Українці
мусять вибудувати своє відношення до власної держави не до як інструменту
окупанта чи визискувача, а як до гаранта свобод, добробуту і безпеки кожного
громадянина
Тепер американці, та й не тільки вони, гарячково змушені переглядати свої
світоглядні стереотипи, народжені свого часу політикою «перезаваження» відносин
із Росією. Зокрема, відмову адміністрації Барака Обами від планів розміщення
сил ракетного стримування на теренах Східної Європи. „Третій позиційний район”
американської ПРО було відкинуто саме у контексті політики „примирення” із
Росією. Фактично це означало, що світ, за великим рахунком, націлився на давні,
здавалося б, забуті граблі поділу на сфери впливу, а танцювати на них, як це
було у першій половині минулого століття, доведеться не тільки Вашингтонові та
Москві, але, на жаль, усім...
Тепер, коли війна в Україні, анексія Криму та окупація Донбасу недвозначно
засвідчили, що Москві, по суті, справа ходить про відродження (хай у
атрофованих, спотворених формах) колишнього радянського блоку, з домінантою
Росії, учорашнім «голубам» з берегів Потомаку доводиться ревізувати власну
стратегію. Ясно, що за задумом Кремля, він не обмежиться екс-республіками СРСР,
– за винятком країн Балтії, – а й сягатиме Балкан. Польща, що донедавна мріяла
стати для Америки чимось на кшталт Ізраїлю на неспокійному та ворожому
„демократії” Близькому Сході, через різні обставини, також змушена змиритися із
роллю буфера, а також стати заручником невідь чим спровокованої поведінки
учорашнього „великого брата” з-за океану.
Перед Україною, таким чином, постає навіть не дилема, а, вибачте за
неоковирний зворот, трилема з усіма невідомими. Певна річ, ласа перспектива,
вимріяна проєвропейськими політиками, улитися в євроатлантичні структури,
достукатися у браму об’єднаного Старого Світу, стає визначальною, але наразі за
стіл, на якому крають глобальний пиріг, Київ навіть не запрошують.
Іншу будучність – імперську, васальну, – гадаю, заперечуватимуть фактично
усі важковаговики вітчизняної політики. З цього приводу відомою є дискусія між,
у якій аргумент «космополіта», мовляв, я більший патріот, бо захищатиму свій
великий бізнес, а тебе, – ідеологічного націоналіста, – можна купити, крім
значка на лацкані, ти не маєш нічого за душею, – доволі переконливий.
Третя перспектива, – політика багатовекторності та національного зиску, – декому
теж видається привабливою, але вона потребує докорінної зміни еліт, не у сенсі
ротації осіб, а якісного оновлення тих, хто мав би прийти до влади. Думаю, що
українська спільнота має усі шанси на те, що такі фігури з’являться. Але аби так сталося, кожен громадянин цієї
країни мусить серйозно поміркувати над власною місією у творенні держави. Тоді можемо
сподіватися на правдиве громадянське суспільство, відповідальне не перед
партійним бонзою чи виплодженим уявою вождем, а бодай перед конкретною родиною,
конкретною спільнотою.
Українці мусять вибудувати своє відношення до власної держави не до як
інструменту окупанта чи визискувача, а як до гаранта свобод, добробуту і
безпеки кожного громадянина. Тоді, і лише тоді Росія отримає „третій позиційний
район” демократії, – і, повірте, з часом, зміниться й сама...
Ігор Гулик.
Ілюстрація: caricatura.ru
