Уже давненько, мабуть з півтора року тому, мене
вразила правда життя від режисера першого фільму про АТО Вофки Соловея, - його
стрічка «Міна» відтак демонструвалася на фестивалі в Каннах. Його фраза звучала
приблизно так: «До війни швидко звикаєш, справжній шок приходить тоді, коли
звідти повертаєшся». Мабуть, Вофка мав на увазі фантомні спогади про пекло
шанців, обстрілів та смертей, а, може, контраст між війною й миром, особливо
різкий і болючий в українському контексті «гібридного» конфлікту.
Зауважено, - з тих пір змінилося чимало, і тепер, певно,
шок учорашнього бійця живиться іншим - повернувшись з однієї війни, він потрапляє на фронти
іншої. Українці не те що звикають до постійного протистояння з усіма його
переживаннями, неврозами, ба, навіть істерикою, українці вже не бачать інших
шляхів вирішення далебі – не військових проблем, - іншим шляхом, аніж війна.
Таке враження, що керуємося сумнівним принципом, взятим з уст одного з
персонажів славного аніме-серіалу Code Geass Таніґуті Ґоро: «Щоб пролита нами кров не
була марною, нам не залишається нічого, крім як пролити ще більше».
Як
це не сумно, але, гадаю, це - закономірність генези країни,
яка вже доволі довго перебуває у стані війни.
Війна у побуті
Певно, помилився колись Дм. Корчинський, стверджуючи, що
трендом конфліктів майбутнього стане «війна у натовпі». Українці не воюють
усередині людського тлуму, українці воюють натовпом. Жодних алюзій з двома
Майданами, хоча вони, урешті-решт, стали своєрідною есенцією схожої тактики.
Якщо в усевкраїнський натовп нас збирають аж надто
глобальні теми, - відмова від євроінтеграції, до прикладу, (хоча, звісно, вона
лише стала останнім тягарцем для стиснутої до краю пружини суспільних проблем),
то локальні спалахи провокуються дрібними, на перший погляд, не вартими
виїденого яйця (у наших реаліях) інцидентами.
Хіба аж таким винятковим був конфлікт «місцевих» із
свавільними забудовниками у Святошинському районі Києва? Ні. Таких прикладів –
хоч греблю гати: у Львові, Харкові чи Дніпропетровську вам можуть розповісти
купу схожих історій, які, однак, не стали причиною кривавої бійні і стрілянини.
Те, що відбувалося у тихому і нікому невідомому, хоч і столичному, провулку,
скидалося, радше, на міні-антитерористичну операцію. І, певною мірою, цей
«мілітарний шарм» був спричинений присутністю на бойовиську вояків «цивільного»
«Азова».
«Свинячий майдан» на Полтавщині взявся вирішувати
екологічні проблеми, що їх, на думку мешканців села Білики, може спровокувати
неконтрольований бізнес. Вони не стали чекати на милість влади чи рішення
судів, а самотужки взялися виганяти небезпечний комплекс з вирощування свиней з
сільських угідь. Чим завершився «самосуд» - відомо…
А от трагедія у Кривому Озері на Миколаївщині нагадала
українцям про Врадіївку. Дивні, здавалося б, паралелі: тоді, в Україні
Януковича, 2013-го міліцейський садизм був банальним явищем повсякдення. Нині ж
і влада постмайданна, позірно – нова, поліція – реформована, а вбивають
однаково…
Однак, як на мене, циганський погром у Лощинівці стоїть
дещо осторонь розмаїтих «битовух». Бо сусіди у нас чубляться чи не кожен день,
поліціянти (хай нові і гламурні) – теж не є взірцями галантності. На Одещині ж
війна засвідчила, що ми схильні не тільки бажати самосуду, але й уміло
перекладати провину за все не на конкретних типів, а на цілі етноси. Я вже
писав з цього приводу, що зґвалтованій та убитій дівчинці однаково, ким за
національністю був її кат, - ромом, москалем чи українцем. А ось ті, хто живий,
вирішили, що саме етнічна риса визначає алгоритм поведінки, а, отже, відповісти
мусять усі приявні одноплемінники злочинця. Найзнаковіше у Лощинівці те, що
влада виявилася з народом (у найгіршому варіанті цього симбіозу) – вона не
вигадала нічого ліпшого, як по суті депортувати циган з їхніх обжитих осель.
Але що чекати від влади? У неї свої…
«квартирні питання»
Не буду особливо мусолити скандал довкола коштовного
помешкання відомого борця з корупцією Сергія Лещенка, - про нього сказано
більше, ніж потрібно. Взагалі наш істеблішмент поводиться, мов у комуналці,
мешканці окремих квартир якої постійно воюють за пріоритетний доступ до загального
клозету. На тлі громадянських збурень, які час од часу спалахують на терені, ці
владні війни стрясають не тільки столичну публіку, але й найглухіші загумінки,
куди вже, утім, дістався інтернет. Між тим, гадаю, траєкторія поведінки владців
багато у чому визначає й алгоритм дій пересічного обивателя, про який мова йшла
вище.
«Квартирне питання» Лещенка, серед іншого, стало
невеликим епізодом війни, яка досі велася підкилимно, та зараз виринула на
загальний огляд. Війни між двома фундаментальними фракціями парламенту.
Фундаментальними у тому сенсі, що на них базується ледь жива коаліція у ВР.
Останнім часом осердям конфлікту став міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, на
якого летять всі шишки з ялиць БПП. Зокрема, ГПУ попросила прем’єра
Гройсмана про службове розслідування стосунків головного поліцейського з
бізнесменом Ігорем Котвіцьким.
Не знаю, наскільки глибокодумним був задум стратегів з
президентської Адміністрації, але наразі виходить, що тактичні дії можуть легко
втопити усіх учасників локальних перепалок. Тобто розколоти коаліцію і поховати
недолугий парламент. Хоча ще в останні дні канікул хтось тішив себе чутками про
злиття президентського та прояценюківського угруповань у спільному
законотворчому екстазі.
Конфліктними зонами стали не тільки лінії розмежування
депутатських фракцій, війни тліють і поміж, здавалося б, однодумців. БПП трясе
від вибриків «дисидентів» (Лещенко, Найєм, Заліщук). НФ демонструє схильність
до розколу натроє – прихильники Яценюка гнуть свою лінію, того ж таки Авакова –
свою, а Олександр Турчинов сентиментально позирає у бік Банкової…
ГПУ проти МВС, ГПУ проти НАБУ… Усі проти всіх.
На згарищі. Замість післямови
Підпал
телеканалу «Інтер», за всіх можливих і неймовірних версій, може стати в нашій
історії аналогом кострища відомої парламентської споруди Німеччини часів
Веймара. Принаймні, його юзатимуть ще довго й нудно, - надто вже викличною,
хоча й прогнозованою, була ця маленька смердюча авантюра. Вона, на жаль, дає
підстави говорити, що українське звикання до війни – надовго. І що висновок
Ніколо Макіавеллі, якому майже півтисячоліття, слід вивчити не тільки владі,
але й кожному з нас. Він простий, хоча парадоксальний,
мов наш з вами світ: «Війни розпочинають, коли того хочуть, а
закінчують – коли можуть». Чи зможемо вчасно?
Ігор
Гулик
