Розуміючи шкідливість корупції для держави загалом і
особи зокрема, українці все ж вважають за можливе для вирішення особистих
питань тішитися нагодою полегшити собі життя за допомогою тієї ж корупції
Один мій давній знайомий дуже полюбляє вислів, який,
годиться, мабуть, для пересічного обивателя пост-комуністичної доби. Діагноз
«просторовий кретинізм, помножений на усвідомлення реалій» по-саркастичному
мудро передає ті умонастрої, що домінують серед розшарпаної змінами спільноти.
Коли китайці вживали найстрашніше прокляття («аби ти жив у час змін!») вони,
либонь, і не передбачали які ягідки зав’яжуться із навіяних ними
квіточок.
Недавно Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька
Кучеріва та соціологічна служба Центру Разумкова оприлюднили результати своїх
досліджень, згідно із якими, 75% українців вважають, що в країні «зашкалює»
рівень корупції. Не вдаючись у деталі, одразу ж висловлю припущення, що левова
частка цих трьох чвертей свідомого населення (бо у соцопитуваннях таки беруть
участь активніші громадяни), ставляться до такого стану речей як, скажімо,
ставляться до погоди. Мовляв, воно то так, але що вдієш…
Якщо вже на побутовому рівні корупція як явище дістала не
тільки легітимізацію, але й до певної міри сакралізацію, якщо корупціонерів
(назагал – хабарників, телефонних «позвоночників» etc.) ненавидять, однак бояться і шанують, мов священних корів, то це.
погодьтеся, справді, діагноз.
Ба більше, усталеною є думка, що, у принципі, так воно й
має бути, оскільки не даремно ж людина витрачалася на освіту, зв’язки, аби
діставшись «хлібної посади», демонструвати зразки альтруїзму.
Тобто погодившись із тотальними лапувками, кумівством,
знайомствами, більше того, розуміючи шкідливість схожих практик для держави
загалом і особи зокрема, українці все ж вважають за можливе для вирішення
особистих питань тішитися нагодою полегшити собі життя за допомогою тієї ж
корупції. Нема на то ради, як на дощ…
Насправді ж маємо яскравий зразок спроби втечі від
безвиході, коли утікати, зрештою нікуди. Просторовий кретинізм, помножений на
усвідомлення реалій. Це – не наслідок ментальних рис, і, на жаль, не спадок
тоталітаризму. Це – набуті звички посткомуністичної доби, упродовж якої країна
живе не завдяки, а всупереч запропонованих їй законів, коли правий нігілізм
одних породжує «пофігізм» інших, а відтак, навіть потребуючи захисту Феміди, особа
має цілком тверезо розуміти, що й вона не свята серед цього сонму грішників.
Вразливість такої позиції – очевидна. «Блакитного
злодюжку», який колись недоплатив податківцю, «кинув» бізнесового партнера,
відкусив шмат землі, давши на лапу кому слід, спробуй тепер потягнути до суду.
Він починає волати про тиск, про політичні переслідування, відгавкуватися
чарівною фразою «сам дурень», розповідати, що ось, мовляв, тому можна, а чому
мені зась? І найгірше, що формально, про людське око він має рацію. Бо хто його
судитиме? Такі ж як і він, утікачі у замкнутому просторі.
Ігор
Гулик. Ілюстрація: censor.net.ua
