Війна між впливовими кастами
ведеться на самознищення
Насамперед, розберімося з термінами. Реадмісія, як стверджує довідкова
література – це повернення нелегальних мігрантів, що проникли на територію
однієї країни з території іншої. Крім того, реадмісія – це зобов’язання країни
прийняти назад мігрантів, що незаконно в’їхали з її території на територію
іншої країни і затриманих там. Процес реадмісії передбачає, поза іншим,
існування угод між країнами, які прагнуть цивілізовано вирішувати власні
проблеми, спричинені небажаними гостями, і пособити сусідам у випадку, коли
серед прибульців знайдеться якийсь кримінальний тип.
Щось схоже до реадмісії, правда, цілком метафорично, відбувається зараз у
стані вітчизняних еліт. Хтось зауважить, що тихий процес повернення ще учора
гнаних фігур і фігурок режиму Януковича, влучніше було б назвати ротацією. Але
ротація, зазвичай, характерна для однорідних середовищ, коли потреба
політичного моменту або ж організаційних вимог відображаються на, так би
мовити, особовому складі провідництва. У принципі, якщо вже за великим
рахунком, то хіба нинішнє провідництво не є збіговиськом тих, кого свого часу
«великий соціаліст і перекинчик» Олександр Мороз обізвав «дітьми Кучми»?
Певної ревізії вимагає час і щодо самого визначення еліти. Дм. Донцов
вважав, що це замкнена суспільна група (каста), яка зберігає свою окремішність
і привілеї, але головною проблемою українства свого часу бачив «формування
будівничої правлячої касти». Нині ж еліти характеризуються відкритістю і здатністю
до дифузій, а про «будівниче» їх налаштування годі й говорити. Радше, це групи,
що осідлали владні важелі, фінансові потоки, зуміли об’єднати ці дві складові
впливів і послідовно чи ні, але боронять здобуте перед конкурентами і рештою
загалу.
Для стосунків вітчизняних еліт притаманний неприхований антагонізм, і це,
як на мене, цілком природно через несформованість демократичної традиції і
несистемний характер ринкових перетворень. Війна між впливовими кастами
ведеться на самознищення, за принципом «або – або», який не передбачає життя
після виборів або інших суспільно вагомих подій межевого штибу. Пихата
категоричність, самовпевненість і ілюзія володіння істиною в останній інстанції
– це аж ніяк не ознаки принциповості нашого правлячого класу, це, на жаль,
свідчення його наївності, невміння бачити перспективу, і, що гірше, – довкілля. І коли «день завтрашній» заскакує
зненацька вчорашніх переможців своїми несподіванками зигзагами, вони не
знаходять нічого кращого, ніж конформізм з опонентом.
Як на мене, сьогодні, коли до насиджених місць, мов з вирію, повертаються «учорашні»,
коли у столичних кабінетах можна зауважити сотні, а то й тисячі «злегка люстрованих»,
– акурат час поцікавитися змістом справжніх домовленостей перед «однотуровими
виборами». Наскільки далеко сягають вони у майбутнє України, яких ще реадмісій
очікувати пересічному громадянинові? Я розумію, що «ультиматум багатства
викреслює злидарів. І робить це з повним правом, оскільки вони мають
нетактовність ухилятися від загальної згоди» (Жан Бодріяр). Це – ґрунт для
безперервної низки конфліктів, криз, по-різному трактованих різними елітами, а,
отже, «антикризових коаліцій» і менеджерів.
З іншого боку, повернення «привидів» –
це чудовий урок потреби політкоректності і «фільтрування базару» для
завтрашніх поколінь політиків. Надії на люстрацію, які, - наголошу, - кволо
артикулювалися у середовищі інтелектуалів і маргіналів (що, до речі, в Україні
є рівнозначними термінами), підняті на владні висоти, не витримали іспиту на
живучість. Отож, слід втямити, що, коли ми вже взялися за справу спорудження
демократичної оселі, то маємо змиритися з тим, що поруч заважатимуть або
допомагатимуть усі, навіть найзатятіші опоненти. Їх же не виселиш на Місяць… Їх
можна посадити до цюпи, але, як завжди, на те бракує політичної волі або ж
доводиться жити пов’язаним підкилимними
домовленостями, які з часом втрачають навіть сенс.
Ігор Гулик.
Ілюстрація: anekdot.ru
