зазвичай, більшовицьким флером: "відібрати і поділити", "розкуркулити і посадити", "зруйнувати, а "затєм"…

Ось власне таке, м'яко кажучи, не вельми цивілізоване розуміння "порядку" і живить Зе!режим, дає йому підстави для абсолютного беззаконня, нігілізму та свавілля. До того ж цей "джентльменський набір" популістів ретельно закамуфльований під "розважальний жанр" систематичних президентських спічів, вірусних інтернет-відосиків, провокативних вкидів в інфопростір потрібних владі гасел.

Ігор Танчин, львівський політолог, іронічно вибудував лінію генези української клоунократії. Він пише, що "блазні" діставалися влади поступово: спочатку Поплавський став… ректором Університету культури, відтак маркшейдер Азаров очолив Кабмін за Януковича, а ще згодом Олег Ляшко провів у Раду численну фракцію. Зеленський став апофеозом цього напівпартизанського наступу, бо після нього, пише Ігор Танчин, "мішок остаточно розв'язався" – Кива, Богуцька, Тищенко… І останній приклад – Вірастюк.

Спосіб і методи обрання нардепом "найсильнішої людини планети" особливо рельєфно відтінили процес виродження клоунократії у диктатуру. Те, що витворяли на виборчих дільницях Прикарпаття силовики і столичний десант "слуг", має стати для усіх адекватних українців сигналом, що надалі усі вибори в країні відбуватимуться за схожим сценарієм. При чому, сценарієм, скроєним за лекалами найбрудніших російських практик. Тобто, дозволивши "клоунам" Надвірну, суспільство дало їм карт-бланш на застосування адмінресурсу в необмежених масштабах. Фактично, на "призначення" потрібних кандидатів у потрібних округах.

Прикарпатський "дзіночок" пролунав акурат вчасно. Країні не до "демократичної доброчесності", бо, за всіма ознаками, зі Сходу насувається реальна загроза повномасштабного вторгнення Росії. Клоунократам вона дає козирі для закручування гайок і руйнування звичних для мирних обставин процедур та розподілу повноважень. Погляньмо на те, як Зеленський та його Офіс підміняють поняття "управління" державою. Їм кортить узагалі унезалежнитися від парламентських процедур (і це – при "монобільшості"), експертних оцінок кардинально важливих рішень, не кажучи вже про громадську дискусію. Інструмент "чорних п'ятниць" в РНБО, який Зе! і Квартал запустили на повну потужність, тішить лише легковірних та інфантилів. Насправді ж усі рішення Ради, у якій секретарює Олексій Данілов, не те що межують із законом (хай якими "потрібними" і "нагальними" вони не виглядали), а часто кричуще конфронтують із правом, ба навіть здоровим ґлуздом. Укази, що їх штампує особисто Зеленський на підставі "таємних рішень" РНБО, не мають під собою жодних аргументів, підсанкційні особи та структури легко можуть оскаржити їх у судах. Більше того, переконаний, за ці "витівки" передбачено реальну відповідальність. Що ж до вибірковості деяких санкцій, зокрема, так званих "антиконтрабандних", то вона прозоро натякає не на боротьбу за "триста тіньових мільярдів" для країни, а за переділ цих астрономічних сум між "своїми".

Міжнародний контекст також сприяє "зеленому бєспрєдєлу" всередині країни. Америка і частина європейських лідерів обрали інші акценти, оскільки розуміють реальну перспективу путінської інвазії, зокрема у напрямку українського Південного Сходу. Питання демократичних процедур наразі відкладено "на потім", зараз – обороноздатність і безпека. А ще – фактичний коронавірусний локдаун. Не скажу, що у Вашингтоні зовсім не бачать, як в Україні "борються з корупцією" чи не зауважують вибірковості українського "кривосуддя" щодо політичних опонентів режиму чи порушення демократичних процедур на тих же довиборах, але пріоритети наразі інші.

Я переконаний, що як тільки Зеленський та його кліка усунуть "непотрібних" та токсичних "староолігархів" і, на кшталт Януковича, приберуть до рук "младореформаторів" усі фінансові та матеріальні активи, нас чекатиме смуга псевдореферендумів зі зміни Конституції. Фундамент для цього вже є, - недаремно ж Стефанчук пітнів над сумнівними плебісцитними законами. І тоді Зе! та його найближче оточення взагалі позбудеться потреби виборів – другий термін йому забезпечить юридична казуїстика і сумнівна арифметика кількості каденцій (це колись пробував зробити Леонід Кучма).  

Тільки от є у цій клоунократично-диктаторській логіці один гандж – українське суспільство вже проходило схожі уроки. І, сподіваюся, ретельно засвоїло їх. Маю на увазі не "какоразнічную" більшість, а пасіонарний елемент, який завжди знаходив у собі сили протистояти диктатурі і беззаконню. Тож Зе! може тільки снити лаврами "українського Путіна", вивчати цю свою чергову роль. Може, колись вона йому й знадобиться… Як актору розважального жанру. Цілком ймовірно, - у в'язничному театрі.

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Зе!"Шатун"

Коли секретар РНБО Олексій Данілов озвучує меседжі на кшталт "вільного Татарстану" за нашого з вами життя, для мене вони чомусь асоціюються з деклараціями талановитого публіциста і не менш талановитого провокатора Дмитра Корчинського про те, що "СРСР, по суті, був українською імперією". 

А ще таку несосвітенщину, як правило, артикулюють персонажі, певні, що насправді справи виглядають рівно навпаки, і войовнича риторика – це спосіб дезавіювати страх перед очевидним. Бо визнання того, що мантра кількарічної давності, оформлена у "смішні" репризи 95-го Кварталу, мантра, якою зомбували інфантильний електорат, намагаючись спокусити його перспективою "міра, дружби і жвачкі" – "Путін нападьот!", з усією невблаганністю постало перед авторами цієї несамовитої легковажності.

Тепер вони ретельно рахують зростання чисельності російських військових угруповань біля українських кордонів, звітують даними розвідки про масове перекидання важкої техніки Кримським мостом на окупований український півострів. А ще – висловлюють "глибоку стурбованість" ледь не щоденними втратами на фронті, знекровленому, деморалізованому, демотивованому їхньою ж політикою "розведення військ". Тепер учорашній "оптиміст" Кравчук розповідає, що у міській ТКГ росіяни категорично відмовляються повертатися до режиму повного припинення вогню, тягнуть у зум-етери люмпенів з терористичних ДНР/ЛНР. І Руслан Хомчак лякає невідь кого (а, швидше за все, - стрясає повітря) розповідями про 28 батальйонних груп кадрових російських військових уздовж окупованого Донбасу і безпосередньо на його території.

А ще у Зеленського, заламуючи руки, розповідають про те, що, мовляв, як же так – "найвидатнішого лідера сучасності" не пустили на віртуальний поріг зустрічі Путіна, Меркель та Макрона, що про Україну знову розмовляють без України.

І з острахом чекають на черговий коментар вусатого рота Путіна Дмітрія Пєскова. Той не втомлюється повторювати, що в Україні точиться "громадянська війна", що офіційні особи з Києва і не менш офіційні, на думку Москви, персонажі з Донецька мусять сісти за стіл переговорів. Камуфлюючи провокативну передислокацію власних військ під кордони України, той же Пєсков переймається тим, що "українська сторона може піти на провокаційні дії, які призведуть до війни. Звісно, не хотілося б цього побачити".

Усе це, звісно, бачать і чують на Печерських пагорбах. Ба більше, - західні партнери надсилають недвозначні сигнали напівглухому Зеленському, слухові рецептори якого нашорошені… на "дзвінок від Байдена". Тим часом, зосереджену тишу на Банковій настійно руйнують повідомлення New York Times про те, що європейське командування збройних сил США привело війська у бойову готовність найвищого рівня після того, як окупанти на Донбасі порушили режим припинення вогню і вбили чотирьох українських військових, і Росія почала стягувати війська до кордону з Україною. Про те, що терміново збираються посли НАТО, аби констатувати рівень загрози нашому суверенітету до "потенційної неминучості кризи". Про те, що Сполучені Штати, а не Зеленський (!), застерігають Росію від залякування Києва.

Можливо,  через броньовані вікна ОПУ ще не долинає рев американських та британських винищувачів, які останнім часом систематично піднімаються у повітря, перехоплюючи російські літаки, але, повірте, це явище тимчасове.

А що Верховний Головнокомандувач? Уживається у роль? Навряд чи. Бо навіть після того, як приструнчена ним "монобільшість" відверто назвала події на Сході "російсько-українським конфліктом" (дійшло нарешті після резолюцій ООН, заяв Держдепу, документів Європейського Союзу!), у Зеленського не повертається язик чітко вказати на джерело і причини агресії. Днями він взявся оприлюднити цифри українських втрат. І прогнозовано помилився, принаймні, на п'ять осіб. І вкотре змовчав про те, чому гинуть наші вояки…

Щоб зрозуміти мотиви і ймовірні наслідки політичної логіки Зе!, слід знову повернутися на кілька років навспак, коли Зеленський був Голобородьком, а тодішнє керівництво наполягало на тому, що Росія підготувала і втілює в Україні план хаосу та дестабілізації під кодовою назвою "Шатун". До слова, ці заяви також були об'єктом зубоскальства і глузливих скетчів інфантильної "какоразнічной" публіки, але реальність підкидала тоді нам чіткі підтвердження такого сценарію. Пригадаймо, як інтенсивно велася тоді антимобілізаційна кампанія, скільки "російських консерв" вибухнули, передчасно засвітившись… А чому б не припустити, що Зеленський зі своїм Кварталом, з його частими гастролями не тільки в ерефії, але й на вже окупованих територях Донбасу, не був частиною цього пекельного плану? Чому б не поміркувати, що сценарій останнього сезону "Слуги народу" писався з прицілом, що план "Шатун" очолить реальний "Голобородько" – промотор і натхненник хаосу, інституційної руїни, управлінського безладу? По суті, герострат антиросійської міжнародної коаліції, угодовська маріонетка в руках олігархів, підвислих на російських бізнес- і ефесбешних гачках? Слухняний ерзац-губернатор, оточений надійними "смотрящімі" на високих посадах, які, не криючись, працюють на ворога?

З такої точки зору ситуація виглядає логічною. І не варто, мабуть, гадати, чи розпочне Росія широкомасштабний наступ, чи просто пограє м'язами, руйнуючи психічне здоров'я "квартальної" кліки. Розпочне, - коли зрозуміє, що офіційний Київ у комі, міжнародні партнери-реаніматори повиходили з операційної, втративши надію на порятунок. Коли знатиме напевно, що Україна впаде Путіну до ніг, як стигла груша.

І єдиною перепоною на шляху цього плану може стати, як завжди, пасіонарна меншість. Саме тому зусилля режиму зараз зосереджено на репресіях проти випробуваних Майданом та війною патріотів. І саме під цим ракурсом слід розглядати неймовірну позірну активність "недодиктатора", який чомусь вирішив, що переріс роль маріонетки.

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Нова роль знайомого блазня

Зеленський вживається у нове амплуа, яке, однак, йому не під силу. Антиросійські випади, санкції проти кума Путіна та його медіаресурсу, а також проти низки діячів часів Януковича, імітація "боротьби з олігархами". 

Така різка зміна траєкторії Банкової спровокувала політичних оглядачів та публіцистів на використання вже заїждженого твердження про те, що кожен український президент так чи інак приречений ставати антагоністом Москви. Сумнівний постулат, оскільки "проффесор" таким не став, та й Кравчук з Кучмою "зустрічалися десь посередині" з ерефією… А щодо Зеленського, то варто ретельніше придивитися до мотивів його "русофобії", щоб зрозуміти – це чергова роль колишнього коміка, яку він змушений вивчати, аби досягти певних, цілком прогнозованих цілей.

По-перше, вчорашній хедлайнер Кварталу 95 досі не зрозумів однієї простої істини: застосувавши трюк "простого хлопця"-популіста, він вже ніколи не зможе позбутися хронічної залежності від очікувань таких же, як і він – інфантилів. Йому б, до прикладу, проштудіювати Олександра Мотиля, який стверджує, що "люди хочуть усього й одразу. Навіть якщо політики і прагнули б дати їм усе, вірус, глобальне потепління і дедалі більші видатки на силові структури в ситуації міжнародної багатосторонності відбиратимуть ресурси від народу та його вимог. Подальше невиконання народних бажань, мабуть, запрограмоване". В арсеналі Зеленського – дуже сумнівні інструменти – відосіки, прямі звернення до "народу", сумнівні з точки зору закону рішення РНБО, перетворені відтак у ще сумнівніші укази.

Щодо останніх, то власне їхня правова нікчемність (бо кожен з них будь-якої миті може бути оскарженим у будь-якому суді), сталять жирну крапку на уявленні про "найвидатнішого лідера" як державника і "ворога" Росії. Зеленський, можливо, не має "зеленого поняття" (даруйте за тавтологію) про розподіл повноважень між гілками влади, про власні повноваження як президента, і слухняно йде на короткому повідку тих, хто переслідує цілком конкретну мету – знищення України як суб'єкта міжнародної політики, перетворення її у failed state, невизначену сіру зону, територію, на якій Схід і Захід з'ясовуватимуть свої відносини коштом тубільного населення.

Ба більше, - стрясаючи повітря іграшковим мечем з реквізиту Кварталу, "гарант" Основного Закону свідомо і керовано руйнує основи конституційного ладу. Можна по-різному ставитися до Олександра Тупицького чи Олександра Касмініна як осіб, але, даруйте, суддів КСУ не можна звільняти указом президента. Можна ухвалювати хоч мільйон санкцій проти Медведчука, Іванова, Петрова, але коли звинувачення у фінансуванні тероризму не підкріплені врученням підозр, обвинувальними актами і врешті-решт – вироком чи рішенням суду, то гріш ціна такій "русофобії".

По-друге, Зеленський так і не зміг вирішити для себе просту дилему: "бути чи здаватися". Зрештою, це певною мірою можна списати на його артистичний фах, але так є, що інфантили, навіть у поважному віці, живуть з таким от роздвоєнням особистості. Отож, здаватися "русофобом", виголошувати гучні спічі проти "п'ятої колони Москви", ба навіть ухвалювати рішення щодо переслідувань колаборантів, ще не означає внутрішнього переконання чи усвідомлення нагальної потреби таких дій. Якщо ж врахувати, що певні персонажі, яких у світі відкрито, без дипломатичних реверансів називають агентами Москви і викладають аргументовані докази ворожої Україні місії цих осіб, досі працюють у президентському Офісі, володіють парламентськими мандатами, вже не кажучи про клерків середньої міністерської ланки, то "антиросійські" Зе!репризи не витримують жодної критики, по-народному, - сходять на пси. А страх перед майбутнім масовим сеансом прозріння (маю на увазі вихід на Netflix фільму про "ваґнерівців" і високопосадових "щурів", які злили спецоперацію проти цих "пташок Пріґожіна") лише множить нічні кошмари Зе! І гучні заяви Данілова про "вільний Татарстан" навряд чи є ефективним снодійним…

По-третє, Зеленський панічно боїться відповідальності за вже скоєне. Згадані антиконституційні укази у певний час можуть стати приводом для кримінального переслідування за ст. 109 ККУ (частина 1): "Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади". Санкція – позбавлення волі строк від п'яти до десяти років з конфіскацією майна або без такої. Бажання ж "сховатися у доміку", рятуючись від дуже непрогнозованих наслідків діяльності "майстрів спорту з боротьби з ковідом", породило у надрах ОПУ таку ж інфантильну, як і сам президент, стратегію: все вирішує місцева влада. Я не кажу вже про обмежений ресурс цієї місцевої влади, бо астрономічні кошти вбухали "у асфальт", розікравши при цьому левову частку. Мова про некерованість процесу, про анархію і свавілля в регіонах, зрештою, про посилення місцевих еліт, а, отже, відцентрових рухів у країні, яка фактично стоїть на порозі повномасштабного вторгнення агресора. То кому на руку такий, з дозволу сказати, "патріот"?

І ще про "русофобію" Зеленського. Її декоративність особливо помітна на тлі переслідувань патріотів і рукотворних провокацій, завданням яких є дискредитація, маргіналізація не тільки політичних опонентів, але й усього ветеранського середовища. Такі речі є неприпустимими, коли лідер усвідомлює, що саме ці люди, як і на початку війни, є реально здатними чинити опір російській інвазії, навчити інших і мотивувати їх до боротьби.

Отож, роль "патріота" і "антиросійського президента" для Зеленського є непідйомною. Не той ранжир, ментальність, масштаб особистості. Він і надалі залишається Голобородьком, який, пам'ятаємо зі серіалу, завершив  логічно – у в'язниці.

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал