Україні не поталанить скласти іспит на демократичну
зрілість екстерном. А нашим демократичним студіям не надто допоможуть
європейські чи американські порадники
Коли мова заходить про Україну і про те, що відбувається
тут, навіть найбільші її симпатики, лави яких, що не кажіть, таки рідшають, все
частіше артикулюють своє відчуття втоми. Мовби забувши, що мають справу з
державою, де нація і еліта упродовж ледь не півтисячоліття не були господарями
у власному домі. Де обов’язковою умовою виживання, сякої-такої кар’єри був конформізм,
а то й відверта колаборація з окупантом. Де за вільне слово (навіть не вчинок!)
карали жорстоко й немилосердно, де навіть поняття демократії було
дискредитоване совєтським прикметником.
Отож, коли поодинокі депутати Європарламенту кажуть, що
«втомилися» від України, що «все в Україні, пов’язано лише з особистостями»,
то, певна річ, демонструє розчарування. Але у чому? В ілюзії того, що
налаштовані не на власну ініціативу, а на обіцянки «верхів», громадяни враз
переорієнтуються і візьмуться самотужки полагоджувати власні справи? У
фата-морганному сподіванні, що 46 мільйонів різних ментально, культурно,
освітньо, конфесійно й ідеологічно українців вишикуються під знаменами одного
кольору і заради цього облишать «шкідливу звичку» думати кожен по-своєму?
Либонь, не варто плекати нездійсненних мрій: Україна
абсолютно нічим не відрізняється від інших країн, які торували шлях до
демократії, національної консолідації та фундаментальних цінностей століттями.
Німці, до слова, також мають досвід «звикання до демократії», і проблеми
їхнього Сходу (колишньої НДР), мабуть, болять усій країні не менше, ніж,
скажімо, нам.
Я не думаю, що Україні поталанить скласти іспит на
демократичну зрілість екстерном. Я також не певен, що нашим демократичним
студіям надто допоможуть європейські чи американські порадники. Коли ми
направду впряглися у віз державотворення, то маємо починати із азів, а не отак,
неперебірливо й похапцем всотувати все, що кажуть нам звідти. Бо серед визнаних
західних авторитетів, на жаль, трапляються й пройдисвіти, охочі заробити на
нашому невмінні й незнанні.
Мені не ходить про те, що маємо відмовитися від чужого
досвіду. Але чомусь маю переконання, що лише перейшовши те, що випало пройти
тільки нам, набивши чимало ґуль і синців, сотні разів помилившись і сотні разів
виправивши свої огріхи, здобудемо те, чого прагнемо. І цей здобуток буде
справді нашим, таким, що ним можна буде пишатися.
Хай нині нам важко, хай найближчий час не обіцяє
радикальних змін, хай виклики, які постають перед нами, серйозні, ба навіть
страшні. Але тільки подолавши їх самотужки, переживши все і відчувши все,
зможемо з певністю сказати: так, це було, воно – позаду. Тепер час замислитися
над тим, що буде. Тепер час і на мрії.
Ігор
Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі
