Парадоксально,
але конструктив як такий, не вбраний у шати розцяцькованих слів, конструктив як
вияв істини, дедалі частіше викликає відразу. Своєю приземленістю, прісністю,
своїм невишуканим сенсом
Іноді політики видаються мені жертвами ніцшеанського "молоху
абстракції", бо, просторікуючи про "знеособлений обов'язок", настільки входять у роль, що стають фанатами своїх
ідей. Між тим, – кожен з них претендує на конкретику, принаймні, для того, аби
спробувати втілити власні проекти. Молох абстрації для них – влада, оповита
реальними обрисами посад, портфелів, важелів, впливів.
"Ми повинні" в устах політика-популіста звучить як "ви
мусите", і ця безапеляційність, з якою на слухачів громадять тягар обов'язку,
имала б викликати спротив у кожної більш-менш тверезої людини. Ба ні, –
здебільшого, ми безоглядно кидаємося на цей заклик, ані на йоту не
прислухавшись до здорового ґлузду, що підказує нам остерігатися чергової
облуди.
Це – дивний спосіб подвійного самогубства. Подвійного, бо, випаровуючись,
як ранній серпанок, безплідні абстракції гублять реноме "вождя", рівно
ж руйнують зворохоблені ним душі, посіявши у них недовіру і спрагу пошуку
нових, на цей раз, може, продуктивних ідей.
Парадоксально, але конструктив як такий, не вбраний у шати розцяцькованих
слів, конструктив як вияв істини, дедалі частіше викликає відразу. Своєю
приземленістю, прісністю, своїм невишуканим сенсом. Неймовірна детермінованість
сучасного світу штовхає до пошуку підтекстів, отож, коли їх нема, людина
почуває себе розчарованою, розгубленою, мов дитина, що у
"кіндер-сюпризі" не знайшла нехитрої забавки. Тож "шамани"
"молоху абстракцій" намагаються укласти дешевого трансформера у
будь-що, навіть у банальну як світ людську смерть.
Вам не здається, що українська політика останнього десятиліття зав'язана на смертях і подальшому обсмоктуванні їхніх
деталей? Нашу вишукану і сповнену неймовірними сюжетами уяву важко вразити
фактом небуденного існування ближнього, нас може розчулити, розгнівити,
спровокувати, зрештою, заплакати тільки його відхід назавжди. Про кого говоримо
найчастіше, коли мова заходить про владу? Про журналіста Гонгадзе, про
самогубство Кирпи, Кравченка. Про кого пліткуємо з живих? Про убивство Бузини,
про дивне самогубство Чечетова, про підготовку замаху на леді Ю і кільканадцять
атентатів на інших діячів. Ба більше, річниці "смертей по факту"
беремо за точки відліку тих чи інших майбутніх подій. Для "справи
Гонгадзе", – це чергова експертиза, для "справи Бузини" – нагода
повернутися до ньюсмейкерів з Раша-ТВ…
Можна з достовірністю на 99,9 відсотка передбачити, що чергова провокація
буде прелюдією для потрібних владі месиджів про «п’яту колону», а наступний невдалий замах на когось із незгодних
стане сурмою для збору опозиційних сил.
Це справа не тільки сумління, – категорії неадекватної для касти політиків.
Це – свого роду залежність від тих, до кого вони прислухаються найчастіше, –
іміджмейкерів, порадників, часто дорогої родини. Саме ці персонажі,
здебільшого, підпілля, покликані, за влучним висловом одного з російських
публіцистів, "наділяти статусом правди те, що держава бажає про себе
знати". Владоможців типу тих, до кого апелював Макіавеллі, передбачаючи
присутність у цих персон волі, рішучості та інтелекту, майже не залишилося.
Штатний технолог порадить вам, що добре було б, коли б перед виборами у вас
народився нащадок, і ви наполягатимете на стимуляції у вашої дружини дочасних
пологів. Тут життя цілком узгоджується зі смертю: народження спадкоємця чи
смерть породіллі, – і те, й інше, – непогана нагода для піару.
Біда у тому, що більшість політиків чудово розуміють непевність підгрунтя,
на якому зведено їхні кар'єри. Розуміють, що їхня робота, – це, зазвичай,
спосіб самогубства. Вони ж огортають свій фах романтичним туманом жертвенності,
часто натякаючи на роль "камікадзе", "смертників", перед
тим як випаде нагода долучитися до валтасарових банкетів еліти. І наразі у
жодного з них не піднялася рука власноруч написати бодай заяву про відставку,
коли їхні вчинки рівнозначні самогубству…
Ігор Гулик.
Ілюстрація: kirovnet.ru
