Неможливість люстрації?

Для очищення чи революційної офіри достатньо лише ретельно, незацікавлено, об’єктивно і послідовно уживати якісні закони загальної юрисдикції

Колись, дуже давно, ще за Ющенка, коли в українському суспільстві чи не уперше вголос заговорили про люстрацію, я написав невеликий блог «Люстрація люстерок». Уже тоді було зрозуміло, що з процесом очищення влади ми, на жаль, запізнилися, щонайменше років на десять. І годі було волати про засилля посткомуністичних чи посткучмових чиновників, годі було апелювати до успішності сусідських прикладів. Проблема насправді полягала не у правових площинах «вигнання з владного раю» хабарників, організаторів та виконавців злочинних розпоряджень. Проблема засіла у мізках спільноти, яка – і небезпідставно, - сумнівалася у доброчесності та незаангажованості тих, кому вручать терези люстраційного «правосуддя».

Тепер, коли минув десяток літ і ще один Майдан, ми розпочали давній танець на старих граблях люстрації. Дарма, що за неї буцімто візьмуться «нові обличчя», ті, хто, на перший погляд, не встигли забруднити себе нечесністю чи сумнівними зв’язками. Дарма тому, що, як уже зауважено, ми втратили час для очищення вже давно, а сам процес виглядає тепер як відкуп влади перед суспільством, спроба гарної міни за поганої гри, фальсифікація того, що прийнято називати передвиборчими обіцянками.

Тепер, - по другому Майдані і в умовах війни, - для України потрібна не люстрація, а чітке юридичне урегулювання проблеми. І приклад недавнього президентського указу про повернення на службу люстрованих ще вчора військовиків – тому яскраве підтвердження. Адже, судячи з усього, «реабілітований» Порошенком перший заступник начальника Генштабу Геннадій Воробйов завинив перед революцією лише тим, що виявився не у той час і не у тому місці. За ним не прослідковується «злочинів проти повсталого народу», зате цілком очевидним є його бойовий досвід.

Така практика підходу до кадрів дискредитує нову владу. По-перше, тим, що є зайвим доказом правильності українського прислів’я про «закон, як дишло». Ок, зараз в Україні війна, тож потрібні фахові армійські стратеги. А якщо завтра, не дай Господи, неврожай, тоді як – повертатимемо у МінАПК люстрованих чиновників оголошеного у розшук Миколи Присяжнюка? За такою ж логікою, коли в Україні триватиме банківська криза, то чому б не реабілітувати знаних фахівців з оточення Саші-стоматолога?

По-друге, може, вистачить блукати у трьох соснах між поняттями боротьби  з корупцією, люстрації і якості держслужби? Основним законом для кожного чиновника є присяга держслужбовця. Якщо порушив її, значить, - «свободєн» довіку. Якщо це порушення межує зі зловживанням – є Кримінальний кодекс, і, будь ласка, застосовуйте його щодо таких типів без озирання на пом’якшуючі обставини. Бо крадуть вони – спільне, громадське, влаштовують свої кар’єри і просування службовою драбиною для «потрібних людей», перекриваючи кисень справді вартій того молоді. І, по-третє, слід негайно відмовитися від пріоритету політичних смаків під час призначень тих чи інших осіб на відповідальні посади. Бо від того, - не тільки кадрова метушня, але й культивування кон’юнктурщини, яка й без того властива нашому обивателю.

Тобто, як на мене, люстрація не потребує навіть окремих законів чи звичної зі совєтських часів кампанійщини. Для очищення чи революційної офіри достатньо лише ретельно, незацікавлено, об’єктивно і послідовно уживати якісні закони загальної юрисдикції, - не вигадуючи роверів і не плодячи нових, нікому не потрібних (окрім, звісно, учасників процесу) структур. Бо там, де нова структура, - там, зазвичай, новий, мімікрований під реформу, «левел» корупції.

Якщо й надалі – свідомо чи ні, - в країні роздмухуватимуть багаття люстраційної істерії, то можемо очікувати доволі неприємних 

сюрпризів. Мова навіть не про використання сміттєвих баків як кадила екзорцизму від «бісів інакомислення». І не про те, що цілком можливим є рецидив Сашка Білого (хай з Богом спочиває), тільки у зовсім інших – масових – масштабах. Адже Україні, - як не крути, - не уникнути свого варіанту «в’єтнамського синдрому» (хто зна, на якому фронті воює нині наш доморощений Тімоті Маквей?). Найгірше, що може статися після люстраційно-репресивних маневрів, так це те, що ніхто, зауважте ніхто, не кажучи вже про креативну і освічену молодь, - не горітиме бажанням попрацювати на рідну державу. На фіга, питається? Щоб потрапити під чергову люстрацію чи стати жертвою самосуду?

Ігор Гулик. Ілюстрація: news.dtkt.ua   

Дивитись в очі страху

Першочерговим завданням для кожного, хто пережив два Майдани і змушений тепер терпіти воєнне лихоліття, є ідентифікація понять

Мудрі люди кажуть, що для того, аби подолати свої фобії, варто насамперед пізнати їх. Тобто чітко ідентифікувати, - а чого, власне, ти боїшся, які наслідки від небажаного повороту подій спричинять тобі дискомфорт чи небезпеку. Оця визначеність відтак стає підставою для пошуку шляхів подолання страху, у всякому випадку, мінімізації негативних сценаріїв тощо.

Владика Борис Гудзяк ще задовго до початку воєнних дій на Сході окреслив тактику, яку мали б взяти на замітку мої співвітчизники. «Кожному з нас дано дивитися в очі свого страху – називати його на ім’я, вказати на його місце. Не чекаймо на лідера, який за нас має все зробити, кожному треба прикласти своє плече».

Отже, якщо послуговуватися логікою процесу, то розпачливі зойки на кшталт «пропало всьо», «нас зрадили», бо: а) в Україні не оголошено воєнний стан; б) влада вперто уникає дефініції «війна» у випадку збройного протистояння на Донбасі; в) у армійському командуванні засіли шкідники і зрадники, - так ось, увесь цей класичний набір панікера чи просто язикатої хвеськи з міської маршрутки втрачає сенс.

Що ж того, що Порошенко чи Полторак розповідають нам про АТО? Ми ж для себе давно постановили: ніяка це не антитерористична операція, це справжнісінька війна. Чи потрібний нам для ствердження у власній думці окремий урядовий циркуляр? Якщо конче потрібен, то це, далебі, свідчить, що за 25 років незалежності і посткомунізму ми зовсім недалеко втекли від світосприйняття совка.

Те ж стосується самого поняття «воєнний стан». Ми мусимо врешті-решт позбутися ілюзії, що з моменту його ймовірного запровадження українське військо розпочне переможний і нестримний наступ на всіх фронтах, аби зупинитися на Красній площі. Я скажу, у принципі, тривіальну, але дуже важку для усвідомлення заляканим обивателем, річ. Воєнний стан насправді, перш за все, залиє сала за шкіру тим, хто нині волає про шкоду від його відсутності. Варто таки чітко ідентифікувати саме поняття: це: а) обмеження свободи слова шляхом призупинення виходу газет, телепрограм тощо; б) заборона будь-яких вуличних мітингів, демонстрацій, не кажучи вже про протести, до яких зараз часто вдаються адепти ідей «антимобілізації» та «третього Майдану»; в) реальна можливість конфіскацій будь-якого приватного майна для потреб оборони держави; г) обмеження виїзду громадян за кордон. Перелік продовжити, чи, може, цього достатньо?

Тепер щодо владного лексичного запасу. Ви зауважили, що слово «війна» присутнє у виступах Порошенка, Турчинова, Яценюка, призначених для, так би мовити, внутрішнього вжитку? Під час дипломатичних раутів цього слова намагаються уникати або ж, у ліпшому разі, прив’язують його не до усім зрозумілого джерела загрози, а до його маріонеток. Що ж, - така реальність, - те, що легко промовляємо на власній кухні, не завжди доцільно говорити публічно, перед світовим загалом. Бо там своя ідентифікація страху, і речі сказані уголос і у лоб, можуть обернутися не надто бажаними для мовця наслідками.

Мені прикро, що на початку ХХІ століття, в країні, яка, здавалося б, завжди відзначалася доволі високим рівнем освіченості громадян, доводиться писати такі прості і зрозумілі речі. Мені вже, чесно кажучи, набили оскомину слова, які мали б вже світитися на лобі у кожного свідомого українця: «Хочете ліпшої влади – уважно подивіться у дзеркало». Мені видається, що першочерговим завданням для кожного, хто пережив два Майдани і змушений тепер терпіти воєнне лихоліття, є ідентифікація понять. Страху, війни, влади, агресора, зрештою, ідентифікація самих себе.

Ігор Гулик. Ілюстрація: podshivka.wordpress.com