Про впертість маніяків

У «руском мірє» своя система дзеркал, - на жаль, не з кімнати сміху

Марцін Круль, історик ідей, зауважив дуже симптоматичну для нинішнього світу річ: «Якщо політик для здобуття влади готовий продати свою душу дияволу брехні, а ми не реагуємо на це, то це означає, що ми стаємо спільниками у брехні. А брехня робить з нас ідіотів».

Учора голова комітету Госдуми РФ з міжнародних справ Алєксєй Пушков спробував зробити ідіотами майже увесь світ. Він заявив, що, мовляв, США «з маніакальною упертістю» проштовхують ідею надання Україні озброєнь. І це у час, коли надії Європи пов’язані з Мінськом…

По-перше, пан Пушков мав би бути поінформованим про те, що акурат навпаки – Обама «з маніакальною впертістю» ігнорує апелі не тільки Києва, але й власних сенаторів з конгресменами реально допомогти Україні вистояти перед агресором. По-друге, до посадових обов’язків голови комітету з міжнародних справ входить перебування у курсі справ щодо найменших корекцій у політиці тих чи інших країн, а він чомусь знічев’я заплющує очі на очевидну «мілітаризацію» Меркель і Олланда (тих, чиї надії, на розчарування Пушкова, навряд чи пов’язані з Мінськом-2). І, по-третє, мабуть, найсуттєвіше: чому пан Пушков шукає маніяків десь за океаном? Якщо є бажання, то їх можна легко знайти у межах Садового кільця, а то й у вужчому ареалі – наприклад, Красної площі. Тих, хто з «маніакальною впертістю» укомплектовує «гумконвої» на Донбас БТРами, танками, ПТУРСами, не кажучи вже про автомати Калашникова.

Ясно, у сучасній Росії, країні, що за останній рік перетворилася на парію у цивілізованому міжнародному товаристві і що не день, то все рельєфніше набуває рис оточеної фортеці на кшталт Північної Кореї, витворився особливий тип світосприйняття. Йому притаманні не тільки надмірно завищені самооцінки і амбіції, - паранойя, ретельно живлена пропагандою, межує з абсурдом. Це – терен кривих дзеркал, на якому направду стверджуються пророчі формули Орвела.

Та річ не у тому, що росіянам комфортно жити у своєму «руском мірє». Проблема у маніакальному – у цьому випадку, це вже майже медично зафіксований факт, – прагненні нав’язати свої стереотипи мислення, свою, м’яко кажучи, екзотичну логіку довкіллю. Логіку, якій властиві спотворення причинно-наслідкових зв’язків, довільне конструювання розвиткових парадигм на власний розсуд, а за потреби – цинічне, неприкрите ошуканство через підміну понять. Логіку, яка диктується не реальним життям, а потребами пропаганди у найбрутальніших її формах.

Пушков – лише поодинокий випадок, лише один із рупорів кісєльовщини; біда лише – що таких, як він – легіон. І не лише у Росії, ці панове «вєщают» на розмаїтих міжнародних форумах і представницьких конференціях, засмічують інформаційний простір витонченими розумуваннями, у яких словесна полова сумлінно маскує справжню мету. Ці гери, мсьє і містери засідають у демократичних парламентах, користуються там правом голосу, і втрачають дар мови лише тоді, коли у ЗМІ раз-у-раз виринають сенсації про, зазвичай, газпромовські джерела їхніх статків. Такі персони акурат і пробують «робити з нас ідіотів», прагнуть, аби ми забули про різницю між чорним і білим, між агресором і жертвою, між свободою і рабством.

Я не відаю подальших шляхів Росії, - вони відомі лише Всевишньому. Але я цілком усвідомлюю, що на одужання нації, якою керують збоченці, на моральну реабілітацію велетенського народу, - якщо, вочевидь, він цього забажає, - знадобиться не одне десятиліття. Навіть коли трон під нинішнім маніяком впаде, залишаться тисячі пушкових, суркових, дугіних і мільйони тих, хто вважав і вважатиме їх своїми кумирами.

Хай там як, але для нас, українців, найважливіше – знайти вакцину від «руского міра». Почасти антитіла у національному організмі вже є, - їх «успішно» виробляє російська агресія на Донбасі. Почасти можемо допомогти собі, переставши дурити самих себе, а, отже, зупинити процес, коли «брехня робить з нас ідіотів».

Ігор Гулик. Ілюстрація: ria.ru

Політика буде!

VIP-арештанти наполягають, аби український суд був незаангажованим щодо їхньої політичної діяльності

Те, що просторікує тепер заарештований до 14 квітня Михайло Чечетов, - мовляв, хочу, аби у моїй справі було якомога менше «політики», - він, екс-фронтмен гурту під назвою Партія регіонів, мав би сказати 5 серпня 2011 року. Саме тоді режим Януковича запроторив за грати Юлію Тимошенко. І майже чотири роки тому тодішній парламентський «диригент» чомусь не надто переймався політичною складовою судилища над учорашньою опоненткою свого патрона.

Так, і Чечетов, і Єфремов дуже наполягають на тому, аби їх судили «за зловживання службовим становищем», аби не згадували про те, що ці, м’яко кажучи, зловживання, вони вчинили не в іпостасях стовпів диктатури, а у статусі таких собі пересічних громадян. Так їм дуже спідручно –дистанціюватися від злочинів «папи», зробитися невинними овечками у політичному сенсі. Хай навіть їх посадять за банальщину, за "зловживання службовим становищем при обтяжуючих обставинах" і "службову фальсифікацію". Хай тільки не кидатиметься в очі кров на їхніх світлих костюмах. Кров, пролита на Майдані, кров, якою рясно скроплено донецькі степи... Ось що найбільше переймає двох підстаркуватих блазнів, ось чому Єфремов лицемірно переносить суд на понеділок, аби, - це проартикульовано надто цинічно, - у п’ятницю вшанувати Героїв Небесної Сотні.

Але політика у цих процесах, і, не сумніваюся, у численних інших, - буде. Це акурат той випадок, про який кажуть мудрі китайці: «якщо дерево захоче вистояти, вітер не припиниться». Бо «зловживання», - якими б вони не були, - були продиктовані політичною волею мафіозного владного угруповання, потребою політичного моменту. Зрештою, нові звинувачення на адресу Олександра Єфремова (розпалювання національної ворожнечі, сепаратизм), відображають дуже яскраву складову саме політики Януковича і К.

До того ж екс-керівника фракції Партії регіонів можна вважати «рецидивістом». Нагадаю, Єфремов був одним із активних спікерів «Всеукраїнського з'їзду народних депутатів і депутатів місцевих рад» у Сєвєродонецьку 25 листопада 2004 року. Проти нього та покійного Євгена Кушнарьова тоді порушили карні справи за ч. 2-ю ст. 110 Карного кодексу України за «посягання на територіальну цілісність і недоторканість України». Однак тоді Олександр Сергійович відбувся легким переляком...

А безкарність породжує рецидиви, - причому аж до втрати відчуття реальності. Фраза Єфремова про «відсутність поняття українець» - це не осмислена декларація фронди, це, радше, підсвідома рефлексія бекграунду політиків, які реально уважали, що насправді в Україні є привілейованою і державотворчою лише каста «данєцкіх». Про Чечетова взагалі промовчу – етнічному росіянину у сам раз називати галицьку «Руську трійцю» «русской тройкой», але на тлі інших його ляпів цей вигляда як побутове невігластво.

У принципі Михайло Васильович даремно намагається перевести акценти майбутнього процесу у виключно побутове чи службове русло. Бо якщо слідчі пригадають цьому персонажеві його бурхливу діяльність на посаді голови Фонду держмайна (коли за безцінь продали «Криворіжсталь» зятю Кучми), а кримінальні архівісти дістануть з шухляд відверте стукацтво Чечетова на кума Путіна Медведчука (коли той 2005 року намагався віджати у братів Суркісів ФК «Динамо»), - то дехто зі «шведської сім’ї» українських політиків дістане його і за гратами. Чечетов узагалі натура специфічна, і, смію думати, ГПУ, виписуючи ордер на його затримання, цілком резонно розважила: цей здасть усіх.

Вимога дистанціювати суд від політики – це, по суті, спроба «розвести, як котят» спільноту. Чечетов сам публічно хвалився таким непересічним талантом. Але, як кажуть галичани, «раз на раз не випадає»...

Ігор Гулик. Ілюстрація: Юрій Журавель