Сором'язливий фашизм Росії

Спроби Банкової чимдуж перемкнути увагу суспільства від катастрофічних для неї наслідків "ваґнерґейту" воланнями Михайла Подоляка, Олексія Арестовича і хору придворних блогерів про те, що "Путін нападе!", виглядають сміховинними. 

По-перше, ті ж люди недавно кепкували з категоричних попереджень американської та британської розвідок про згромадження російських військ біля кордонів України, називаючи їх "провокаціями". По-друге, проблеми Зе!режиму не вичерпуються результатами розслідування Bellingcat з його майже неприкритими висновками про державну зраду, а матимуть набагато прозаїчніше продовження – зі свіжими платіжками за комірне та енергоносії. Зима ж тільки-но почалася…

І, по-третє, найсуттєвіше. Путін нападе у будь-якому випадку, попри заклинання наших "миротворців", їхні наївні "схеми" "розведення військ", "припинення вогню" та "зустрічей посередині". Путін нападе, - і до ворожки не ходи, - бо такою є його маніакальна ідея "вєлікой Рассєі". Бо тільки так він сам зможе втриматися на кремлівському троні. Тобто Путін нападе тому, що інакше не зможе правити далі. Без нападу впаде не тільки він, але і його, - путінська, - Росія.

Власне про це – і свіжа стаття Владіслава Суркова, ексрадника Владіміра Путіна, по суті, головного ідеолога війни РФ проти України. Як і всі опуси цього "філософа", вона має доволі претензійну назву: "Куди дівся хаос. Розпакування стабільності". І сповнена пустопорожніми розумуваннями, які слугують авторові для камуфляжу його реальних месиджів. Слід розуміти, що, попри свій нинішній статус "відставної кози барабанщика", Сурков насправді лише ретранслює ідеї і смисли, які витають у найближчому оточенні Путіна. І якщо тексти Владіслава Юр'євіча публікують, то це фактично означає волю "вождя", аби опосередковано донести читачеві те, що не може публічно сказати ВВП.

Між рядків статті Суркова цього разу доволі прозоро читається слово "фашизм". І воно не тільки в обірваній (нібито знічев'я) фінальній фразі: "І Росія отримає свою частку у новому всесвітньому "собіранії" земель (точніше, просторів), підтвердивши свій статус одного з небагатьох глобалізаторів, як це було в епохи Третього Риму або Третього Інтернаціоналу" (продовжіть – і Третього Рейху. – Авт.). Про фашизм йдеться у наполегливому рефренуванні автором слова "експансія", у тому, що він чітко ставить наголоси – Росія не зможе далі існувати без агресивного розширення своїх меж (територіальних, ідеологічних та світоглядних): "Для Росії постійне розширенння не просто одна з ідей, а справжній екзистенціал нашого історичного бутття". Про нього ж – коли Сурков каже про експорт Росією "хаосу", і про, - увага, - потребу скерування цього "хаосу" у визначені "русла", аби уникнути "зіткнень з геополітичними потоками" інших "супергравців" у світі. Москва не проти обговорити ці "потоки" зі Штатами, організувавши новітню "Ялту". Тільки ж у Вашингтоні добре розуміють усі наслідки "ялт" і чистять зброю, серед іншого, - й для України.

По суті, Сурков говорить мовою, властивою російським інтелектуалам ось уже кілька століть. Мовою, яка позірно видається сприйнятною, переповненою покликаннями на бездоганних авторитетів, потравною у наукових колах, зі шармом всезнайства, акцентом на етиці та моралі. Однак під м'якою обгорткою слів і фраз глибинно прозирає оскал примітивного і брутального фашизму. І жоден Гегель з Платоном не здатні були б цього приховати. "Соціальна ентропія дуже токсична. Працювати з нею у наших домашніх умовах не рекомендується. Її треба виносити куди подалі. Експортувати для утилізації на чужій території. Експорт хаосу справа не нова. <…>. Імперські технології ефективні й сьогодні, коли імперії перейменували у наддержави. Кримський консенсус (??? – Авт.) – яскравий приклад консолідації суспільства коштом хаотизації сусідньої країни". 

Що ж, до "кримського консенсусу" за останні кілька років Москва долучила ще й "Сирійське замирення" та "інтеграцію з Білоруссю". Остання стала чудовим полігоном для ефесбешного "експорту хаосу" прямо у сіни об'єднаної Європи.

Схожу лексику не почуєш на офіційних пропагандистських каналах Кремля. Зате вона притаманна і "євразійцю" Алєксандру Дуґіну, і пафосу членів "Ізборскаго клуба", її відлуння – у доповідях на зовні респектабельних дискусійних майданчиках Валдаю. Ба більше, - часто такі ж філіппіки – коштом російського бюджету – проникають в університетські середовища Європи, і лише згодом ми з подивом розводимо руками – звідки там свої "соловйови" і "кісельови"?

Тож Путін нападе у будь-якому разі. І недаремно "з-за порєбріка" останнім часом істерять з приводу "українських провокацій", мусують тему якогось "ефемерного наступу" Києва на "ЛДНР" (Сєрґєй Лавров) чи штурму Кримського перешийка (заступник Радбезу Алєксандр Ґрєбєнкін). Недаремно шеф останнього - секретар РБ РФ Ніколай Патрушев зловісно пророкує Україні "спалах будь-якої миті". Підготувавши ґрунт в окупованих донбаських анклавах, - паспортизувавши місцевих, запровадивши там рубльову зону і фактично економічно інтегрувавши їх в ерефію, - Кремль наполегливо шукатиме приводу для "українського Ґляйвіца". І, безумовно, знайде.

Тоді виплеканий сурковими, ісаєвими, павловскімі (їх легіон) російський "сором'язливий", "інтелектуальний" фашизм набуде притаманних цій ганьбі 20-го століття рис і практик. І пройде той же шлях, що і його попередник. Щоб судді майбутнього "Нюрнберга" не помилилися з вироком…

Ілюстрація: Сєргєй Йолкін

Право публічно брехати

Я не втомлююся повторювати: Зе!режим здобув повноту влади в Україні на тотальній і брутальній брехні. На початках це була брехня безвідповідальних, але амбітних невігласів, керованих цілком певними залаштунковими сценаристами, з цілком визначеною метою. Та брехня загорталася у яскраві популістські папірчики "Кварталу", у захоплюючі для обивателя, на перший погляд, безневинні сюжети серіалу з Голобородьком, подавалася у численних "відосіках" коміка. Отож, говорити про відповідальність, — пуста розмова, оскільки хто б кому боронив у демократичному суспільстві висловлюватися з будь-якого приводу.

Тепер, наділений майже необмеженими повноваженнями, Зеленський та його свита вирішили, окрім іншого, узурпувати ще й право публічно брехати. Брехати, не озираючись на очевидні факти, на те, що самі говорили раніше, обіцяли; брехати, наплювавши на суспільну та міжнародну опінію, на мораль та будь-які етичні застороги. Брехати голосно, безкарно і головне — невпинно. Брехати, намагаючись, як казав німецький публіцист Вільгем Швебель, "з безлічі дрібної брехні зробити щось схоже на одну велику правду".

Публікація першої ж частини журналістського розслідування Bellingcat про реальність спецоперації українських спецслужб задля затримання військових злочинців з терористичного угруповання ПВК "Вагнер" продемонструвала, наскільки цинічно і беззастережно Зе! і його камарилья користуються цим правом публічно брехати. Коли радник глави Офісу президента Михайло Подоляк розповідає, що Bellingcat спростовує міф про залученість іноземних розвідок у діяльність нашої розвідки, то він мав би пам'ятати, що сам "найвидатніший лідер", викручуючись, мов вуж, від прямих запитань журналістів, заявляв буквально таке: "Це точно не була наша операція. Я точно розумію, що ця ситуація, ідея цієї операції була інших країн, точно не України, й те, що Україну максимально затягували в це питання". Але Подоляк фальшує, не моргнувши, вважаючи, мабуть, що "громадська думка не знає історії".

Та що Подоляк. Киньмо оком на парадигму "потоку свідомості" на тему спецоперації від самого Зеленського. 20 серпня 2020 року: "Навіщо ви ставите таке провокаційне питання? Навіщо зараз ви президенту України кажете, що операція планувалася? Я про це читав. Сумно, що деякі засоби масової інформації передрукували „Комсомольську правду“ (здається, російську), зробили з цього сенсацію в Україні. Я не знаю ні про який „злив“ якоїсь там операції". 24 червня 2021 року: "Я подзвонив Олександру Григоровичу, я попросив його, я його попередив, що готовий передати йому всю інформацію щодо цих людей, там були прізвища, ми розуміли, хто це такі".

Той же Подоляк, відбілюючи власного шефа, розповідає, що "Андрій Єрмак ніколи й за жодних обставин не міг навіть пробувати керувати розвідкою і тим більше якимись її оперативними заходами". Тоді з якого дива він опинився серед утаємничених у деталі операції того знакового липневого дня 2020 року? І чи стане заперечувати сам Єрмак, що саме він був промоутером "великого перемир'я" 27 липня, через два дні після планованого дедлайну операції?

Я часто думаю над тим, що штовхає цих людей, у руках яких, без перебільшення, — доля великої європейської країни, на такі очевидно нешляхетні і неприпустимі речі. Як на мене, мотиви можуть бути різними, — від далекоглядного передбачення чогось важливішого до банального страху за власні персони. У випадку ж з "вагнерівцями" цілком схиляюся до версії, яка побутує серед більш утаємничених. Вона присутня і в розслідуванні Bellingcat. Опитані Bellingcat колишні оперативники ГУР МОУ висловили думку, що однією з причин зриву операції могло стати упереджене ставлення президента та його апарату до Василя Бурби, який уже мав тертя з офісом президента. Тріумфальне завершення такої значущої спецоперації зробило б його героєм в очах широкого загалу і додало б йому політичної ваги. Ну, вчорашній комік не міг "поділитися оплесками" з непримітним і утаємниченим контррозвідником, банально через випрацюваний роками у його мізках нарцисизм і завищену самооцінку.

Взагалі, говорити про Андрія Єрмака, як і про його шефа, у конструкціях "ніколи і за жодних обставин не могли навіть пробувати…", — смішно і гірко. Вся політична практика Зе! та його посіпак базується на ігнорі меж повноважень і прав, окрім права тотально і публічно брехати. До, прикладу, Зеленський де-юре не міг призначати двох суддів Конституційного суду на… невакантні посади, але таки призначив. Цікава виходить ситуація, чи не так? Бо реально йдеться про делегітимізацію найважливішого органу, який ще спроможний (за присутності сумління і вірності присязі у суддів) зупинити волюнтаризм популістів. Зокрема, у випадку, коли вони наважаться ухвалити реально капітулянтські закони про вибори в ОРДЛО чи амністію для бойовиків.

Воюючи за право публічно брехати, Банкова і її господар, природно, не готові терпіти присутність інших, альтернативних джерел інформації. Історія стосунків Зе! з мас-медіа, яка рясніє і дрібними конфліктиками, і гучними скандалами, і направду боксерськими клінчами, потенційно може перейти у зовсім іншу площину, коли режим не зупиниться перед відвертими репресіями. Принаймні, "закон про олігархів" здатен не тільки заткнути рота опозиційним ЗМІ, але й просто знекровити їх фінансово.

Ілюстрація з відкритих джерел

  

Трагіфарс від Кварталу

Все частіше в інформаційному просторі звучить передбачення того, що, мовляв, Зеленський поступово набуває рис "трагічної фігури". Йдеться, мабуть, насамперед про особисту трагедію "найвидатнішого лідера", спричинену невмолимим падінням рейтингу, що його фіксують різні соціологічні служби. 

Так, до прикладу, "Социс" подає безпрецедентні досі цифри антирейтингів найзнаковіших фігур, які могли б претендувати у майбутньому на президентську посаду. Зеленський у ньому – лідер, причому, вже без лапок: 29,3 відсотка українців у жодному разі й за жодних обставин не проголосували б за донедавна 73-відсоткового "свого хлопця".

Трагізм фігури колишнього коміка – це, перш за все, його особиста історія. Звісно, учорашньому хедлайнеру "Кварталу" важко жити без оплесків, теплої ванни фанатського захоплення, вседозволеності, яку дарують акторові його глядачі. Та проблема у тому, що особисте будь-якого очільника так чи інак транслюється на його "аудиторію" – вчорашніх прихильників, тих, хто з різних причин вирішив поставити на "темну конячку".

"Комедію може грати один; для мелодрами потрібно вже двох; а для трагедії – трьох", - зауважив колись американський письменник та філософ Елберт Хаббард. Так і в нашому випадку: Зеленський у Кварталі грав вар'ята самотужки, після приголомшливого результату виборів його стосунки з фанатами набули рис мелодрамного і сентиментального медового місяця. А тепер маємо трагедію – Зеленський, його розчарований електорат і українська реальність після екватора каденції викінченого популіста та невігласа.

Недавно розмовляв із селянкою з львівського прикордоння – зони, яка 2019-го майже тотально проголосувала за "свого хлопця". Тепер вона з гіркотою згадує, як сусіди та знайомі напоумили її обрати "актора", який "не вміє красти", і "щось змінить". "Якби я тепер його зустріла, то, мабуть, не втрималася б, і потовкла йому пику", - каже жінка.

Це – людина з глибинки, яка обирала кота у мішку, не заглиблюючись у політичні нюанси свого вибору. А ось діалог доктора Євгена Комаровського та Дмитра Гордона значно "трагічніший", оскільки кидає світло на цілком очевидну річ, про яку нині вчорашні Зе!фанати воліють й не згадувати: "Так це і була наша з тобою дурна помилка. Ми з тобою лоханулися, і 73% так само лоханулися. Тому що нам було важливо, щоб це не була команда Порошенка. Ми лохи. Реальні. Я почуваюся винуватим", - каже доктор. І трагедія двох іменитих і, здавалося б, недурних людей, у тому, що їм, - завсідникам Олімпу і майже небожителям, - доводиться ототожнювати себе із легіоном лохів, яких вони (серед інших) допомагали одурити. Бо гасло "тільки не Порошенко" продукувалося як головний наратив російської пропаганди, а його автори знали достеменно, що другої каденції п'ятого президента не переживе імперський агресор.

Говорити про потребу та навіть життєву необхідність щеплень, - шкодити не лише електоральній довірі, а й взагалі – визнати безперспективність "другого терміну", на який вже сьогодні замахнувся "той, хто тільки один раз".

Та ж історія – із сумнозвісним "законом про олігархів", який, за задумом Зе!команди, мав би стати черговою фішкою у рейтинговому казино "Слуг". Однак і її вже можна схарактеризувати словами того ж Хаббарда, мовляв, "будь-яка історія – це гарно розказана плітка". Бо насправді, "воюючи з олігархами" на "олігархічних каналах", Зеленський і його радники прагнули сегрегації багатих і впливових українців на "наших" і "не наших". А сам закон, що виник у доволі сумнівний з правової точки зору спосіб, і містить ще сумнівніші дискримінаційні новели, мав, за задумом авторів та промоутерів, стати битою для неугодних. На Банковій вже й зараз не приховують, що з набуттям чинності, "антиолігархічна дубина" розв'яже руки Зеленському, перетворивши його на одноосібного автократа.

Однак елементи недолугого фарсу вже почали проступати крізь тонке мереживо політтехнологічної павутини. В олігархів – свої сценаристи, і вони вже роз'їдають "зелену більшість" у парламенті і ставлять напередодні зими на енергетичний шпагат Банкову та її господаря. Та й чому б не розглядати гарячкову медійну активність тих же таки Комаровського чи Гордона як заявку на майбутню участь цих персонажів у виборчих перегонах. А що як "ковтнуть" барвисту наживку?

Зеленському ж не залишається нічого іншого, як лише тішити крихти досі відданої публіки "відосіками"… прощання з вечерею. Сумнівне полегшення, скажу я вам…

Ілюстрація з відкритих джерел

Запрошені й обрані

За деградацією Зе! ідіотократії кожен зацікавлений може стежити, так би мовити, у режимі реального часу. Не минає й дня, щоб українське повітря не стрясали мікро — чи макроскандали. Та "колективний Зеленський" (вислів відомого публіциста Віталія Портникова) легко ковтає ці образи, досі почуваючись переможцем і носієм істин в останній інстанції.

Про кадрові ротації, затіяні минулого тижня монобільшістю можна було б і не говорити, якби не кілька штришків цього, з дозволу сказати, "пересування ліжок у владному борделі". Вони залишилися на узбіччі суспільної уваги, але, як на мене, доволі рельєфно дають зрозуміти, куди рухається чинний режим, і чому перед його фанатами маячіє перспектива депресії і безнадії.

Коли очільник фракції "Слуг" Давид Арахамія, з притаманною цьому типові маскою недоумка на фізії, розповідає, що монобільшість постановила для себе не слухати звітів екс-міністрів, то це свідчить, принаймні про три речі. Перша: "Слуги" не були зацікавлені у тому, аби призначені ними ж очільники важливих урядових відомств привселюдно з'являлися на публіці. Попри офіціоз звітів могли б бовкнути щось не надто приємне государевому вуху. Друге: Арахамії і його отарі глибоко наплювати на те, що країна і зокрема виборці мають право почути, що ж робили ці топпосадовці коштом платників податків. Третє: звіт був зайвим через те, що в Офісі президента вже ухвалили рішення про відставки Андрія Тарана, Олега Уруського, Олексія Любченка, про ротацію Олексія Рєзнікова і призначення Ірини Верещук, і відповідно, якісь ритуальні танці у Раді нікого не цікавлять.

Очевидно, що коло "обраних" звужується до кола найлояльніших, тих, хто "в темі" стратегії Зе-режиму, його дрейфу у керунку автократії, з усіма наслідками цього процесу і результату.

Узагалі до рекрутованих на міністерські чи віцепрем'єрські посади не мало б бути запитань. У тому сенсі, — що їх задавати й нікому. Але чомусь перед призначенням новоспечений міністр оборони, а ще кілька днів тому — віцепрем'єр з питань реінтеграції окупованих територій Рєзніков, — для вузького кола "обраних" розповідав про те, як інтенсивно працюють його підлеглі над документами про… амністію для ОРДЛО та визнання деяких документів цих терористичних організацій. Для "запрошених" цю інформацію на Банковій та Грушевського вважають зайвою. Навіщо засмічувати незаймані інтелектом мізки… Між тим, "обраним", виглядає, йдеться про повзучу "штаймаєризацію" України, а якщо вже зовсім відверто — про виконання "хотєлок" Путіна.

З цієї точки зору вже не виглядає випадковістю інформаційна війна між американськими ЗМІ, які, базуючись на даних розвідки, опублікували застереження про масовану передислокацію російських військ неподалік українського кордону, і нашим Міністерством оборони. Якщо виходити з "амністійної", скажемо відверто, капітулянтської логіки Банкової, то, звісно, "обраним" не варто дратувати Москву. А для "запрошеного загалу" теж не завадить інфантильна риторика на кшталт "У Багдаді все спокійно…".

Не можу не оминути і ще одного випадку вибіркової, а отже, — спотвореної політтехнологами ОПУ, подачі інформації. Йдеться про участь Зеленського у Кліматичному саміті в Глазго. Так от, — для пересічного українця ("запрошеного") Подоляк і його підручні склепали фейковий ролик з "виступом" "лідера", який він буцімто виголосив у компанії очільників багатьох країн. І лише "обрані" були в курсі того, що Зе! не виступав взагалі. Попри те, що його особисто запросив Джон Керрі, і його виступ взагалі-то мав би стати прекрасною нагодою для України розповісти світові про екологічні бомби на окупованих Росією територіях. Бо промова Зеленського планувалася третьою після виступів представників США та Канади.

Ну, от як реагувати на такі безпрецедентні вибрики популіста? Трактувати їх як безвідповідальність і тупе нерозуміння своєї місії і своїх повноважень? Як неповагу до міжнародного співтовариства? Як, зрештою, невиконання посадових обов'язків, роботи, оплачуваної з кишень платників податків? Чи як свідоме шкідництво задля досягнення цілком визначеної мети, дискредитацію держави і її громадян?

Час, гадаю, дасть притомним українцям відповіді на всі ці, наразі риторичні запитання. Але чи зрозуміють їх ті, хто свідомо погодився на роль "запрошених" і сторонніх спостерігачів на банкеті "обраних"? Наряд чи…

Ілюстрація: Сєргєй Соколов

Росія активізує деструктивний вплив на Галичині

Сутність кремлівської пропаганди – пошук існуючих протиріч в цільовому суспільстві, використання будь-яких інформаційних приводів, або створення власних, на які потім нанизується брехня, що повністю паплюжить дійсність і утворює нову реальність, що спирається на забобони, вигадані факти, або емоційне забарвлення історичних подій у вигідному Москві ракурсі.

Звісно, в кожному регіоні існують свої чинники, своя історія, своє унікальне відношення до тих чи інших подій, свій менталітет. На сході України найбільш гостро стоять соціальні питання, проблеми використання мови та історично тісні економічні стосунки з Російською Федерацією. На Закарпатті доволі легко можна сіяти розбрат, використовуючи наявні конфлікти між реальними етнічними групами, або вигаданими на кшталт "русинів".

На Галичині традиційною ціллю кремлівських пропагандистів є польсько-українські відносини, маніпулювання роллю ОУН-УПА в історії двох народів, провокування ненависті з використанням агентів впливу серед радикально налаштованих верств населення в Україні та Республіці Польща. При цьому, при публічно задекларованому "антифашизмі" Москви, її спецслужби насамперед тісно співпрацюють с представниками саме ультраправих угрупувань, спонукаючи їх до проведення постановчих провокаційних націоналістичних маршів та інших акцій. Не зайвим буде згадати хоча б так званий "марш націоналістів" цього року в Польщі, організований спеціально для російських камер, на якому несли російський прапор та клялися у вічній любові двох "братських народів" під нацистські та антисемітські лозунги. Або "вуличні марші пам’яті волинської різанини", яскраво висвітлені засобами масової інформації лише однієї країни – Російської Федерації. Ця тема найбільше використовується пропагандою Москви для провокування міжнаціональної ворожнечі. Причому, геть ніколи не згадується роль радянських партизанів в провокуванні того насилля. Після тих подій пройшло майже 80 років і про них ніхто не згадував. А знов актуальною ця тема стала в Польщі лише коли почалась Російсько-українська війна. Як каже класик: "Совпадєніє?" - питання риторичне. Для роздмухування ненависті, Кремль активно використовує агентів впливу, таких як лідер партії "Конгрес нових правих" Януш Корвін-Мікке та відомий польський псевдожурналіст Томаш Мосейчук. Останній активно грав роль волонтера і навіть був в зоні проведення АТО. Потім, коли заслужив собі авторитет у аудиторії, став постійним гостем політичних шоу в Росії, де викривав в українських добровольчих батальйонах "неонацистів" для потреб російської пропаганди. Згодом, після заборони йому в’їзду в Україну, перекваліфікувався у "польського незалежного експерта" і взяв для польського видання Onet.pl інтерв’ю у Пушиліна, легалізуючи для інформаційного простору Республіки Польщі ватажків терористів "ЛДНР", а заодно, нібито ненароком, "ввів у гру" ще одну добре відому в Україні та Росії, але практично не відому в Польщі дійову особу – відеоблогера з проросійськими і відверто антиукраїнськими поглядами Анатолія Шарія.

Це лише приклад того, на що може бути спрямована російська пропаганда, в залежності від конкретного регіону. Звісно на Галичині, зважаючи на історично високий відсоток патріотів серед населення, пропагандистам Кремля працювати не просто. Тому підшукуються будь-які актуальні приводи. Будь-то перехід Львова в червону зону по спалаху ковіду і нестача кисню для хворих, чи демонтаж радянської зірки на "Марсовому полі" в рамках  виконання програми декомунізації, яку в Москві вже охрестили як "информационную политику, направленную на очернение действий российских властей или граждан, прямо связанную с украинским национализмом.

Але, напевно, основні зусилля пропагандистів в регіоні і надалі будуть спрямовані на руйнування саме україно-польських відносин. Для цього експлуатуватимуться будь-які природні, або штучно створені приводи. Від пандемії, до начебто погіршення становища і дискримінації поляків в Україні.

Втім, між всіма сусідами, що віками живуть поряд, бувають різні часи. Сварки та непорозуміння, війни та примирення. Сподіваємось, що нашим народам вистачить мудрості не піддаватися на провокації Кремля, усвідомлювати всі події, які були між нами, та мирно і в дружбі жити поряд, підтримуючи один одного в скрутні часи. Наприкінці хотілось би навести, як приклад, чудовий напис на Личаківському цвинтарі при вході до меморіалу, який урочисто відкрили президенти наших двох країн: "Ми, президенти України й Республіки Польщі, відкриваючи меморіал Української Галицької армії й польські військові поховання 1918-1920 років на Личаківському цвинтарі, прагнучи зміцнювати українсько-польську злагоду на благо спільного Європейського дому, урочисто повідомляємо про історичне примирення й порозуміння між нашими народами".

Ілюстрація з відкритих джерел