Коротка пам’ять українського суспільства породжена тим же совковим
стереотипом, що про все мають турбуватися володарі. Поміж тим, не варто
забувати уроків Нікколо Макіавелі: «Щоб з’ясувати, що має трапитися, достатньо простежити, що вже
було...»
Ресурс обидвох визначальних гравців української політичної сцени явно
обмежений. Долучення до традиційних команд маргінальних середовищ, відкинутих
виборами, додає родзинок до цього театру абсурду, зводить ситуацію до банальної
парадигми „сам дурень!”. За прикладами не варто далеко ходити: колишні з табору
«регіоналів», хутенько перефарбувавшись у нові партійні кольори різних гатунків,
звинувачують Порошенка у співпраці з олігархами ще кучмового розливу. Той же, набравши
одіозних персонажів куди тільки міг, підкидає спільноті модель дивного
порозуміння між антагоністами, окрім тих, з ким сам не воліє дружити.
Повноваження – ось що формує нині стосунки влад – виконавчої та
президентської, і рельєфним чином
проектується на діяльність влади законодавчої. Причому, що ПОП, що Яценюк, --
обоє не зазирають далі свого „уділу” – першого явно хилить до повернення
президентсько-парламентської республіки, другого вже навіть не приваблює роль
канцлера з всесиллям депутатської коаліції. Куди з таким рейтингом?
Цікаво, що виборці, умовно конфліктуючи за симпатіями, абсолютно не
зважають на свій особистий досвід. Варіант Порошенка вже випробуваний в часи
„проклятого кучмізму”, повторений Януковичем і К, однак власне індивідуальний
„почерк” Леоніда Даниловича не є визначальним для усієї системи
президентсько-парламентської республіки як такої. А модель „канцлерства”
приховує у собі такі сюрпризи, що годі й подумати. Вже сьогодні дехто з
експертів називає події в Україні „парламентською автократією”.
Коротка пам’ять українського суспільства
породжена тим же совковим стереотипом, що про все мають турбуватися володарі.
Поміж тим, не варто забувати уроків Нікколо Макіавелі: „Щоб з’ясувати, що має трапитися, достатньо простежити, що вже
було... Це відбувається тому, що всі людські справи робляться людьми, які мали
і завжди матимуть одні і ті ж пристрасті і тому обов’язково мусять давати схожі
результати”.
Не буду аналізувати схильності перших постатей українського Олімпу до
методів управління „міцною рукою”. Лише скажу, що зіткнення ліберальних
поглядів чинного Президента і псевдо-радикальної риторики прем’єра можуть
виплодити такого монстра, який і не снився Східній Європі. Білоруський „бацька”
має, принаймні, консолідовану країну, і тому ймовірність „гарячого”
громадянського конфлікту там значно нижча, ніж в Україні.
Ігор Гулик.
Ілюстрація: politrada.com
