Очевидними
є спроби влади осідлати інформаційний потік, хоча вони не завжди дають бажані
результати
Дехто з суспільствознавців схильний уважати, що головною проблемою
інформаційного суспільства є проблема вибору. Адепти цього твердження,
зазвичай, формують свій висновок, виходячи з ідеальних умов, за яких пересічний
обиватель не просто цікавиться, а отримує повну, об’єктивну інформацію про предмет, який став об’єктом
його уваги. Тобто, перш ніж стати споживачем послуг, товарів чи якихось інших, скажімо,
суспільних матерій, він вимушено стає споживачем інформації про них. Причому,
до комплексу поінформованості потрапляє не тільки банальна реклама, але й
чутки, відгуки користувачів, навіть візуальне сприйняття об’єкту бажань.
Нашу спільноту, мабуть, завчасно мати за досконале інформаційне
суспільство, хоча лава вісток, оцінок з кожним роком щільнішає і повноводнішає.
Біда у тому, що українські інформаційні потоки є, по-перше, не надто
„екологічними” у сенсі своєї об’єктивності, по-друге, зазнають маніпулятивних
трансформацій на догоду певних осіб чи середовищ, і, по-третє, обмежені у сенсі
доступу до широкого споживача.
Третя проблема – цілком технологічна, поза як навіть пересічний райцентр не
може нині похвалитися доступом до всесвітньої павутини, не кажучи вже про села
чи віддалені хутори. А ось щодо перших двох зауваг, то тут власне й формується
специфічно вітчизняний феномен, який полюбляють називати „вибором без вибору”.
Не скажу, що відсікання певного масиву інформації і, натомість, штучне
нагнітання потрібних оцінкових стереотипів є суто українським винаходом. Схожу
практику застосовують повсюди, і навіть демократична Америка іноді вибухає,
випадково дізнаючись правду про ті чи інші вагомі події, які попередньо
трактувалися на догоду урядові чи окремим колам впливових осіб. Але у Штатах
доволі потужні альтернативні джерела, і фактично кожен мешканець, якщо, звичайно, того
бажає, може здобути доступ до них.
В Україні схожа практика „фільтрів” почала інтенсивно застосовуватися за
Леоніда Кучми, особливо напередодні останніх електоральних перегонів у його
президентській кар’єрі. Що цікаво, конструюючи тоді ситуацію виборів без
вибору, протополіттехнологи (бо такої професії тоді ще не знали достеменно)
парадоксально обрали Галичину об’єктом своїх впливів.
Парадоксально, тому що Львів завжди пишався своєї інтелектуальною першістю. І
тому, мабуть, програв. У ситуації виборів’2000
галичан затиснули між молотом і кувалдою, змусивши обирати між Кучмою і “червоними”. Спроба
тодішнього поміркованого і ліберального Мороза, за якого в останню мить
схопилася, мов за рятівну соломинку, львівська еліта, зазнала ганебного фіаско.
Масова антикомуністична істерія певним рикошетом вдарила і по рожевому
кандидатові, а одіозного Марчука нейтралізували, організувавши помпезне
перезахоронення жертв енкаведистів.
На цьому ґрунті відтак проросли „темники”, кураторство ЗМІ з боку
зацікавлених сторін, тиск на власників, словом, ситуація, яку зрештою спромоглися
зламати самі журналісти. Однак, як це буває зазвичай, з однієї крайнощі
суспільство скотилося в іншу, – з головою пірнувши у потік інформації, що знову
пропоновував йому вибір без вибору.
Нині, видається, ситуація є поміркованішою і спокійнішою. Однак очевидними
є спроби влади осідлати інформаційний потік, хоча вони не завжди дають бажані
результати. Інфантильність споживача вісток також не сприяє ефективній роботі
пропагандистського апарату.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb
