Бути
«європейцями мимоволі» нас змушує ментальна риса робити усе напоказ. Тобто, хай
там як буде у мене в закамарку, але обійстя слід підмести, браму пофарбувати, –
так, про людське око
Ці
думки виникли після інтерв’ю Миколи Рябчука, у якому він торкнувся надзвичайно
драстичної проблеми належності українців до європейської цивілізації. Здавалося
б, що тут заперечувати – географічно ми – сама Європа, до Уральських гір, межі
континенту, ген-ген як… Але ментально, каже Рябчук, ми досі перебуваємо у
царині східнослов’янської, православної “умми», і лише вирвавшись з її обіймів,
зможемо насправді стати європейцями.
На
думку того ж Рябчука, для такого визволення потрібна політична воля еліт. Для
нього показовим є приклад Туреччини. Мовляв, завдяки політичній волі вождя
теократія змогла перебудуватися на світську державу, ба більше – претендувати
тепер на вступ до Європейського Союзу.
Пропозиція,
як на мене, контраверсійна, вона вимагає, принаймні, суттєвих корекцій в
оцінках політичної волі особи чи групи осіб. Не забуваймо, що Україна упродовж
півтора десятка літ живе, хай деформованій, хай «дисфункціональній» (вислів
того ж Рябчука) системі демократичних координат. Туреччина часів Ататюрка не
мала навіть такого досвіду, це була патріархальна держава з всевладдям мулл і
беїв. Зрештою, починайте Памука, – навіть після «младотурків» тамтешня
провінція й досі грішить очевидними атавізмами теократії.
Якщо
говорити серйозно, то бути «європейцями мимоволі» нас змушує ментальна риса
робити усе напоказ. Тобто, хай там як буде у мене в закамарку, але обійстя слід
підмести, браму пофарбувати, – так, про людське око. І не слід далеко ходити за
прикладами, варто лише витворити алюзію: «потьомкінські села» і… нашвидкоруч
вкопані деревця, сяк-так підрихтований асфальт перед приїздом до провінції київських
високопосадовців.
Європеєць,
однак, дбає не про позірне благополуччя, а, перш за все, про доцільність та
виправданість усього, що діється, для себе і своєї родини. Він не мовчатиме,
коли уряд, до прикладу, зважиться вимагати більшого податку, бо треба, мовляв,
залатати дірку у бюджеті. Ми ж навіть не здаємо собі труду порахувати, скільки
оте зростання висмокче з нашої власної кишені.
А
ще «європейцями мимоволі» ми стаємо, бо кажуть, що «там» ліпше. Сходу ми уже
спробували, не надто солодко. Але «добре там, де нас немає». І ще, – щоб стати
європейцем, треба відмовитися від укорінених століттями звичок: підсвідомого
розрахунку на можливість «халяви», прилюдних скарг на життя, звичних оскаржень
держави у всіх своїх бідах, взагалі – надій на державу як на панацею, як на
тата чи благодійника.
Скільки
нам треба часу на всю оцю мороку, – одному Богові й відомо. А наразі будьмо
бодай «європейцями мимоволі».
Ігор
Гулик. Ілюстрація: topwar.ru
