Речі з «червоної книги»

Серед секуляризованого світу, ба – у постатеїстичному суспільстві, – нам, зазвичай, бракує віри. Я не кажу про сакральне, мова про елементарну людську емоцію, сенсом якої є усвідомлення своєї несамості серед гурту, Майдану

Якось недавно британська Independent опублікувала зворушливу статтю про результати дослідження так званих вимираючих мов. З’ясувалося, що два тижні на планеті зникає одна говірка якоїсь, зазвичай, дрібної народності чи нації. За приклад, автори наводять нівхську мову. Нівхі – народ зі Східного Сибіру – вони не можуть сказати „все просто, як раз, два, три”. Залежно від того, про що вони говорять – про нарти, човни чи про сушену рибу, – вони вживають різні числівники. Власне, 26 різних числівникових комплексів.

Але вимирає не тільки нівхський. Лінгвісти кажуть, що до кінця нинішнього століття зникне половина мов світу. Носіями головних – наприклад, англійської, російської та китайської (точніше, її мандаринського діалекту) є приблизно 80 відсотків мешканців планети, а 3500 „лінгвістичних карликів” залежать від усього-навсього 0,2 відсотків населення планети.
Автор Independent резонно зауважує, що коли йдеться про зменшення популяції дельфінів чи китів, то люди, зворушені наслідками своєї ж діяльності, сентиментально ллють сльози і влаштовують акції протесту. А захисників мови – тобто того, що робить нас власне людьми, – можна порахувати на пальцях. Я не хотів би зараз вдаватися до ситуації з українською і повертати на оскоминні політичні манівці, провадячи якими дехто з лідерів гуртує свій електорат. Коштовність, розміняна на мідяки сумнівних дивідендів, втрачає свою справжню ціну лише для тих, хто несвідомий свого призначення.
Але окрім мов, – за бажання, можемо укласти доволі об’ємний реєстр речей, які серед спільноти трактуються, мов щось архаїчне, необов’язкове, невжиткове.
Серед секуляризованого світу, ба – у постатеїстичному суспільстві, – нам, зазвичай, бракує віри. Я не кажу про сакральне, мова про елементарну людську емоцію, сенсом якої є усвідомлення своєї несамості серед гурту, Майдану, відчуття того, що й інший, ближній, прагне жити за приблизно такими ж законами, що й ми, сповідує ідентичні нашим цінності, має ті ж проблеми. Доволі часто оця відсутність віри провокує нас на цілком неадекватні жести, ми сприймаємо чиїсь учинки за результат добре обмізкованої технології з подвійним дном, а чиїсь щирі наміри – лише за голослівні декларації. Коли ж про сакрал, – то годі говорити тут про якісь вищі критерії, позаяк життя підкидає нам мерзенні реалії здирництва, ошуканства в середовищі священичому, що більше – відсутність відповідей на запитання, які провокує щодень. А навіть – небажання відповідати, мовчазна згода з „сильними цього світу”, осторога перед невідомістю завтрашнього дня, завтрашньої влади.
До „червоної книги” інших, суттєвих, на нашу думку, речей цілком можна записати й шляхетність, яка полягає у, перш за все, дотриманні слова. Обрані нами провідники мали б вважатися взірцевими у цьому сенсі, все ж виходить – навпаки. Либонь, через це звичка ламати слово на догоду хвилевому контекстові міцно укоренилася у свідомості нижчих чиновників, вона присутня й на рівні особистісних стосунків, вона перетворилася на предмет якихось диких гордощів, коли комусь вдається „кинути” когось, зловтіхи і, як це не дивно, зверхності. Проте, зазвичай, такі „успіхи” швидкоплинні, і не тому, що „Бог карає”, а тому, що довкілля надзвичайно сприйнятливе до удач інших, воно починає діяти за випробуваним зразком, і учорашні „жертви” застосовують ті ж схеми, що їхні недавні кривдники.
Я абсолютно не маю наміру моралізувати, повчати когось, я просто спробував зафіксувати речі, які ми втрачаємо: на догоду іншим, собі, часові, – не важливо. І цей перелік, певно, можна було б продовжувати, бо процес скидається на снігову лавину, коли зрушена з місця грудка стає каталізатором тисячотонних зсувів. Годі зупинити їх... Лише на барикадах революцій ми розуміємо гіркоту таких втрат.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Віра у фантоми

Мораль і політика – категорії несумісні, вони лежать у паралельних площинах. Ба більше, ті, хто осягнув владу, мусять або прийняти особливий етичний кодекс, випробуваний легіоном попередників, або ж вдатися до евакуації з високих бюрок

Апеляції до сумління набувають сенсу лише за умови присутності останнього. Коли ж совіть перебуває на межі віртуалу, потрактовується за таку собі абстрактну категорію, фіговий листок для порожнечі, словесну форму на випадок, коли нічого сказати, наївними і легковірними є надії на її пробудження. 

Поза тим, мораль і політика – категорії несумісні, вони лежать у паралельних площинах. Ба більше, ті, хто осягнув владу, мусять або прийняти особливий етичний кодекс, випробуваний легіоном попередників, або ж вдатися до евакуації з високих бюрок. Обирають, як правило, перше.
Мабуть, тонни паперу списано, аби переконати пересічного громадянина у тому, що ніхто й не бажає перейнятися його насущними проблемами, що всі грандіозні проекти, за які береться так звана "правляча еліта", здебільшого, висмоктані з пальців політтехнологів для здобуття позитивної опінії; це -- прораховані на калькураторах схеми отримання зиску, – готівкою чи зміцнілим авторитетом. Ба більше, – на Заході вже, мабуть, десятиліття поспіль обговорюють стійку тенденцію до відмирання держави, – нікому не потрібного інструменту примусу, покори, який що не день, то втрачає притаманні йому у минулому риси безпеки окремого громадянина. Один з ідеологів цього модерного вчення Мартін Ван Кревельд вважає, що, попри безпековий чинник, корпорація, яку ми звикли називати державою, втратила зданість провадити війни з іншими корпораціями, перестала дбати про загальне благо, є безсилою перед всеохопною тенденцією глобалізації. "І, мабуть, п'яте, найважливіше, це втрата віри у державу. Останнє, почасти наслідок, почасти причина перших чотирьох чинників". – наголошує Ван Кревельд у лекції, яку він примудрився прочитати у столиці країни, де править Владімір Путін.
Росія, як завжди, унікальна у сенсі державотворення. Але коли йдеться про контекст довкола останньої імперії, то іноді й справді доводиться лише розводити руками перед стійкістю посттоталітарного комплексу раба у свідомості пересічної більшості громадян.
Направду, як у Бернарда Шоу: "Мені не потрібен Бог, який не вміє відповісти на мої запитання…". Не вміє, не бажає, не знає? Українські партійні слогани переконує, що це не так. Але доки ми віритимемо тому, що пишуть на парканах?
Ігор Гулик. Ілюстрація: Михайло Златковський

Марність змови

Наші керманичі вважають, що непевна, незрозуміла, туманна ситуація є найоптимальнішою для подальшого перебування при годівниці

Карколомні зигзаги вітчизняних «еліт», усі ці конспірологічні конструкції з призначенням/непризначенням виборів, з ротацією/статус кво міністрів та найголовнішого з них, з розпадом/єдністю коаліції видаються дитячими забавами на тлі реального інтересу громади до таких штук. Пересічний обиватель вже давно втратив нитку «панської логіки», і його цілком адекватною реакцією на будь-які порухи там, нагорі, є злість та роздратування. Вони, ці емоції, іноді бувають безпідставними, але що вдієш, - загальний контекст провокує саме на такі рефлексії.

Натомість, - не знаю хто нашіптує владоможцям заспокійливі мантри, - наші керманичі вважають, що непевна, незрозуміла, туманна ситуація є найоптимальнішою для подальшого перебування при годівниці. Їхньою метою є процес, а не результат, про який, однак, не втомлюються говорити за будь-якої нагоди. Відтак наміри виглядають буцім шляхетними, але плутаність месиджів перетворює їх на пустопорожню фата моргану.

Одна справа, якби в країні була стара, тоталітарна система. Вона уможливлювала комуністам безконечне у часі і просторі пудрування мізків, і мало хто зважувався на артикуляцію іншої, відмінної від офіціозу, думки. А спробуй-но приховати правду чи якийсь підлий задум у суспільстві, розкроєному міріадами інтересів, зв’язків, думок. Адміністрація президента, Кабмін чи окрема фракція парламенту можуть скільки заманеться просторікувати про моноліт влади, однак коротенький пост у соцмережах зведе на пси титанічні потуги маніпуляторів.

Зрештою, про марність змов говорять і вчені, на свій штиб прорахувавши, що навіть найвитонченіша брехня, найзасекреченіша інформація так чи інак стають надбанням загалу. Девід Граймс з Оксфордського університету уклав навіть рівняння, яке враховує три чинники: кількість змовників, час, що минув з моменту приховування правди, ймовірність викриття змови. Його формула доводить, що шанси у майстрів масштабних залаштункових оборудок доволі мізерні, позаяк, - і на це варто зважати, - вони потребують залучення чималої кількості людей.

Я волів би почути від влади не політтехнологічні заготовки, які, зазвичай, тільки напускають туману навіть у найщиріших планах. Ліпше все ж казати так, як є, хоча мені одразу заперечать, мовляв, політика у такому випадку стає немислимою, вихолощеною і дармовою справою. Тим не менш, якщо відкинути усі пропагандистські штампи, то я переконаний, що і президент, і прем’єр, і переважна більшість нардепів точно знають, якої думки про них сірий «маленький українець». І з цим знанням нормальні лідери мали б щось робити. Хіба би жага влади геть затуманила їм очі і мізки. Мабуть, так і є, оскільки якість влади, що прийшла в Україні на хвилі Революції Гідності, на жаль, не виправдовує сподівань. Бо, у принципі, хіба не про нас колись писав Шопенгауер: «Для того, щоб добровільно і вільно визнавати і цінувати чужі гідності, варто мати власну»?

У суспільстві визріла потреба перезавантаження. Тож слід думати, як провести цю операцію, щоб вона була безболісною і ефективною, а не заговорювати проблему із думкою, що вона розсмокчеться самотужки. Не розсмокчеться, навпаки, - як свідчить досвід двох Майданів, - піде своїм, часто некерованим руслом. У процесі ж викриття усі сторони конфлікту лише нагромаджуватимуть факти, звинувачення, образи, відтак у них утоне не тільки можливість логічної і бажаної розв’язки, але й взагалі навряд чи залишаться майданчики з точками дотику для компромісів. Така собі війна всіх проти всіх. Без урахування цілком певної війни проти реального агресора.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Дмітрій Бандура

Прогулянки по воді

Наша віра – таки унікальна. Вона поєднана у немислимий спосіб із тотальною недовірою всіх до всіх, громадянина – до власної ж влади, обраної ним же, - що місцевої, що у Києві

Відомий український філософ Сергій Кримський, розмірковуючи над проблемами духовності, згадував про певну Марію з Освєнціма, яка пішла до крематорію замість незнайомої бранки. «Так от вона казала: «Є два способи жити. Перший — ходити по твердому грунті. Тоді можна щось планувати, розраховувати… А другий спосіб — ходити по воді. Тобто вже не планувати, не передбачати і не очікувати, тут можливо тільки вірити. Тому що мить зневіри — і ти ідеш під воду!».

Так от, мені видається, що останнім часом, принаймні – років зо три, ми надаємо перевагу прогулянкам по воді. Віримо, іноді навіть не здаючи собі справи, – у що, кому, навіщо. Іноді – у фантоми, дуже часто – ошустам, ще частіше – просто, аби вірити.

Віра, звісно, помічна і потрібна, особливо у ситуаціях екстранеординарних, не пережитих досі, не підкріплених бодай дещицею минулого досвіду. Ніхто ж не буде заперечувати, що у нашому випадку це так, що кожен крок приховує у собі ризик провалу, гуль і синців. Та, попри це, мусимо таки визнати, що унікальність українського експерименту демократії – таки надумана, інші народи пройшли цей шлях і вже забули про труднощі. Їм було легше, - Бог уділив їм на це значно більше часу, і над ними не нависала постійна загроза втрати державності з боку сусідів.

Та наша віра – таки унікальна. Вона поєднана у немислимий спосіб із тотальною недовірою всіх до всіх, громадянина – до власної ж влади, обраної ним же, - що місцевої, що у Києві. Саме тому нас дуже важко зрозуміти у Брюсселі, Страсбурзі, словом, у визнаних столицях «демократії», бо їм, єврочиновникам, не вкладається у головах такий екзотичний коктейль. Не будеш же щоразу їм пояснювати, що за нашими плечима – понад три століття чужинської, окупаційної влади, а ще цей досвід щедро присмачений патерналізмом совєтської доби, коли віра (принаймні – публічна демонстрація такої) у світле майбутнє була підставою для отримання жалюгідного шансу на бодай злиденне, але життя.

До нас жодним чином не можна застосувати принцип, сформульований свого часу Гі Сорманом, про ротацію влад, коли «в демократії існує лише один фундаментальний принцип: чергування реалістів і продавців ілюзій, цих двох вічних і конкуруючих рисунків людської природи. Позаяк реальність розчаровує й ілюзії розсіюються, усі ті, хто здійснює владу, приречені її втратити». Бо наші обранці, ледь не на всі сто відсотків, є продавцями ілюзій. В країні наївної і безпідставної віри ця професія найбільш поплатна. Тому не варто, мабуть, очікувати від «народних захисників» якихось більш-менш вирозумілих кроків, вони ніколи не скажуть нам найпростіше: «ось два (три, чотири, десять…) роки реформ, а відтак матимете те і те». Вони воліли б, аби «зміни» були перманентними, оскільки серед невизначеності і сум’яття, як у каламутній воді, легше «рибалити».

А нам би бодай трішечки опанувати «спосіб перший» - ходіння твердим грунтом. Нам би взагалі – хоч якось стати на ноги серед непевного, сповненого криз і катаклізмів світу, нам би роззирнутися довкола, щоб чіткіше визначити орієнтири, зрозуміти, на чому стоїмо… Прогулянки по воді – справа радше романтиків та месій, а не тих, кому жити і дбати про ближніх.

Тому найефективніший, як на мене, проект угоди між державою і суспільством зможе запропонувати той, хто зважиться дати країні конкретну точку опори. Мир – то мир, війну – то війну, люстрацію – значить тотальну, безвідносну до заслуг чи родинних уз, модернізацію – зрозумілу, прозору та ефективну. І справедливість. Про неї мріють мільйони. Її, зрештою, проповідував Той, хто ходив по воді.

Ігор Гулик. Ілюстрація: liveinternet.ru

Що таке модерна українськість

Нам ніхто нічого не винен. Ні влада, яку ми самі собі обирали; ні Росія, ні Америка, ні Польща, ні марсіани

Над цим питанням медитують сотні, якщо не тисячі моїх земляків, - від поважних учених до сільських філософів на призьбах допотопних ганделиків. Бурхливі дискусії завершуються по-різному: у кого - на багатих фуршетах, у кого – за чверткою із нехитрою закускою. 

…Ці суперечки – не новина в Україні, просто у коротких блогерських нотатках не місце для глибоких історичних екскурсів. Тому обмежуся одним, на мою думку, найпоказовішим, оскільки, як на мене, він суттєво вплинув і на менталітет сучасних українців, і на стиль їхньої поведінки, і на їхні візії майбутнього. Момент драстичний, тому передбачаю, що критиків мені не бракуватиме.
Отже, для того, аби говорити про модерну українськість, нам, у першу чергу, слід забути шевченкову фразу: «Я так люблю оту УкраЇну убогу». По-перше, любити убозтво, леліяти його, мов якусь шляхетну рису (ну, в принципі, не монахи ж ми, і цілком вже розібралися у коментарях до Святого письма на цю тему), хизуватися ним, виставляючи виразки на люди, аби випросити милостиню чи спровокувати жалість, - це певною мірою збоченство. По-друге, не така вже й «убога» та Україна, якщо дозволяє власним президентам купатися у розкоші, як римським імператорам, а декому із міських голів публічно, цинічно розповідати про скромні будиночки вартістю із невеликий заводик… По-третє, хіба може бути «убогою» країна, яка дала світові стільки яскравих особистостей, - від науковців, героїв, спортсменів до, звиняйте, повій та негідників, - що іншим і не снилося…
Модерна українськість – це почуття гордості за країну, за її історію, за героїв. Але аж ніяк не рефлексії над їхніми успіхами чи невдачами, аж ніяк не бездумна трансляція їхніх поглядів, переконань, кредо на сучасну українську реальність, аж ніяк не догматичне повторення, мов «отченашу», фраз, які кидалися попередниками у конкретних контекстах і цілком могли бути політичною кон’юнктурою. Ті, хто робить це, спекулює на цьому, що гірше, - усвідомлено роз’ятрює давні рани, - загублені у часі людці, гендлярі святинями, пройдисвіти.
Стереотипне уявлення про сучасну Україну як про Україну в імперії, - а саме такий погляд культивують і нинішні «патріоти», і нинішні «воріженьки, - архаїзм. Модерна українськість розглядає Україну не у складі чужих імперій, а Україну у світовому контексті. З усіма наслідками, які випливають з такого погляду. Зокрема, потреби самодостатності, відповідальності та усвідомлення значущості кожного поруху країни, її геополітичних інтересів. Між іншим, і відмови від пошуку винних, отих «воріженьків», - що внутрішніх, що зовнішніх, - цапів-відбувайл, на яких можна списати власне невігластво, лінощі розуму, неповороткість і зашореність.
Нам ніхто нічого не винен. Ні влада, яку ми самі собі обирали; ні Росія, ні Америка, ні Польща, ні марсіани. У тому, як ми живемо, культивуючи «убогість», винні ми самі.
Це важко пояснити ошустам, злодіям, пройдисвітам, а ще – злюмпенізованому маргінесу, який, розз’явивши рота, чекає державних подачок та гуманітарних допомог. Цього не поясниш суддям, мєнтам, митникам, податківцям - бо ми самі погодилися утримувати цей паразитуючий клас податками і суттєвими «преміями» до них у вигляді хабарів та подарунків.
Але… Це легше пояснити представникам так званого «середнього класу», які дісталися відносного добробуту не крадіжками чи обманом, а роками протистоянь із системою, а ще важкою працею рук і мізків. Це легко пояснити іншому класу – «креативному», - що цілком адекватно реагує на світові тренди, заробляє на цьому гроші, ба більше, - додає до світової скарбнички свої напрацювання. 25 тисяч вітчизняних ІТ-фахівців працюють на експорт.
За цими двома класами – майбутнє. І саме вони, як на мене, формують візію модерної українськості. Все інше, - залишмо історії. Вона розбереться…
Ігор Гулик. Ілюстрація: day.kiev.ua

До питання про рабство

Ментально раб, позбувшись одних кайданів, шукатиме нові, і ніколи не зрозуміє того, хто справді ковтнув повітря свободи

Можна по-різному трактувати відомий вислів Гавела про те, що «за сталінської диктатури ми сиділи в клітках, нас випустили — і ми опинилися в джунглях». Утім, доволі вільну інтерпретацію цієї фрази почули днями у Росії, - країні, де культ Сталіна алярмово і доволі ентузіастично відроджують останніми роками, а стосунки між громадянином і державою направду, що не день то адекватніше, укладаються у Кіплінгову формулу закону джунглів. У «Литературной России» видрукували рецензію на роман Алєксандра Байгушева «Плач за нерозумними хозарами», причому автор цього опуса абсолютно щиро намагається виправдати… рабство. Його апологетика круто замішена на коктейлі з російської непересічності, брутального антисемітизму, месійності народу-богоносця. Ось лише один зразок його риторики: «Сьогодні наша культура мусить зробити зусилля і скинути з себе юдейську ману. Вигнати у три шиї всіх, хто торочить про "свободи". Велика заслуга Алєксандра Байгушева у тому, що він укотре нагадав нам про порожнечу неоюдейського плюралізму і про ту катастрофу, до якої ця ідеологія веде будь-яку державу».

Залишмо на совісті автора його пошуки винних у національній катастрофі Росії поза межами Росії, - це абсолютно не нова для московської публіки парадигма, її витоки слід шукати ще у чорносотенництві. Однак апологія рабства, його гламуризація, спроби ошатно подати його як «командну гру», як «жертву працівника заради успіху компанії», - це вже, погодьтеся, занадто навіть для азійської ментальності ерефії. Інша річ, що побут, особливо у тамтешній глибинці, дає яскраві приклади саме такого укладу трудових (і не тільки) стосунків між можновладцями та черню. І, до слова, якщо виходити з відомого визначення імперії як певного зразка трансляції практик на нові терени, - то на окупованій частині Донбасу маємо характерні саме для рабства прецеденти. Зокрема, судячи з повідомлень розвідки, у передчутті виборів в ОРДЛО уперто витворюють власну «політичну систему», заганяючи у стрункі партійні лави пересічних обивателів. Не бажаєш бути «партєйним», забудь про роботу…

«Будь-яка нація, яка увірує у власну непомильність, стане здобиччю демонів», - зауважував Карл Гюстав Юнг. Власне кажучи, не слід особливо подивляти з того, що маніфест на захист рабства побачив світ саме у «Литературной России», офіційному рупорові рафінованих «естетів» імперії. Цей, шанований владою за усіх часів (що Сталіна, що Горбі, що зараз – ВВП), прошарок діячів культури, путінська пропагандистська машина перетворила у таких демонів. Вони служили усім режимам вірою та правдою, вважаючи, що «це не рабство, це гнучкість і дисципліна, якщо бажаєте, "командна робота", і саме таким мусить бути моральний зразок праці у Росії» (див. «Литературная Россия», рецензія Алєксандра Андрюшкіна). Демони на кшталт Охлобистіна, Бєзрукова, Прілєпіна, Церетелі, Говорухіна etc. насправді є плоть від плоті незникненного (попри революції, репресії та класові чистки) клану «барінов», для яких усі решта – холопи, підніжки і не вартий «викликів історії» пил.  І якщо вже відверто говорити про витоки російського фашизму, то його ідеологами, попри Дугіна, Проханова та іже з ними, по праву можна вважати і цих одіозних бундючних «барінов» від культури. Вони, судячи з усього, могли б сміливо підписатися під знаменитим гітлерівським кредо: "Маса складається з пересічних особистостей, з демократів, але тисяча сліпих не можуть в сумі дати зрячого, тисяча боягузів – героя, сто тисяч парламентарів – державного діяча».

Так чи інак моделюючи перспективи постпутінської Росії, мусимо враховувати чинник новітнього рабства – системи стосунків, за яких зміна лідера аж ніяк не означає зміни ставлення до нього посполитих. Як до абсолютного монарха, рабовласника, вершителя доль. Тому не варто плодити особливих ілюзій з приводу майбутнього українсько-російського порозуміння. Ментально раб, позбувшись одних кайданів, шукатиме нові, і ніколи не зрозуміє того, хто справді ковтнув повітря свободи.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Що будує Путін?

Головною актуальною метою кремлівського верховоди є своєрідний апгрейд комуністичної імперії

Російський (а тепер уже й український) публіцист Євгєній Кісєльов у блозі на «Эхо Москвы» небезпідставно проводить паралелі Росії зразка 1914-го і Росії путінської. На підставі таких алюзій він запитує: «Яким буде лютий 2017-го?».

Я б не ризикував зазирати аж так далеко у майбутнє, однак недавні заяви кремлівського самітника дають певні обриси того, що чекає імперію в осяжній перспективі. Путін, як на мене, цілком логічно вибудовує свої публічні заяви, намагаючись підготувати публіку (перш за все, - своїх адептів, яких донедавна було понад 85 відсотків) до запланованої у Кремлі трансформації країни.

Путін не вигадує велосипед. Він не випадково критикує Лєніна за його «ліберальність» щодо поневолених націй. Він уважає принцип «самовизначення, аж до відокремлення» шкідливим, таким, що спричинив «найбільшу геополітичну катастрофу 20-го століття – розвал СРСР». Путін тому припускає поховання кремлівської мумії, спричинивши підозри Нєвзорова, що, мовляв, ВВП готує місце у мавзолеї для себе.

Та жарти жартами, найдоцільніше, мабуть, було б прослідкувати ланцюжок путінських філіпік, і зрозуміти, що його головною актуальною метою є своєрідний апгрейд комуністичної імперії. Не знаю, наскільки успішним стане цей проект, позаяк «в одну ріку не увійдеш двічі». Однак мусимо визнати, що божевільні з точки зору адекватних публіцистів і політологів ідеї російського вождя, попри діагнози, стають нашою з вами реальністю.

Що каже Путін? Що завжди залишався прихильником комуністичної та соціалістичної ідеї. Що не викидав свого партквитка. Що «Моральний кодекс будівника комунізму» є нічим іншим як марксистсько-ленінською інтерпретацією Біблії. Зауважмо, що ці мислеформи озвучено Путіним на пленарному засіданні Всеросійського народного фронту, - коаліції, яка привела «Єдіную Росію» до прогнозованої перемоги на минулих виборах у Госдуму. Коаліції, у якій «змішались в купу коні, люди», яка об’єднує довкола пропутінського партійного монстра розмаїті громадські організації здебільша, патерналістського гатунку (союз пенсіонерів, організації ветеранів ЗС тощо). Певна річ, для такої публіки головним мотивом є ностальгія за СРСР, а ідеї комунізму асоціюються, далебі, не з Лєніним, а з «батьком усіх народів».

Цілком закономірно, що маючи такий електорат, Путін уважав би помилкою не пограти на суспільних настроях. Українська авантюра спричинила майже цілковиту міжнародну ізоляцію Росії, отож, як не дивно, розв’язала руки кремлівській ОЗГ на теренах «оточеної фортеці». Ніщо не вадить учорашнім комуно-кадебістам провадити тут найекзотичніші соціальні експерименти, мотивуючи їх зовнішніми загрозами, жупелом національної катастрофи, яка у ватних мізках утілена в можливості остаточного розвалу Росії. З опозицією Кремль давно поквитався і за Болотну, і за проукраїнські марші. Жалюгідні залишки нескорених кинуть, як кістку, Кадирову. А місцеві «капіталісти», які донедавна годували кримінальну путінську гоп-компанію, нікому не потрібні із замороженими рахунками у західних банках. Їм дадуть спокій за умови тихої згоди на націоналізацію усіх статків в Росії (звісно, на користь атєчєства), а депортація за кордон стане для усманових, фрідманів, вексельбергів тощо найвищою мірою покарання. Бо прокурори знавіснілого Заходу тільки й чекають на російських vip-підсудних...

Однак наразі все це деталі ніким не підтвердженого путінського плану. Може, йому не судилося стати реальністю. Однак нав’язлива, неодноразова артикуляція пронафталінених рефлексій, майже карикатурні, позірно анальфабетичні (зате зрозуміліші плебсу) путінські вправи довкола комуністичної спадщини є лише підтвердженням думки, висловленої колись Єжи Лєцем: «Ідею можна докультивувати до культу». Зрештою, де-факто він вже є. То чи варто вибудовувати ілюзії з приводу того, яким буде для Росії лютий 2017-го?

Ігор Гулик. Ілюстрація: svoboda.org

Коротке есе про зміст і форму

Кожна політична партія вважає за потрібне підгребти під себе когорту ласої до дармівщини «інтелектуальщини», аби та розповідала «urbi et orbi» ідеологічно правильні небилиці

Є такий не надто відомий письменник – Роберт Музіль – і його незавершений роман «Людина без властивостей». Можна довго і марудно сперечатися про цей твір, до слова, теж довгий і марудний, але чомусь мені видається, що головна його фабула цілком співзвучна з тим, що зараз відбувається на пострадянському просторі.

У Відні 10-х років минулого століття, ще до вибуху Великої війни, «цвіт нації» у виточненому салоні світскої левиці взявся за облаштування «патріотичної акції», приуроченої ювілеєві перебування цісаря на троні. Учасники зібрань шукають якусь вселенську ідею, здатну викристалізувати для світу образ імперії, якнайповніше втілити її глобальну місію. Жах і водночас комічність у тому, що «еліта», звісно не відає, що 1918-го, на який акурат припадає ювілей, вже не буде ні цісаря, ні імперії.

«Нам надто не важливо те, що відбувається, і надто важливо, з ким, де і коли це відбувається, - пише Музіль, - а, отже, важливий для нас не дух подій, а їхня фабула, не відкриття якогось нового змісту життя,.. а розподіл того, що є, а це направду відповідає різниці між добрими п’єсами і п’єсами, які просто приносять добрі збори».

Недавній вал мережних обговорень вчинку Славка Вакарчука змусив мене згадати і Музіля, і його «Людину без властивостей». Особливо у контексті припущень, що лідер «ОЕ» буцімто має намір балотуватися на посаду президента. Дехто гарячково припустив, що жорсткі слова співака до Петра Порошенка фактично означають старт його електоральної кампанії.

Утім... Прихильники і противники схожих теорій, якими б екзотичними ці схеми не були, ясна річ, не знають не те, що трапиться за чотири роки, які залишилися до нових перегонів. Вони не відають того, що трапиться завтра-післязавтра, лише пнуться прикрити власне невігластво розцяцькованими фразами на кшталт #зрада чи #перемога.

Приблизно те ж відбувається у царині псевдо-прогнозування майбутнього Росії. Загумінкові провидці з дипломами політологів чи без них зачаровано вдивляючись у графіки рубльово-нафтового піке, чомусь заплющують очі на такі ж танці української гривні, на те, як щодня з економічної мапи України зникають десятки малих бізнесів, а відтак сотні земляків опиняються безробітними на вулиці, у ліпшому разі – виїжджають за кордон у пошуках праці. Серед патріотично-пафосного шалу очікування краху Путіна, кремлівського перевороту, кадировського стрибка на Москву тощо ми взагалі майже нічого не знаємо про промовисті дзвіночки нової глобальної кризи, що, на відміну від рецесії 2008 року, буде значно тяглішою і більш руйнівною. Для всіх. Кажуть, що впадуть чи не найпотіжніші економічні монстри світу, то що ж чекатиме нашу кволу господарку?

Але наша «еліта» звично організовує «патріотичні акції» на кшталт салону Бонадеї з роману Музіля. Причому, таких «салонів» в Україні – до вибору до кольору, кожна політична партія вважає за потрібне підгребти під себе когорту ласої до дармівщини «інтелектуальщини», аби та розповідала «urbi et orbi» ідеологічно правильні небилиці. Зміст, зазвичай, нікого не цікавить, він іноді є навіть шкідливим для травлення у мізках обивателя. А от форма, - понад усе, - чим більше там «слави», «зради» і «ганьби», тим потравніше, тим товарніше виглядають сурогати «патріотичної акції».

Мало хто замислюється, що змістом цих перших тижнів третього по Майдані року є не очікування Третього Майдану, а цілковите розчарування у майданах як інструментах змін. Утома від революцій, відчуття, що тебе обдурили не тільки винесені бунтом на вершину влади, але й ті, хто оголосив себе «громадянським суспільством», - оці «свої в дошку хлопці», - ось лейтмотив розмов за різдвяними столами і за горнятком кави. Ось дух часу, - хай це комусь здасться моветоном. Далебі, це не «добра п’єса», це «п’єса, яка просто приносить добрі збори». Поки що...

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов

Поні й погоничі

Надто вже нахраписто влізли нам на шию, надто вже по-хамськи поводяться, так ніби й країна – не їхня, а чужа, щойно захоплена, тож чому б не розгулятися…

…Я розумію, колись їх "підуть". І маю надію, що їхній "похід від влади" не обмежиться традиційним ритуалом. Їх обов’язково слід запитати про одне: коли у них, "великих", визріла думка про право бути погоничами для "поні, які ходять по колу"?.. Хай вибачить мені Макарєвіч із "Машины времени", але його метафора дуже дочасна і влучна. 

Хто поверне мені, іншому, десятому, мільйонному двадцятиліття (коли не більше), вкрадене у нас за каденції нового "дуче"? Ми колись ці літа вже прожили, ми їх вже й прокляли, і забули, – а тепер що, знову починати все спочатку? Старшими на двадцять років братися за стару та марудну справу, загублену ще десь посеред юності…
…Ми були терпимішими і, я б сказав, делікатнішими. Ми читали Ґанді, Чорновола з їх ідеями ненасильництва, і захоплювалися тим же Макарєвічем; ми заздрили полякам із їх "Солідарністю", і хтось вже запитував себе, чи здатні українці на таке диво.
З’ясувалося, здатні.
Нинішнє покоління інше, докорінно інше. Мені видається, що воно так запросто не віддасть «свої» десятиліття, і з чого б це мали віддавати? Та й кому – невігласам, які досі м’ямлять щось "тіпа по-украінскі", при цьому "посилено вивчаючи англійську"… Та сучасні дітваки на сто голів вищі інтелектуально і морально за старпьорську шваль, яку нам видають за "команду реформаторів". Може Яценюк і К тягатися із учорашнім випускником Ґарварду? Та йому б успішно посперечатися із відмінником-дев’ятикласником із Підзамча.
Але, боюсь, інтелектуальними вправами тут не обійдеться. Надто вже нахраписто влізли вони нам на шию, надто вже по-хамськи поводяться, так ніби й країна – не їхня, а чужа, щойно захоплена, тож чому б не розгулятися…
То хто ж повертатиме нам роки? Власне про це годилося б запитати не тільки тих, хто "чує кожного". А й, мабуть, у тих, хто дуже "свідомо" пособляв їм спинатися на олімп. Настільки "свідомо" та "національно", що й у страшному сні не побачиш. І якщо навіть вони й тихенько розповідають про «помилки», гріш ціна цим байкам. Таке "каяття – це, зазвичай, не стільки жаль про зло, скоєне нами, радше, острога зла, яке можуть вчинити нам у відповідь" (Ларошфуко).
…За вкрадені роки, помножені на кількість окрадених, – тут навіть довічним не розрахуєшся.
Ігор Гулик. Ілюстрація: livemaster.ru

Д-р Ярослав Новицький у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»

Коротке есе про толерантність

Ми перетворили приватність на фетиш, і тому всі, хто навіть не навмисне зазіхає на наші «шухлядки з кістяками», стають ворогами. У цій приватності ми самі собі герої, лідери, стратеги доль. А життя має свої оцінки, свої критерії

У столиці Португалії є закуток зі стелою, на якій різними мовами виведено цитату про те, що Лісабон – місто толерантності. Удень тут, зазвичай, не побачиш білих, вони тусуються лише уранці, біля дверей давньої «чарочної», де пригощають місцевою вишнівкою. Решту ж доби тут превалюють здебільша вихідці із колишніх португальських колоній. Вони обговорюють свої справи, залагоджують злидарські оборудки, просто вбивають час…

Скільки не галасуй про толерантність, життя все розкладає по своїх комірках: час для білих, і час для чорних. І жодної сегрегації, у сенсі інструктажного розподілу цих пір дня і ночі, жодної нетерпимості, бо носії цих нетерпимостей просто розмежувалися підсвідомо. Чудова ілюстрація до висновку Вікторії Наріжної, літературного критика і перекладача: «Толерантність – це не пропозиція зрадити власні погляди, і навіть не пропозиція злізти з п’єдесталу носія істини, це всього лише настанова не нав’язувати свою думку іншим. Толерантність – це усвідомлення, що світ існує не для тебе особисто, і місце в ньому потрібне всім. І треба якось миритися».
Звісно, місце потрібне всім. Інша річ, як дехто здобуває це «місце», іноді зовсім не сонячне, зовсім не прибуткове, а так, -- місце як місце…
Ви скажете: «То Португалія, Європа». А, як на мене, в Україні варто говорити не про расову, статеву чи, скажімо, релігійну толерантність. Значно важливіше поміркувати над пошанівком та повагою між собою. Над елементарними речами (скажімо, любов’ю до ближнього), які нібито мали б бути аксіомою для практикуючих християн, якими, судячи із переповнених храмів, є більшість громадян цієї країни.
Але храми – храмами, а життя – осібно. У побуті ми інші, а, як відомо, «пекло – це інші» (Сартр). У побуті ми приймаємо правило, окреслене ще Фрідріхом Ніцше: «Чим ширше ти розкриваєш обійми, тим легше тебе розіп’яти». У побуті ми живемо іншим життям, отже, сповідуємо геть іншу мораль, дотримуємося інших поведінкових стереотипів, воліємо інших понять і сенсів. При цьому ніхто (зауважмо, ніхто!) не закликає нас «зрадити власні погляди». Хіба лише переконуватиме у їхній хибності. Ніхто не пропонує «злізти з п’єдесталу». Ну, подумаєш, тихенько зауважить, що на цьому місці значно ліпше б дивився будь-хто, лише не ти…
Ми перетворили приватність на фетиш, і тому всі, хто навіть не навмисне зазіхає на наші «шухлядки з кістяками», стають ворогами. У цій приватності ми самі собі герої, лідери, стратеги доль. А життя має свої оцінки, свої критерії. Часто не сумісні з нашими уявленнями про світ і, головно, про себе. Тому так важко бути толерантним. Адже це означало б визнання власної пересічності, буденності, непомітності. Вже ліпше тішитися ілюзією величі у власних мушлях. В обложеній фортеці, довкола якої – інші.
Ігор Гулик. Ілюстрація: kruto.me

Прощання з богами

На Майдані, у шанцях «гібридної» війни країна (що захід, що схід) нарешті втямила, що варто таки розпрощатися з богами, бо вони або фальшиві, або такими не є

Що б мені не казали, але, на моє тверде переконання, чинний режим матиме гідне місце у вітчизняній історії. Так чи інак, він (можливо, поза волею Порошенка та інших) продовжив суперечливий, болісний, але від того не менш потрібний, процес, який можна назвати дорослішанням суспільства. 

Ми взяли за звичку ганити будь-яку владу, бо вона, звісно ж, не має ні часу, ні сил, аби реагувати на кожен критичний випад. Гасло помаранчевого майдану у цьому випадку спрацьовує на всі сто: «разом нас багато». Я теж не литиму тут єлей, лише зауважу: лише з відстані часу можна робити певні акценти.
Кравчук і Кучма (теж не вельми охоче, скажемо відверто) розставили майже всі крапки над «і» комуністичного минулого. Згадаймо хоча б спроможність КПУ 90-х – початку «нульових» збирати електоральні врожаї у майже чверті всіх виборців України. Зараз залишилася «солодка згадка» і цілком ренегатська партія, яка лише у назві зберегла колишній символ могутнього і брутального монстра.
Ющенко став апофеозом сподівань половини України, але засвідчив, що такі «переполовинені» надії часто провадять до протилежного результату: роздирають суспільство, провокують конфлікти, дезорієнтують еліти. Ба більше, сподівань замало. Обираючи лідера, ми мали б першим ділом замислитися над тим, кого обираємо, чи вписується витворений нами ідол у контекст часу, чи може він відповісти на його виклики.
Янукович тримав лінію Ющенка, як це парадоксально не звучить. Хай би що не витворяв і до чого б не прагнув. Золотий Батон поглибив протистояння, банально помінявши його полюси. Ворожий прихильникам «помаранчевих», він став утіленням всіх бід і для переважної більшості «синьо-білих». Посадивши політичних опонентів, він мав би угамувати спрагу помсти, але рівно ж створив цікавий і небезпечний для свого ж комфорту прецедент: порушив сакральне ставлення спільноти до влади як інституту, як усеохопного і всездатного інструмента. Все завершилося Майданом. Для України. Для Януковича – ганебною утечею у Підмосков’я.
На Майдані, у шанцях «гібридної» війни країна (що захід, що схід) нарешті втямила, що варто таки розпрощатися з богами, бо вони або фальшиві, або такими не є.
«Прощання з богами є небезпечним – ніколи не можна бути впевненим, що вони не повернуться у новій тілесній формі, а їхні здатності до перевтілення є гідними подиву, -- цитую мудрого Лєшека Колаковскі. -- Революції страчують імператорів, але історія вчить нас, що часто найбільш автентичний син революції кладе собі на голову імператорську корону».
Нова політична реальність прощання з богами не тільки обнадіює знову, але й застерігає. Маятник уподобань розчарованого і зневіреного виборця може схилитися у бік радикалізму. Як на мене, такий поворот буде цілком виправданим, бо мусить хтось нарешті добити систему, яка вже жодним чином не вписується не те що у світові тренди, але й у життєвий побут пересічного українця. Але… «Робесп'єр вірив у чесноти: він створив терор, -- згадую Максиміліана Волошина. -- Марат вірив у справедливість: він вимагав двісті тисяч голів».
Тож питання в іншому: у персоніфікації «слона», якого впустять в українську крамницю з порцеляною. На Бальцеровича чи Тетчер наразі чекати не доводиться…
Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Недосяжність щастя

Може, це акурат той терен, де ми по праву можемо вважати себе творцями своєї ж долі, і егоїстично збирати краплини часу у келих власних утіх

Якось учені оприлюднили цікаві розрахунки. Вони нарешті з’ясували, скільки треба часу, щоб відчути себе щасливим. Отже, для ідеального балансу між роботою і життям необхідно мати 7 годин щастя, а якщо бути точним, то 6 годин і 59 хвилин. Не обійшлося і без практичних порад. Щоб бути абсолютно щасливим, слід передбачити у щоденному графіку на сніданок 22 хвилини, умивання і душ — 22 хвилини, поїздку на роботу і звідти — 1 годину і 26 хвилин, перевірку соціальних мереж — 18 хвилин, читання новин — 18 хвилин, перерву на обід — 53 хвилини etc.

Оце я й уявив собі «абсолютно щасливого чоловіка» із вічним секундоміром в долоні.
Жарти жартами, але проблема щастя вже точно не вичерпується загальним хронометражем тих чи інших процедур і його педантичним дотриманням. Можна збавити на роботу день, і відчути кайф від того, що вийшло, особливо коли ця робота тобі до душі. Утім, навіть тоді, діставши від дружини прочухана за геть занедбану господарку і покинуту її, єдину і неповторну, відчуєш себе останнім сіромахою, не гідним найменшого натяку фортуни.
…Є люди, які пливуть Рікою життя, вона несе їх, мов пір’їнки, до омріяної мети, але існує ризик, що десь насподі нуртують приховані чорториї, і тебе викине на берег, голого і беззахисного, а головно, -- неготового для такого виклику. Розчаровані й одурені, вони нарешті усвідомлюють «осоружну легкість буття», їхні мрії стають міражами, туманами над плесом ще недавно такої доброї Ріки.
Є інші. Вони тягнуть волока проблем берегом тієї ж Ріки, грузнучи у намитій роками твані, від цього їхня ноша стає каменем Сізіфа, а кожен крок – кроком на Голготу. Ці сіромахи ладні були б упасти у такі звабливі близькі хвилі, віддатися на їх волю, і плисти за ними, як перші… Та тримає перед таким кроком тягар, і навіть коли їм поталанить осягнути бажане, воно видасться їм гірким, як степовий полин на солончаках дельти такої недосяжної Ріки…
Треті уміють легко ходити життям. Не літати, а саме ступати, торкаючись землі, реальності, водночас не гнути спину під розмаїтими тягарями клопотів, що видаються їм, здебільшого, дріб’язковими на тлі вічності. Їх вабить не Ріка як засіб, їм цікавий її плин, її норов, її водні пристрасті. Вони знають підступність позірно тихих вод, рівно ж як і те, що десь у гирлі, там, де починається море, у пісках тихих лиманів, приховані справжні перли, гідні шляху.
Як на мене, дуже помічним є усвідомлення плинності часу, його справжньої цінності. Як там писав Стів Джобс? «Ваш час обмежений, тому не витрачайте його на життя чиїмсь чужим життям. Не потрапляйте в пастку догми, яка каже жити думками інших людей. Не дозволяйте галасу чужих думок перервати ваш внутрішній голос (курсив мій – Авт.). І найважливіше — майте сміливість іти за своїм серцем й інтуїцією. Вони якимось чином вже знають те, ким ви хочете стати насправді. Все інше — вторинне».
Звісно, у кожного своє розуміння щастя, і у цій приватній справі слід утриматися від будь-яких порад та рецептів ближньому. Може, це акурат той терен, де ми по праву можемо вважати себе творцями своєї ж долі, і егоїстично збирати краплини часу у келих власних утіх.
Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Здатність бути

Криза довіри до провідників змушує спільноту застановитися саме на «власній здатності бути», на формуванні власного погляду: якою має бути країна, місто, вулиця, хто гідний влади, кого не варто пускати до неї на гарматний постріл

Знаний львівський психотерапевт Борис Дацишин не втомлюється повторювати, що найвищою цінністю у житті кожного є внутрішня свобода. Вона, на його думку, не передбачає якихось імпульсивних дій, революцій, радикального чину. Вона – у ставленні кожного з нас до того, що відбувається навколо: сприйнятті чи відразі, толеруванні чи ігнорації.

Але… Внутрішня свобода передбачає одну річ, чомусь для більшості наразі непосильну. Вона полягає у щоденній праці над собою, роботі ума і серця, а ще -- волю до гідного життя, до «здатності бути». Про цю, здавалося б, природну, аксіоматичну річ, говорив наш сучасник, німець, основоположник герменевтики Мартин Гайдеґер. Саме він зауважив, що «жоден народ і жодна «колективна доля» не спроможні звільнити індивіда від потреби приймати самостійні рішення щодо його власної здатності бути».
Поза тим, «власна здатність бути» в українців часто не корелюється із ментально-закостенілим «моя хата скраю». Індивідуалізм назагал – риса мотивуюча, але навряд чи він здатен переламати загальні тренди. Часто приватні устремління потрапляють у пастку ізоляції, і тоді «власна здатність бути» конфліктуватиме із «колективною долею». Ми маємо гіркий досвід Помаранчевої революції, Революції Гідності, коли фанатичне переконання тисяч, що вийшли на Майдан, вирішивши, що для «кращого майбутнього» варто лише підсадити на трон конкретну особу, відкидало раціональні репліки скептиків, які застерігали про сумнівність такого простого вирішення проблеми влади.
Тепер ці провидці кажуть: «А ми ж попереджали». Безумовно, вони мають право на таку, бодай моральну сатисфакцію. Але, скажіть-но, будь ласка, чи є ця сатисфакція повноцінною у контексті нинішніх реалій? Як уплине запізніла зловтіха на формування «власної здатності бути» у мільйонів зневірених, ображених, врешті-решт – обдурених? Бо тепер у ролі жертви – вся країна, адже реванш опонентів Майдану не приніс жаданого та омріяного їхнім прихильникам, навпаки, додав гіркоти розчарувань і загострив почуття безвиході. Знеціненою і дискредитованою виглядає нині вся політична «еліта», -- що владна, що опозиційна.
Та попри весь драматизм для верхівки, криза довіри до провідників змушує спільноту застановитися саме на «власній здатності бути», на формуванні власного погляду: якою має бути країна, місто, вулиця, хто гідний влади, кого не варто пускати до неї на гарматний постріл.
Бо внутрішня свобода змушує (а таки змушує! – коли питома вага її носіїв сягає критичної маси) спільноту до змін, диктуючи відтак вимоги урядам і президентам. Їй важко протидіяти, оскільки жоден «беркут» чи податківець, слава Богові, ще не має доступу до наших душ.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Слова

Гра в слова стала справжньою пошестю світу, який уже ладен заткнути вуха, аби не слухати какофонії розмаїтих меседжів

«Мені байдуже, чи правдиві твої слова. Я бажав би знати, чи можеш ти розчарувати іншого, аби дотримати своєї правди і бути чесним перед собою. Чи здатен ти прийняти звинувачення у зраді і не зрадити свою душу. Чи годен ти, зневаживши віру, надалі бути тим, хто заслуговує на довіру?». Мудрий вождь індіанського племені Орія так уклав своє розуміння слів. Точніше, гри у слова, цієї небезпечної і водночас спокусливої штуки, якою люди розцяцьковують свій порожньо-рутинний побут. 

«Слова – полова», -- каже Кутьо, герой роману вишуканого, а водночас приземленого Мирослава Дочинця. Їх, слів, як на мене, забагато. Сказані вголос чи подумки, вони переповнюють світ, пронизують кожну мить безцінного часу, позбавляючи його справжнього сенсу, дезорієнтуючи слухача, заспокоюючи мовця, який, про артикулювавши внутрішнє, уважає свою прилюдну місію вичерпаною. Гра в слова стала справжньою пошестю світу, який уже ладен заткнути вуха, аби не слухати какофонії розмаїтих меседжів, -- милозвучних і обнадійливих, часами жахливих, -- за якими, проте, ховається пустка. Утім, щойно вони стихають, як перед світом розверзається безодня непевності, страху і відчаю. І найпростіше слово у ту мить, -- порятунок.
Слова – зброя. Убивча, паралізуюча, розтлінна, зазвичай, некерована. Мигдально-гіркий ціанід правди, що вмить знищує ворога, навіть вигаданого у хворій уяві. Богу невинного, пересічного ближнього, який раптом, з невідь яких причин, став мішенню недбало кинутої фрази. Солодка потрава брехні, «газ веселощів», що роззброює налаштованого на конфлікт опонента, пригасить його пильність, приспить агресію. А відтак уб’є легковірного підступністю затаєних намірів.
Слова – лік. Недобрий іноді на смак, як у дитинстві противні пілюлі. Тихий, як колисанка матері, важкий, як батькова нагінка. Звабливий, як шепіт любаски, ніжний, як дотик її солодких уст.
Слова різноликі. Скільки їх кинуто на вітер, і геть дрібна дещиця – на творення життя, на щире освідчення в коханні, на те, щоб дати нам надію, щоб зміцнити віру, щоб втішити спраглого. Скільки слів розбито об глухі стіни байдужості, глухоти, звиродніння, і лише якась мізерія здатна зламати ці тяжкі мури, і впасти у душі зерном людськості. Але слова можуть стати камінням, з якого вивершиться нова, ще міцніша стіна.
Слова багатозначні. Нині – аксіоми, завтра – зневажені міти. У цю хвилю – глибокі, проникливі, через мить – позлітка для лайна. Зараз – чисті золоті дукати найвищої проби, відтак – витерті часом, запилюжені мідяки у капелюсі жебрака.
Слова. Усе це -- тільки слова про слова…
Ігор Гулик. Ілюстрація: poetry-in-life.livejournal.com

Михайло Цимбалюк у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»

Європа як Європа

Як казав яскравий представник французького консерватизму граф Жозеф де Местр, «перебільшення – це брехня людей вихованих»

Новітня історія стосунків між Києвом та Брюсселем часто зводиться до пошуку тріски у чужому оці за обставин повної сліпоти до колоди у власному. Іноді складається враження, що європолітики вимагають від наших, не надто втямливих керманичів того, чого б вони бажали і для себе, але через обставини звичного менталітету не можуть змінитися на краще. Не дивно, я завжди казав, що ті, хто не можуть плідно і творчо працювати, беруться навчати інших. Шати «батьків демократії» диктують і поведінкові особливості, аж до повадок орвеллівського «Великого Брата».

Притча во язицех – нетолерантність українського суспільства не тільки до чужинців, але й до представників національних меншин, що прожили поруч із нами не одне століття, – дістала нову інтерпретацію після появи у парламенті «активно-креативних» радикалів. Добре розуміючи не вельми потужну впливовість цих політиків у загальноукраїнському контексті, на захід від Чопа все ж вирішили, що саме вони є надійним маркером безнадійності України у налаштованості переважної більшості до інородців, сексменшин, зрештою, усіх ліберально спрямованих громадян. Те, що, у принципі, маргінали доволі часто «креативлять» через безголовість власних речників, через бажання виділитися на тлі зазвичай сірої та кондової української політики, не беруть до уваги.

Що ж до повадок європейських супер-демократів, то маємо свіжий приклад з Італії, де сенатори з «Північної ліги» недавно відривалися на кольорі шкіри єдиного міністра-вихідця із Конґо Сесіль К’энґ. Роберто Кальдеролі обізвав її «оранґутанґом», його однопартієць вербально повправлявся на тему бажаного зґвалтування темношкірої жіночки, а ще один партаґеноссе заявив, що вона насаджує в благословенній Італії «традиції племінного ладу».
І я щось не чув про галас у брюссельських офісах з приводу цього направду дикого розгулу нащадків славних латинян. Так, невеличкий скандальчик у палаццо Монтечіторіо. А мали б посипати голову попелом, позаяк демонструють імперську зверхність щодо представниці колишніх колоній.
Петер Слотердайк у «Критиці цинічного розуму» продовжив низку «форм брехливої свідомості – брехня, омана, ідеологія». На його думку, «сучасний менталітет змушує додати четверте кільце ланцюга – феномен цинізму».
Я не захищаю українських «патріотів», тут мова про подвійні стандарти, якими послуговуються зовні вишукано-цивілізовані європолітики. Звісно, кожен переслідує свою мету, і, на жаль, усюди – що в Україні, що в ЄС, що в Штатах -- для представників правлячих еліт вона виправдовує засоби.
А те, що наші західні учителі, м’яко кажучи, часто перебільшують недосконалість українців, «природно». Адже, як казав яскравий представник французького консерватизму граф Жозеф де Местр, «перебільшення – це брехня людей вихованих».
Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов

Тактовність бунту

Справа, мабуть, не стільки у цілковитій неадекватності тих, кого досі називали «маргіналами», як більше в усвідомленні маси свого безправ’я, упослідженості, ницості на тлі владного банкету

«Ультиматум багатства, 

викреслює злидарів.
І робить це з повним правом,
оскільки вони мають нетактовність
ухилятися від загальної згоди».
Жан Бодріяр, «Америка. Кінець могутности»

Мукачеве, тепер от «Драгобрат». Спалахи раптові, але, погодьтеся, закономірні. Не без того, що підігріті зацікавленими політичними силами, але первинно – природні, спровоковані не тільки вайлуватістю влади та її інституцій, але й тим, що, здебільшого, думають про чинний режим пересічні мешканці країни.
Тут справа, мабуть, не стільки у цілковитій неадекватності тих, кого досі називали «маргіналами», як більше в усвідомленні маси свого безправ’я, упослідженості, ницості на тлі владного банкету. Уміння якось прилаштовуватися до обставин, ухилятися перед ударами державної машини, жити у своїй хаті скраю поступово зраджує пересічного обивателя, і він якогось непрекрасного дня починає усвідомлювати, що втрапив до глухого кута, що йому залишили єдиний спосіб – або боронитися кулаками, або вмерти. Ця бодріярова «нетактовність ухилятися від загальної згоди» стає в один мент не винятком, а правилом, руйнуючи і загальну згоду, і всю конструкцію тихо влаштованого якого-не-якого життя.
Утім наразі все обмежується традиційним українським сценарієм, взятим ще з часів розмаїтих «хліборобських республік» та почасти махновщини раннього періоду. До «колівщини», яку урочисто проголосили певні не надто адекватні адепти большевицького принципу, не дійшло, натомість маємо цікавий прецедент вимог самосуду. Як на мене, це зовні радикальне гасло влаштовує і протестувальників, і тих, проти кого кони піднімають каміння та інші придатні засоби. Я чомусь переконаний, що якби бодай один акт лінчування таки трапився, то публіка, залучена до цього, боягузливо б розійшлася по домівках в очікуванні відплатної акції. А так, -- маємо цікаву ситуацію: натовп штовхається із поліцією, ламає загорожі, застосовує вже й набуту у війні зброю, а потім влада милостиво обіцяє не карати варивод. Усі задоволені, все конструктивно і тактовно. Ба більше, така макабрична як на «правову державу» каналізація народного гніву відкриває перед урядниками нові можливості маневру. В офісах починають безконечні кадрові рокіровки, наради та комісії, знову обіцяють розгніваному народові «поліпшення життя вже сьогодні», і зводять на пси загальний ентузіазм протесту.
Опозиція теж користає із локальних криз. Майданні розбірки перекочовують у парламент, і вже там кожен вправляється, як може, на всі заставки клянучи опонентів і хизуючись власною принциповістю.
Урешті «ультиматум багатства» бере гору, застановившись на непевній «загальній згоді» (у нас все зле, треба щось робити!), а «злидарі», усвідомивши безперспективність бунту і зрозумівши власну беззахисність, чекають, як же поведуться їх брати по нещастю у якісь черговій хацапетівці…
Ігор Гулик. Ілюстрація: Кір Нєп’ющій

Ревнителі віри

Молодий «пагін» церкви нестримний у прагненні статків, він мотивований «боротьбою» за жирні парафії, а, отже, й витратами для полагодження справ призначення

Рік тому наш парафіяльний священик бідкався. Мовляв, Хресну дорогу сяк-так облаштували, вимостили бруківкою доріжки у церковному садку, поставили лавиці. Та гроші закінчилися, а добродійник, який фондував усе перелічене, охолов до потреб духовних. Здалося б, правда, замостити ще й майданчик під дзвіницею, але пожертв із таці явно на це бракує.

Цьогоріч на Різдво я зауважив, що поруч із церквою з’явився гарно влаштований паркінг для тих, хто на службу не здатен дійти власними ніжками. А моріжок, що досі тішив око, розрили, налаштувавшись і туди покласти цементну плитку…
До чого це я, запитає цікавий читач. Та все до легковірності нашого народу, яка ним же трактується як ревність у вірі. Для мирян слово священика – закон. Поза тим, не чують сенсів, які він артикулює. Варто було поскаржитися на «злидні», і громада вже тут як тут: візьміть, отче, будуйте…
Попри повагу, заслужену і вистраждану, яку я маю до певної частини кліру, особливо до старших, попри безсумнівний авторитет отців, які направду є прикладами подвижництва, маємо цілу когорту пристосуванців, чиновників у ризах, які нічим не різняться від тих, кого подибуємо у розмаїтих бюрках і офісах. Цей молодий «пагін» церкви нестримний у прагненні статків, він мотивований «боротьбою» за жирні парафії, а, отже, й витратами для полагодження справ призначення. Дірвавшись до бажаного, панотці і ємості беруться негайно «відбивати» вкладені кошти, причому користаючи не тільки із недільних «таць». Направду, як казав Рон Хаббард =): «хочеш заробити мільйон – вигадай свою релігію». Тут і не варто вигадувати, все є.
Нині дуже популярними стали храмові «будівничі». У селах, де з авторитетів не залишилося нікого, окрім священика (сільський голова дерибанить землю, лікаря немає, втік до міста, а вчителі спиваються), вірять кожному слову духовної особи. «Ксьондз каже, що церковця замала і геть розвалюха…», -- і пішли селом збирачі із «двадцятки», переконуючи невірків, що таки замала. Треба будувати нову. А там, гляди, для вагомішого аргументу, старий храм згорів… І палають в Галичині безцінні скарби дерев’яної сакральної архітектури, яким місце – у списку ЮНЕСКО, та що вдієш, пішли з димом… І вбираються старі зруби у пластикову вагонку, бо це ж модно і престижно, як у людей… А в «тендерній комісії» -- панотець та його правовірна, і нема навіть Рахункової палати, аби перевірити адекватність цін.
…Моріжок біля нашого храму не модний. Дарма, що тут можна було всістися прямо на траву, відсторонивши міський галас, поміркувати, зрештою, помолитися. Тепер, гадаю, справа за давніми липами, які оточують церкву щільним колом, захищаючи цю оазу від мирської суєти. Але ж липи – то вчорашній день. Є італійські каштани. Скинемося, друзі?
Ігор Гулик. Ілюстрація: podshivka.wordpress.com

Презумпція вічної невинуватості

Кожен політик, мабуть, не враховує цікавого феномену свого публічного амплуа, -- наслідування його поведінки «унизу»

Демократія як «найгірша система влади, якщо не зважати на решту» (Вінстон Черчіль), укотре потрапила в пастку зужитих стереотипів. За замовчуванням уважають, що політичні діячі, обрані демократичним шляхом, не несуть жодної відповідальності за політичні вчинки. Правда, досі адепти саме таких суджень не спромоглися окреслити чітку межу між «політичним» і, скажімо, власним мотивом того чи іншого діяча. Як, до прикладу, трактувати угоди, компроміси, поступки, що відтак мають недобрі висліди для спільноти і країни загалом, але були народжені бажанням лідера утриматися при владі за будь-яку ціну? Або ж чи заслуговують осуду політики, які через незнання наслідків усе ж зважилися на ризиковані експерименти? 

Мілан Кундера спробував по-своєму розібратися у цих хитросплетіннях ситуацій, принаймні у знаній йому Чехословаччині після трагічного 1968 року. «Від тих, хто вважає комуністичні режими у Центральній Європі виключно справою рук злочинців, вислизає основна істина: злочинні режими були створені не злочинцями, а ентузіастами (курсив наш – Авт.), переконаними, що відкрили єдину дорогу до раю», -- пише він у своєму романі «Осоружна легкість буття». Та врешті відомий чех доходить to sources, екстраполюючи відповідальність легковажних політиків на історію Едіпа.
Тобто йдеться не про те, чи постануть ті чи інші діячі перед кримінальним судом, -- йдеться про моральну відповідальність, ба більше, здатність до справедливої самооцінки власних вчинків.
Усе викладене вище можна, звісно, інтерпретувати для кожного конкретного випадку модерної політичної історії. І України, й інших держав. Можна наводити приклади Тимошенко, Ющенка, Порошенка, зрештою, Януковича, або ж їхніх колег із «гарячих точок» Євросоюзу – зокрема, Греції або ж Ісландії. Остання є дуже показовою, бо там, видається, маємо прецедент прямої демократії, і наразі він дав непогані результати.
Але йдеться про ще один аспект, зовні буцімто не помітний. Кожен політик, мабуть, не враховує цікавого феномену свого публічного амплуа, -- наслідування його поведінки «унизу». Тут не йдеться про банальний український досвід президента із кримінальним минулим (фривольні жарти з приводу того, як у нас осідлати найвищу владу хай залишаться жартівникам). Мова про серйозніше.
Аналізуючи сучасні протестні рухи, поодинокі із дослідників почали вживати термін «прекаріат». Прекаріат – це середовище осіб, не здатних забезпечити власні потреби власною ж працею. Людей, які живуть тимчасовими підробітками, воліють існувати на соціальні виплати, коштом батьків etc. Фактично ті, хто усувається не тільки від відповідальності за «долю країни», «перспективи нації», але й за власний завтрашній день. Їм так комфортно, і не випадково. Адже перед ними безвідповідальність і безкарність легіону державних діячів. То пощо перейматися?
Але культивуючи власну безвідповідальність, ці люди вимагають від інших дотримання конституцій, законів, соціальних зобов’язань. Вимагають жорстко, поза межами фолу, з піною на вустах, з кров’ю. Саме прекаріат є локомотивом і «окупантів Волл-Стріт», і «арабських весен», і турецької «зеленої» революції.
Та чи не схожі ці люди на кундерівських «ентузіастів, переконаних, що відкрили єдину дорогу до раю»?
Ігор Гулик. Ілюстрація: В’ячеслав Шляхов

Маніпулятори і маніпульовані

Очевидними є спроби влади осідлати інформаційний потік, хоча вони не завжди дають бажані результати

Дехто з суспільствознавців схильний уважати, що головною проблемою інформаційного суспільства є проблема вибору. Адепти цього твердження, зазвичай, формують свій висновок, виходячи з ідеальних умов, за яких пересічний обиватель не просто цікавиться, а отримує повну, об’єктивну інформацію про предмет, який став об’єктом його уваги. Тобто, перш ніж стати споживачем послуг, товарів чи якихось інших, скажімо, суспільних матерій, він вимушено стає споживачем інформації про них. Причому, до комплексу поінформованості потрапляє не тільки банальна реклама, але й чутки, відгуки користувачів, навіть візуальне сприйняття об’єкту бажань.

Нашу спільноту, мабуть, завчасно мати за досконале інформаційне суспільство, хоча лава вісток, оцінок з кожним роком щільнішає і повноводнішає. Біда у тому, що українські інформаційні потоки є, по-перше, не надто „екологічними” у сенсі своєї об’єктивності, по-друге, зазнають маніпулятивних трансформацій на догоду певних осіб чи середовищ, і, по-третє, обмежені у сенсі доступу до широкого споживача.

Третя проблема – цілком технологічна, поза як навіть пересічний райцентр не може нині похвалитися доступом до всесвітньої павутини, не кажучи вже про села чи віддалені хутори. А ось щодо перших двох зауваг, то тут власне й формується специфічно вітчизняний феномен, який полюбляють називати „вибором без вибору”.

Не скажу, що відсікання певного масиву інформації і, натомість, штучне нагнітання потрібних оцінкових стереотипів є суто українським винаходом. Схожу практику застосовують повсюди, і навіть демократична Америка іноді вибухає, випадково дізнаючись правду про ті чи інші вагомі події, які попередньо трактувалися на догоду урядові чи окремим колам впливових осіб. Але у Штатах доволі потужні альтернативні джерела, і  фактично кожен мешканець, якщо, звичайно, того бажає, може здобути доступ до них.

В Україні схожа практика „фільтрів” почала інтенсивно застосовуватися за Леоніда Кучми, особливо напередодні останніх електоральних перегонів у його президентській кар’єрі. Що цікаво, конструюючи тоді ситуацію виборів без вибору, протополіттехнологи (бо такої професії тоді ще не знали достеменно) парадоксально обрали Галичину об’єктом своїх впливів. Парадоксально, тому що Львів завжди пишався своєї інтелектуальною першістю. І тому, мабуть, програв. У ситуації виборів’2000 галичан затиснули між молотом і кувалдою, змусивши обирати між Кучмою і “червоними”. Спроба тодішнього поміркованого і ліберального Мороза, за якого в останню мить схопилася, мов за рятівну соломинку, львівська еліта, зазнала ганебного фіаско. Масова антикомуністична істерія певним рикошетом вдарила і по рожевому кандидатові, а одіозного Марчука нейтралізували, організувавши помпезне перезахоронення жертв енкаведистів.

На цьому ґрунті відтак проросли „темники”, кураторство ЗМІ з боку зацікавлених сторін, тиск на власників, словом, ситуація, яку зрештою спромоглися зламати самі журналісти. Однак, як це буває зазвичай, з однієї крайнощі суспільство скотилося в іншу, – з головою пірнувши у потік інформації, що знову пропоновував йому вибір без вибору.

Нині, видається, ситуація є поміркованішою і спокійнішою. Однак очевидними є спроби влади осідлати інформаційний потік, хоча вони не завжди дають бажані результати. Інфантильність споживача вісток також не сприяє ефективній роботі пропагандистського апарату.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb