Сюрреальна безпека

Концепція „пошуку ворогів” дуже ефективно втілюється у практичній політиці Кремля

Чесно кажучи, мені подобається благодушність і непорушний спокій наших найвищих високопосадовців у справі ставлення до національної безпеки. А ще – використання жупелу російської загрози на потребу моменту. Та бодай синхронізувати свої вчинки та заяви могли б...

Президент заявляє на весь світ, що українську незалежність пробують на міць, і прозоро натякає на сусідських експериментаторів. Через день Генштаб заявляє, що наразі масштабного наступу не передбачається... Мовляв, це не можна навіть гіпотетично розглядати. Це якийсь сюрреалізм.

Тішуся, коли військові починають оперувати термінами із царини муз. Це трапляється, здебільшого, тоді, коли знання власного „терену відповідальності”, м’яко кажучи, кульгають. І очевидний приклад того, як „сюрреалізм” стає жорстокою реальністю – докази про російську військову присутність на Донбасі, завезені нещодавно до Вашингтона. Зрештою, звідти ж, з арсеналу доказів – апеляція євроінстанцій до Міжнародного трибуналу. А ще – цілком матеріальні документи Держдуми Росії, віртуальні, зате недвозначні заяви Путіна про розгортання воєнно-космічних сил і про намір доозброїти військо чотирма десятками балістичних міжконтинентальних ядерних ракет...

Кажуть, що путінська гра м’язами – для мізків російського обивателя. Певна річ, цілком відкидати внутрішню вжитковість агресивної риторики Москви також не є розважливим. Концепція „пошуку ворогів” дуже ефективно втілюється у практичній політиці Кремля. На цій хвилі, до слова, дістався президентської посади чинний президент РФ. Свого часу у Москві дуже болісно зреагували на спробу публікації статті Скотта Андерсона „Владімір Путін – зловісне сходження до влади” у журналі GQ. І вже тоді ця роздратованість стала промовистим доказом того, що заради формування «образу ворога» екс-кагебісти не зупиняються навіть перед терором проти власного народу. Але вибухи на Каширському шосе не обмежилися „внутрішнім ужитком”, їхнім вислідом стала нова бойня у Чечні.

Те, що відбувається зараз у Росії, а саме – систематичне зомбування мешканців на несприйняття і зневагу сусідів, те, що закидається для вжитку та ідеологічної потрави західного споживача, слід трактувати як чергову фазу війни з Україною. Фазу, розразовану на те, аби коли трапиться нагода масштабної інвазії, і світ, і Росія були внутрішньо готовими до такого повороту подій.

Ігор Гулик. Ілюстрація: moscowlondon.livejournal.com

Права Європа

Політкоректність політкоректністю, але іноді вона таки зашкалює, коли йдеться про національний інтерес

Унія, яка подолала смугу виборів (президентських чи парламентських, - як у кого), мала б волати з розпачу і безвиході. По-перше, витрати на ці електоральні акти під час не надто успішних економічно років сягнули бюджетів не рівня вітчизняному, але чомусь ніхто у Брюсселі й не заікався про скасування чергових походів до виборчих дільниць. У нас донедавна саме „електоральне марнотратство” превалювало в аргументах прихильників розмаїтих друзів народу. Рахували вони, правда, не державні гроші, більше пильнуючи гаманці „спонсорів”, які відтак, якби вийшло на їхнє, могли б компенсувати свої збитки, потай вказавши на кандидатуру потрібного їм персонажа...

По-друге, і це, видається, найважливіше. У більшості країн Європи (зокрема й у Польщі) громадяни останнім часом надали перевагу представникам правих партій. Що було б в Україні, якби до Верховної Ради потрапила, скажімо, «Свобода», «Тризуб», УНП і ще низка структур, які декларують свою „правість” і „консерватизм”? Гадаю, гвалт стояв би не тільки на всю Європу, але й на значну частину Азії, особливо на теренах нашого «стратегічного сусіда».

Можна припустити, як це роблять знані політологи, що таким чином на Захід від Чопа реалізуються настрої розчарованого кризою обивателя. За „правими” тягнеться шлейф некоректних асоціацій з маргінесом, з елементами „фашизації”, з реакцією та мракобіссям. Цей імідж на руку політичним опонентам, які, однак, на крутих віражах, киваючи на потребу політичного моменту, також не проти зіграти на струнах не надто тонкої обивательської душі. Доволі часто їх закидає у лівий табір, – а там свій маргінес, і свої крайнощі.

Насправді ж Європа намагається повернутися до власної ідеї, давно відкинутої авторами унійної конституції. Розмитість формулювань світоглядних підвалин, ігнорація християнства як засадничого фундаменту європейської цивілізації не можуть бути застосовані для побудови чогось нового на теренах Старого Світу. Політкоректність політкоректністю, але іноді вона таки зашкалює, коли йдеться про національний інтерес у контексті агресивного, споживацького, до того ж враженого кризою довкілля.

Я, звичайно, не толерую поглядів Ніка Гріффіна і його крайньо-правої Британської Національної Партії, але, погодьтеся, що „білі британці” (членами БНП можуть бути тільки вони)  теж потребують життєвого простору у хвилі іммігрантів.

Та Європа не робить собі проблем ні з лівих, ні з правих, оскільки там є громадянське суспільство як засіб проти волюнтаризму лідерів, бо інститути демократії там реально гарантують свободу, рівно ж обов’язки – держави перед громадянином і навпаки. Оскільки ми теж не проти пожити в європейському домі, то, мабуть, мусимо переглянути деякі свої стереотипи і застереження. Тим паче, що родом вони – з тоталітаризму.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі