Ми досі не
змогли визначити діагноз недуги, яка ось уже понад два десятки років косить під
корінь нашу державність
Про наслідки війни, економічного падіння, шокової терапії, мабуть, не варто
говорити, народ і без того у паніці. Із цього приводу лише подам думку Віктора
Сердюка, голови Української ради захисту прав та безпеки пацієнтів, яку він
висловив Бі-Бі-Сі: „Діагностування – це була завжди проблема в Україні”.
На жаль, йдеться не лише про діагностування у звичному для нього медичному
контексті. Ми досі не змогли визначити діагноз недуги, яка ось уже понад два
десятки років косить під корінь нашу державність.
Ті, кому за сорок, пам’ятають Чорнобиль.
Точніше, злочинну закритість влади, яка спромоглася вивести на вулиці з
радіоактивним асфальтом дітей для першотравневого параду, коли весь світ криком
кричав про ядерний апокаліпсис.
Ті, хто молодший, знають про Ожидів, про те, як Львовом повзли чутки про
аміак й інші отрути, про те, як п’яний
Кузьмук бовкнув те, що у тверезого, зазвичай, у голові.
Нинішні знатимуть і про українсько-російську війну.
За Чорнобиля при владі були комуністи. За Ожидова й зараз – типу «свої».
Але чи змінилася якість влади, чи зазнав трансформації рівень її
відповідальності перед тими, хто тепер у найвищій ціні – перед виборцями? Отут,
на цій межі риторичних питань, починаються проблеми діагностики.
Маємо цілковиту некомпетентність, тотальне недбальство та злочинну
безпечність. Маємо синдром „маленького чиновничка”, який тремтить зі страху
перед начальством, остерігаючись втратити посаду, сказавши ВСЮ правду. Хоча ВСЮ
правду не скаже нам навіть найвищий державний посадовець. Маємо, зрештою,
абсолютно відверте, а від того, що вбране у демократичні шати, ще образливіше,
ставлення до громадян як до бидла. Замість відсилати сім’ї «атошників»,
переселенців etc у
всілякі бюрка, водити їх ледь не дантовими колами чиновницьких кабінетів,
начальники мали б самі перебігтися рекомендованим ними ж маршрутом, і хай би їх
тоді показали всі телеканали...
Я не кажу, що ми святі. Злидні, у які свідомо заганяло нас рідне
демократиче провідництво, невіра у „безкоштовного лікаря”, у знаючого юриста,
тим паче – урядника, виробили у нашій підсвідомості нехіть звертатися до них у
критичні хвилини. Тим паче, маємо звичку перед візитами до розмаїтих установ,
перевіряти вміст свого гаманця: а чи не забракне? І почуття вини, й приниження,
коли таки не вистачає зажаданої суми...
Я не знаю, якою вийде країна після нових катаклізмів. Але мені видається,
що разом із шкідливими звичками минулого, ми, перш за все, мусимо мусимо
перестати мовчати. Якщо ми сподіваємося на щось ліпше, то слід відверто сказати
тим, хто безпорадно здвигав плечима, розводив руками, демонструючи власне
безсилля і байдужість, що їм треба піти. Такий діагноз буде, либонь,
найточнішим.
Ігор Гулик.
Ілюстрація: medicinform.net
