Є внутрішнє
відчуття свободи, яке, можливо, в умовах тотального економічного бардака
перетворюється на оксюморон
„Найліпший вихід з української кризи – аеропорт Бориспіль”. Сумний анекдот,
який, з одного боку, провокує на конкретні вчинки, а, з іншого, спричиняє
здорову злість тих, хто вирішив не здаватися. Країна насправді поділена не
скільки Дніпром чи кольорами вилинялих політичних стягів, стільки тими, хто
махнув на неї рукою, шукаючи порятунку деінде, і тими, хто залишається. Тобто
символи ще одного розламу – термінал летовища, перон вокзалу, причал порту...
Я маю на увазі продуктивну частину спільноти, тих наших співвітчизників, що
здатні мислити, працювати, говорити про проблеми і вирішувати їх. Справді,
прикро, коли країна втрачає своїх громадян, але ще прикріше, що ті, хто
зважився „піти”, десь там: в італіях – канадах, вважають свій учинок піком
самопожертви і прямо-таки вимагають жалю. Вони не міркують, що ті, хто
залишився, мусять перебрати на себе їхні обов’язки перед дітьми, старими, – і
тисячі долярів, присланих зі щирих міркувань, не компенсують для родин людської
утрати. Навпаки, ті, хто залишився, мають справу з подекуди розбещеним
поколінням споживачів, які живуть собі на мамині гроші із заробітків, навіть не
застановившись над тим, що слід і самому до чогось докласти рук.
Але що робити тим, хто залишився? Є ще один термінал, невидимий, однак
лячний, – внутрішня еміграція. Інфантильність спостерігача, озлобленого лише
власним дискомфортом, власними нестатками, злість, викинута на смітник разом з
купою газет із пропозиціями праці, безсилля, що переростає в агресію проти всіх
і вся. Прокурені кухні, у яких серед цигаркового диму зависли в повітрі „вічні
теми” нудьги та скарг, блошині ринки з фартом погодинної роботи, і запльований
пивбар, де кухонні варіації густо присмачені алкоголем...
Є третій термінал, на якому вирує життя, на якому небезпечно ловити гав, бо
так проспиш усе на світі. Є добра злість, яка переростає у добрі вчинки, є
просто таки інстинкт, який нашіптує не здаватися. Є внутрішнє відчуття свободи,
яке, можливо, в умовах тотального економічного бардака перетворюється на оксюморон. Але хай там як, – лихі часи мають одну
здатність: вони колись минають. Так, разом з ними „минаємо” й ми, але
залишаються наші справи, карби досвіду і країна, яка, попри титанічні зусилля
злодійкуватих „еліт”, таки прогресує. Наша країна, яку ми відчуваємо усіма
фібрами душі, бо кожен її крок, – це і наш поступ, кожна її біда – це і наш
біль, кожна її радість – це й усмішка на обличчях наших дітей.
Вона залишиться нашою і для тих, хто обрав „термінал Борисполя”. Ті, хто
залишився, – великодушні, їхня щирість – абсолютно іншого гатунку, аніж та, що
підтверджена цифрами у квитанції Венстерн Юніон...
Ігор Гулик. Ілюстрація: Павед
Кучинскі
