Посттоталітарні
демократії не можуть оминути етапу часткової "несвободи"
Милість звитяжця благородна і заслуговує пошанівку; милість переможених
відгонить жовчю і злобою, вона ніколи не буває щирою, бо несе у собі певні
підтексти, не висловлені, та самозрозумілі.
Офіційні речники визначальних українських політичних середовищ наразі
послуговуються формулою про відсутність переможців та переможених, але у цьому
технологічному викрутасі більше формалізму, ніж сенсу.
Переможці є. Полагодивши усі справи з розподілом кормушок, вони взялися за
улюблену забаву – поділяй і владарюй. Переможені, – загал, за окремими
винятками цілковито інфантильного маргінезу, – залишатиметься у ситуації
ошуканого мрійника, який учергове купився на дешеві обгортки популістської
порожнечі.
Я вже колись цитував Марка Аврелія про жалюгідність осіб, які самовпевнено
вважають, що по-філософськи провадять державницькі справи. Вони й направду
виглядають жалюгідними, позаяк усі їхні словесні конструкції, усе напускання
туману виявилися лише фіговим листком для прикриття старих практик. Ба більше,
– вони призначалися для конкретної аудиторії, легковірної і такої ж пустої,
яка, проте, має надзвичайну рису, – провокувати і провадити загал, вмиваючи при
цьому руки від очевидних наслідків. Трагедія української революції, мабуть, полягає
у тому, що її провідники взялися "ззовні
звільнювати людину більше, аніж вона здатна бути вільною всередині" (А.Гєрцен).
Майдан – не показник, там кожен стояв за своє, і ця "своя свобода",
як правило, передбачала обмеження свободи інших. Це – не типово українська
риса, посттоталітарні демократії не можуть оминути етапу часткової
"несвободи", але її, зазвичай, призначено для тих, хто зійшов зі
сцени, тих, кому спільнота "завдячує" вродженими плямами
"недодемократизму". У нас же гучні обіцянки «життя по-новому»
перетворилися у своєрідну міфологему, у засіб тиску на
"стрілочників", у надійний інструмент бездумної риторики про реформи,
«молоду кров» тощо. Поза тим, головні винуватці залишилися недоторканими, вичікують
шанс для реваншу і вже тепер вони милостиво розповідають про "об'єднання нації".
Ідіотизм ситуації полягає в тому, що нова столична еліта не робить жодних
порухів для зміни містечкових еліт. Під гаслом "децентралізації" старі
обличчя середньої ланки слухняно працюватимуть на користь
"переможених" владців, послуговуючись при цьому риторикою Майдану,
псевдодемократичними цінностями, подвійними стандартами.
Я передбачаю, що під час нарад у високих офісах не раз і не двічі
порушувалося питання фіксації майбутнього розподілу ролей, який, мабуть,
подаватимуть публіці під соусом "просування реформ будь-яким чином".
Переможені милостиві, їм не шкода…
Ігор Гулик.
Ілюстрація: diary.ru
