Європа як Європа

Як казав яскравий представник французького консерватизму граф Жозеф де Местр, «перебільшення – це брехня людей вихованих»

Новітня історія стосунків між Києвом та Брюсселем часто зводиться до пошуку тріски у чужому оці за обставин повної сліпоти до колоди у власному. Іноді складається враження, що європолітики вимагають від наших, не надто втямливих керманичів того, чого б вони бажали і для себе, але через обставини звичного менталітету не можуть змінитися на краще. Не дивно, я завжди казав, що ті, хто не можуть плідно і творчо працювати, беруться навчати інших. Шати «батьків демократії» диктують і поведінкові особливості, аж до повадок орвеллівського «Великого Брата».

Притча во язицех – нетолерантність українського суспільства не тільки до чужинців, але й до представників національних меншин, що прожили поруч із нами не одне століття, – дістала нову інтерпретацію після появи у парламенті «активно-креативних» радикалів. Добре розуміючи не вельми потужну впливовість цих політиків у загальноукраїнському контексті, на захід від Чопа все ж вирішили, що саме вони є надійним маркером безнадійності України у налаштованості переважної більшості до інородців, сексменшин, зрештою, усіх ліберально спрямованих громадян. Те, що, у принципі, маргінали доволі часто «креативлять» через безголовість власних речників, через бажання виділитися на тлі зазвичай сірої та кондової української політики, не беруть до уваги.

Що ж до повадок європейських супер-демократів, то маємо свіжий приклад з Італії, де сенатори з «Північної ліги» недавно відривалися на кольорі шкіри єдиного міністра-вихідця із Конґо Сесіль К’энґ. Роберто Кальдеролі обізвав її «оранґутанґом», його однопартієць вербально повправлявся на тему бажаного зґвалтування темношкірої жіночки, а ще один партаґеноссе заявив, що вона насаджує в благословенній Італії «традиції племінного ладу».
І я щось не чув про галас у брюссельських офісах з приводу цього направду дикого розгулу нащадків славних латинян. Так, невеличкий скандальчик у палаццо Монтечіторіо. А мали б посипати голову попелом, позаяк демонструють імперську зверхність щодо представниці колишніх колоній.
Петер Слотердайк у «Критиці цинічного розуму» продовжив низку «форм брехливої свідомості – брехня, омана, ідеологія». На його думку, «сучасний менталітет змушує додати четверте кільце ланцюга – феномен цинізму».
Я не захищаю українських «патріотів», тут мова про подвійні стандарти, якими послуговуються зовні вишукано-цивілізовані європолітики. Звісно, кожен переслідує свою мету, і, на жаль, усюди – що в Україні, що в ЄС, що в Штатах -- для представників правлячих еліт вона виправдовує засоби.
А те, що наші західні учителі, м’яко кажучи, часто перебільшують недосконалість українців, «природно». Адже, як казав яскравий представник французького консерватизму граф Жозеф де Местр, «перебільшення – це брехня людей вихованих».
Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов

Тактовність бунту

Справа, мабуть, не стільки у цілковитій неадекватності тих, кого досі називали «маргіналами», як більше в усвідомленні маси свого безправ’я, упослідженості, ницості на тлі владного банкету

«Ультиматум багатства, 

викреслює злидарів.
І робить це з повним правом,
оскільки вони мають нетактовність
ухилятися від загальної згоди».
Жан Бодріяр, «Америка. Кінець могутности»

Мукачеве, тепер от «Драгобрат». Спалахи раптові, але, погодьтеся, закономірні. Не без того, що підігріті зацікавленими політичними силами, але первинно – природні, спровоковані не тільки вайлуватістю влади та її інституцій, але й тим, що, здебільшого, думають про чинний режим пересічні мешканці країни.
Тут справа, мабуть, не стільки у цілковитій неадекватності тих, кого досі називали «маргіналами», як більше в усвідомленні маси свого безправ’я, упослідженості, ницості на тлі владного банкету. Уміння якось прилаштовуватися до обставин, ухилятися перед ударами державної машини, жити у своїй хаті скраю поступово зраджує пересічного обивателя, і він якогось непрекрасного дня починає усвідомлювати, що втрапив до глухого кута, що йому залишили єдиний спосіб – або боронитися кулаками, або вмерти. Ця бодріярова «нетактовність ухилятися від загальної згоди» стає в один мент не винятком, а правилом, руйнуючи і загальну згоду, і всю конструкцію тихо влаштованого якого-не-якого життя.
Утім наразі все обмежується традиційним українським сценарієм, взятим ще з часів розмаїтих «хліборобських республік» та почасти махновщини раннього періоду. До «колівщини», яку урочисто проголосили певні не надто адекватні адепти большевицького принципу, не дійшло, натомість маємо цікавий прецедент вимог самосуду. Як на мене, це зовні радикальне гасло влаштовує і протестувальників, і тих, проти кого кони піднімають каміння та інші придатні засоби. Я чомусь переконаний, що якби бодай один акт лінчування таки трапився, то публіка, залучена до цього, боягузливо б розійшлася по домівках в очікуванні відплатної акції. А так, -- маємо цікаву ситуацію: натовп штовхається із поліцією, ламає загорожі, застосовує вже й набуту у війні зброю, а потім влада милостиво обіцяє не карати варивод. Усі задоволені, все конструктивно і тактовно. Ба більше, така макабрична як на «правову державу» каналізація народного гніву відкриває перед урядниками нові можливості маневру. В офісах починають безконечні кадрові рокіровки, наради та комісії, знову обіцяють розгніваному народові «поліпшення життя вже сьогодні», і зводять на пси загальний ентузіазм протесту.
Опозиція теж користає із локальних криз. Майданні розбірки перекочовують у парламент, і вже там кожен вправляється, як може, на всі заставки клянучи опонентів і хизуючись власною принциповістю.
Урешті «ультиматум багатства» бере гору, застановившись на непевній «загальній згоді» (у нас все зле, треба щось робити!), а «злидарі», усвідомивши безперспективність бунту і зрозумівши власну беззахисність, чекають, як же поведуться їх брати по нещастю у якісь черговій хацапетівці…
Ігор Гулик. Ілюстрація: Кір Нєп’ющій