Схильність
українців до сакралізації власних провідників зазнала відчутної ревізії
Є у Станіслава Єжи Лєца чудовий вислів з „Непричесаних думок”, який,
одверто кажучи, треба було б вивішувати замість банерів на обидвох київських
Майданах. Цей вислів звучить так: „Коли
міф зіштовхується з міфом, зіткнення буває геть реальне”.
Схильність українців до міфологізації та навіть сакралізації власних
провідників тепер зазнала відчутної ревізії, принаймні, хотілося б, щоб нарешті
наша легковірність не заходила аж так далеко. Як і цілком щире бажання вбачати
у милозвучних словесних конструкціях офіційних рупорів влади істину в останній
інстанції. Бо той же Лєц провокативно, зате цілком резонно стверджує, що
„помилка стає помилкою, народившись, як істина”.
По-суті, коли йдеться про конфлікт українського масштабу, то мусимо визнати,
що його головне міфологічне начало лежить у площині єдності одвічних антагоністів.
Це виглядає парадоксально, але так воно є, коли зауважити, що і Яценюк, і Порошенко
виступають за окремішність України як держави, як суб’єкта міжнародних
стосунків, зобов’язань, а, особливо, світового економічного комплексу. Інша
річ, що вони мають різні погляди на шляхи досягнення цієї мети: Президент волів
би здійснювати поступ України ліберальним шляхом, прем’єр же, на мій погляд, орієнтується
на докорінно інший принцип - державного капіталізму, зразком якого і оскоминою,
набитою від агресивного і почасти дилетантського піару, стали представники так
званих „азійських молодих гігантів” – Китаю, Малайзії, Сінгапуру, Тайваню.
Зауважу, що далекосхідний приклад зазнає доволі суттєвих корекцій, перейшовши
до України через російський терен, і тому у практиці уряду чимраз то
відчутнішими стають симптоми „керованої демократії”.
Міф другий полягає у тому, що Україна заповзялася реформувати систему
державної влади, як зазвичай, не обміркувавши своїх нинішніх потреб, ба більше,
не оцінивши готовності еліт до таких кардинальних змін. Надмірне захоплення
прикладами сусідів по Старому світу, – зокрема, – парламентськими республіками,
– може зіграти злий жарт з артикуляторами європейського вектора, які ніколи не
були адептами цього устрою. Як і прагнення гаранта зміцнити президентський
елемент у нинішній формі державного устрою. Серед ошуканих можуть виявитися не
тільки „фронтовики” Яценюка, Порошенкові з БПП теж не варто надто втішатися горизонтом
можливостей, бо проекти змін до Конституції, які пропонуються обома суб’єктами
влади, одинаково скомпрометують публічні вислови демократичних речників фракції.
Таким же чином, як парламентська візія майбутнього держави виявилася успішно
скомпрометованою колись послідовниками марксизму-ленінізму під орудою Олександра
Мороза.
Міф третій і найнезбагненніший – вибори як панацея від усіх суспільних
недуг. Загал мав би усвідомити, що дочасна парламентська кампанія потрібна не
йому, – принаймні, її доцільність не є аж надто конечною, – а власне тим, хто
ось уже упродовж кількох місяців провадить атракції на столичних майданах, веде
безплідні перемовини з метою виторгувати для себе і статуси, і повноваження, і
важелі впливу. Цілком природнім і зрозумілим видається їм такий спосіб гаяння
дорогоцінного часу, цілком виправданими є їхні надії позбутися у процесі
гарячих політичних ігрищ зайвих фігурантів у парламенті. Ставки надто високі,
ризик надто фатальний, – але міфотворці розуміють ці ризики специфічно,
проектуючи їх лише на власні персони і власні потреби. Те, що „зіткнення міфів”
може перетворитися на реальність, причому сумну і зловісну, реальність для
всієї країни, якось не вписується у межі світосприйняття наших державців. Тоді
спеціально для них ще одна мудрість Лєца:
„Міфи найвідданіше підтримують найманці”.
Ігор Гулик.
Ілюстрація: cartoonblues.com
