«Cтиль полеміки важливіший за предмет полеміки», - написав
колись Грігорій Помєранц, філософ із забороненої для мого покоління російської служби
«Радіо «Свобода». Він мав певну рацію, але навряд чи сподівався, що його
несподіваним висновком скористаються ледь не через півстоліття учасники
локальних виборчих перегонів’2015 у Львові. Сумнівно, що бодай чверть із них достеменно втямили предмет
суспільної дискусії, зате зі стилем... Зі стилем у них, здається, все склалося
якнайкраще...
Форма без
змісту
Аби виглядати більш-менш пристойно, кандидати на посаду міського голови
Львова відкинули спокусливу перспективу скористатися заготовками певних
партійних штабів і вдатися до полеміки загальнонаціонального масштабу. Вони не
обіцяли міщухам ані контрактної армії, ані зростання пенсій. Вони говорили про
наболіле: хто – «про два Львова», хто – про корупцію як першопричину усіх бід
(серед них – і остогидлого смороду), хто – просто про «життя по-новому». Однак
фокус полягає в тому, що жоден із кандидатів, - серед них і два проміжних
фіналісти, - ані словом не обмовився про те, що навіть «приземлені» проблеми,
озвучені під час перегонів, доведеться полагоджувати в геть інших, ніж досі,
умовах. У недослідженому наразі вітчизняним чиновництвом контексті
децентралізації. Якою вона буде, яким змістом наповнять закони про місцеве
самоврядування, його повноваження, його бюджети тощо, - наразі не знають навіть
на Банковій, у Ратуші ж – й поготів.
Тому зазіхачам на мерський фотель залишалося одне, - вправлятися у
вишуканій і не надто риториці, прикриваючи нею відсутність змісту. А якою може
бути риторика, прийнятна для мешканця постреволюційної країни? Тільки «прогресивною»,
присмаченою нищівною критикою попередників і несприйняттям їхніх сучасних адептів.
Даремно ще кілька років тому ми рвали черева від сміху над дідусем Азіровим з
його «папєрєднікамі», з’ясувалося, що офірні цапи однаково потрібні і
«злочинній владі», і цілком демократичним політикам. Єдиний, хто зламав
усталений шаблон – Андрій Садовий, - але не тому, що такий прогресивний і
технологічний. Причина його «несистемності» банальна – він сам собі
«папєрєднік», отож котити бочку на власну персону і минулі дві каденції якось
не випадало... Може, тому й дістав найвищий результат. Підтвердження правильності
обраного стилю чекатимемо недовго – до другого туру.
Власне ця риса (заперечення дотеперішніх практик) й породжує дещо дивну
алюзію цих виборів із стилем французького неокласицизму, який фахівці часто
називають стилем Людовика XVI. Тоді теж, - правда, не політики, а мистці, - увесь
талант і натхнення поклали на дискредитацію бароко і рококо, - цих «панських
жартів» у штуці, цих нікому не потрібних завитушок і амурчиків... Не
замислюючись над тим, що альтернативою є позбавлений сенсів удруге винайдений
ровер, - класицизм з дивною прикладкою «нео-»...
Утім проектанти цьогорічних виборів так захопилися формою, що прагнучи
якомога глибше приховати лекала старого, випробуваного у Європі рецепту
«відкритих списків», помістили кермо на заднє колесо знайомого всім «ровера»,
заплутавши до нестями пересічного виборця. Вийшла стара, добре знайома
мажоритарка з партійним присмаком. І це, як на мене, найбільша загроза
українській державності. Чому? Бо після місцевих виборів постала нова
реальність -
«Локальна
країна»
Даремно «яйцеголові» з Києва вбачали найбільшу загрозу цих виборів у
перспективі розпаду парламентської коаліції. Ось, пророкували вони, -
противники чинного президента та уряду спробують свої сили, відчують солодкий
смак перемоги у якомусь забутому Богом селі Затемне, і перейдуть до «плану Б» -
позачергових виборів Верховної Ради. Реальність виявилася, на перший погляд,
оптимістичнішою: у Львові, до прикладу, ні Ляшко, ні Тимошенко, ні УКРОП, ні
«Наш Край», а тим паче «Опозиційний блок» не зібрали потрібного електорального
врожаю (заради правди, - в області перша четвірка з перелічених таки перестрибнула
5-відсотковий бар’єр). Ба більше, маємо підстави
говорити про ймовірний демонтаж деяких з указаних брендів на всеукраїнському
рівні.
Однак... Є інша річ, яка змушує дуже насторожено аналізувати справжні
результати локальних виборів’2015. Її почасти згадав знаний
політолог Вадим Карасьов, назвавши процес «феодалізацією»
партійно-політичної системи. Він, правда, пробує тримати гарну міну за поганої
гри, натякаючи, що сучасний європейський капіталізм виріс акурат з феодальних
«штанців». Як на мене, це мала втіха. Все значно сумніше.
Справа в тому, що «феодалізація»
партійно-політичної системи в Україні демонструє чітку і головне – безперервну -
тенденцію. Мажоритарна система ще з часів Кучми уможливлювала безтурботне життя
удільних князьків – нардеп цілком сміливо «купував» собі округ, обирався там
завдяки грошам, впливу, обіцянкам, а відтак викачував все, що міг, у процесі
поділу бюджетного «пирога». «Відкриті списки» ala Україна відчинили для олігархів
шлюзи приватизації цілих регіонів. Приклади - у таблицях результатів місцевих
виборів’2015. «Самопоміч» (+ Українська Галицька партія) на Львівщині, Опоблок,
- як стверджує екс-регіонал Юрій Бойко, -
у шести південно-східних областях, Геннадій Кернес з «Відродженням» - у
Харкові, «Єдиний центр» - традиційно для Закарпаття... Це, наголошу, попередні
підсумки.
Отже після 25 жовтня 2015 року популярне гасло «Зшиваємо країну» може викликати
лише іронічну посмішку з дрібкою жалю. Як і антиолігархічні тези Порошенка,
записані в Коаліційній угоді після Революції Гідності.
Певна річ, у залаштункових організаторів та фінансистів політпроектів
результати місцевих виборів зродять дещо інші емоції. Залежно від планів. Я
переконаний, що успіх «Самопомочі» буде конвертованим у торги під куполом
Верховної Ради, а відтак і в президентську кампанію Садового. Домінанта
Опоблоку у радах Запоріжжя, Миколаївщини, Херсонщини, частині Донецької,
Луганської областей полегшить здобуття індульгенцій «вчорашнім». Торг, гендель
тут дочасний і виправданий, чи не так? Особливо, коли в рукавах гравців –
карта-нічний жах для Банкової. Карта, на якій чітко і недвозначно виписано
слово «федералізація».
...Цитата Грігорія Помєранца, з якої я почав цей текст, теж має початок.
Він звучить так: «Диявол починається з
піни на вустах ангела, який кинувся у бій за святу, праведну справу...».
Замість
післямови і без аналогій
Людовік XVI був поганим королем.
Фінансова скрута, урядовий хаос, містечкові бунти і некерованість феодів. Штурм
Бастилії і перемога Великої Французької революції. Завершилося все для
правителя гільотиною після вироку Національного Конвенту.
Хоча... Хіба не на його чолі
відблиск слави Марата та Робесп’єра? Хіба не він, -хай
навіть опосередковано, - причетний до призабутого мистецького стилю неокласики?
Зрештою, бути чоловіком Марії-Антуанетти – теж вартий пошани статус...
