Конституційний суд взявся за закон про депутатський імунітет
У день, коли українські депутати зважилися на позірно безпрецедентний крок
(позірно тому, що його суть геть втопилася у реляційному галасі довкола самого
факту), і офірували невідь-кому свою недоторканність і пільги, я згадав чомусь
ще одну звістку про дивні жертви. Кілька літ тому якась бідна південно-азійська
країна, що має у своєму розпорядженні усього лиш два літаки, довго потерпала
від несправності одного з них. Бідували не тільки власники повітряного судна,
але й нечисленні пасажири, що силою обставин опинилися серед моря злиднів, не
маючи можливості вирватися хоч кудись.
І тоді було ухвалено здійснити традиційне для тамтешніх культів
жертвоприношення. Двох нещасних кіз закатрупили на облавку старенького
„Боїнга”, і він щасливо дістався до Гонконга. Чорношкірий бог небес виявився
прихильним і до кількох відчайдухів, які зважилися здійснити цю доволі
ризиковану подорож, увірувавши у всеперемагаючу силу козячої крові.
Либонь, саме випадковій алюзії цих двох звісток, а ще легковірству залучених у них осіб, можна
завдячувати цілком несподіваним аналогіям між ними. Іноді людям доводиться
певним чином конструювати події, маючи на меті втілення ідей несусвітніх, або ж
таких, що надаються до полагодження нормальним трибом. Ну, що, здавалося б,
природніше – узяти фахового бортмеханіка, який, подлубавшись у череві літака,
замінив би там якусь гайку і все. Банально, прісно, зате надійно. Або ж, як в
українському випадку, – скасування імунітету без зайвих проблем, просто через
переписування схожих новел європейського законодавства, а ще - рівність засобів
для існування для небожителів та посполитих. Просто, зручно і... надто дешево.
Без скандалів, без можливості дешевого пі-ару за кошт платників податків, без
ораторських вправ Луценка і промоції радиалізму Ляшка.
Символізм вітчизняної політики, зрештою, є прямим наслідком умовності самої
влади. Важко вірити президентові, який то рветься завершити АТО за тиждень, то
запровадити військовий стан урядові, важко вірити прем’єру, який що не тиждень, то корегує планований курс
долара у бюджеті, окремим міністрам і депутатам. Не ймемо віри Раді, що
намагається, своєю чергою, влаштувати то позачергові шоу, то якісь дрібніші прикрощі,
виходячи при цьому на нульовий результат. Іншими словами, представники різних
політичних середовищ умовно воюють поміж собою, брязкають іграшковою зброєю,
спричинивши серед решти публіки спочатку дезорієнтаційний синдром, а відтак –
гомеричний сміх.
Насправді ж своєю атракційною поведінкою українська «еліта» нищить не свої
шляхетні привілеї, а залишки авторитету влади, щодо якої у мізках пересічного
громадянина виробився стійкий стереотип – „зграї злочинців і брехунів”. Вирізають
„офірних кіз” на облавку спільного човна, у якому, за іронією долі, доводиться
плисти усім, кому у VIP-каюті зі SPA, кому третім класом, – проблема лише в
тому, що й і ті, й інші мають здатність йти на дно, бо рятувальних камізельок,
зазвичай, бракує.
Тож містечкові Вашингтони мали б послуговуватися порадою 16-го президента
США Авраама Лінкольна, який твердив, що „можна обдурити одну людину багато
разів, можна обдурити масу людей один раз, та нікому ще не таланило обдурити
велику кількість людей багато разів поспіль”. Мені можуть дорікнути:
українським владцям це вдавалося упродовж усіх років Незалежності. Без сумніву,
але дурити зневірене товариство, заклопотане проблемами власного виживання,
легко. Тепер – дещо інші часи, коли спільнота таки усвідомила свій ресурс, і,
видається, вона не надто потребує сумнівних офір від тих, кому, власне, й
платить гроші на те, чого вони тепер публічно цураються.
Ігор Гулик.
Ілюстрація: vn.cominformua.com
