Це єдина зручна диспозиція
для всіх – Вашингтона, Брюсселя і, на жаль, офіційного Києва
Якось, оцінюючи зовнішній вектор української влади, політолог Вадим Карасьов зауважив, що вона перетворила терен на
«професійний буфер» між Росією та Європою. Оцінка не вельми оптимістична, але,
я б сказав, і не надто екзотична. Позаяк бути буфером, з одного боку, сяк-так
вигідно, з іншого ж – непевно і небезпечно, бо у нинішньому світі, з його
постійними змінами «рози вітрів», важко втримати рівновагу і запобігти кренові
у той чи інший бік.
Схоже, налаштування світових потуг, зокрема й Америки,
щодо майбутнього України останнім часом схиляється саме до того, аби влаштувати
тут щось на кшталт санітарного кордону між путінською Росією і цивілізованим
світом.
Проблема, мабуть, полягає не стільки у професійності буфера,
як у намаганні максимально відхилити український маятник Фуко від координати,
позначеної Революцією Гідності. У цьому випадку говорити про рівновагу навряд
чи доводиться. Бо маятник, як і пружина, має дивовижну здатність повертатися до
спокою, тільки перейшовши точку стояння, а, отже, може, згідно із ефектом
бумеранга, зачепити його нинішніх розхитувачів.
Я не схильний до фаталізму, але чомусь непокоїть думка
про неминучість катаклізму, який врешті-решт поставить всі крапки над «і» у
нинішній непевній диспозиції. Бо, як видається, досі влада просто користала із
шоку опонентів, які, до того ж, мали боязкі ілюзії на предмет ймовірних
домовленостей із нею. Це недуга, яку лікує час або ж екстремальна терапія (Лєц
писав, що позбувшись зубів, людина натомість здобуває більшу свободу для
язика). Однак саме на «бурю й натиск» покладається нинішня
команда із Банкової. Її надії наразі виправдовуються, але перед загрозою
повернення маятника, вона змушена буде вибирати: або ганебно піти, або здати
все до решти північному сусідові, аби тільки втриматися при владі.
Оскільки в Україні ще не було прецеденту зречення «за
власним бажанням», то залишається другий варіант. Боюся, що і він виявиться
проблематичним. Гадаю, навіть Південь зі Сходом не погодяться на запропоновану
реанімацію «союзу». Про галицьких радикалів тут мова навіть не йде, але навряд
чи вони зможуть претендувати на звичну роль «п’ємонту»: еліти
Центру і Сходу давно визріли до усвідомлення потреби мати власну державу. Знову
ж таки процитую Лєца: «Вороття до печери немає: нас надто багато».
«Професійний буфер» – це єдина зручна диспозиція для всіх – Вашингтона, Брюсселя і, на жаль, офіційного Києва,
- але вона, повторюся, тимчасова. Найпарадоксальніше, – це розуміють усі, але
наразі роблять вигляд, що так має бути. Поза тим, є третій варіант, про який
наразі не говорять, але він, здається, визріває.
Ігор
Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі
