Про суть наших особистісних змін
Я, на жаль, не можу відповісти на запитання, яке у приватних розмовах зі
знайомими, лунає тепер найчастіше – що далі? Лише відсторонено фіксую, як
тануть натовпи покупців на маленькому ринку біля мого помешкання, і як з,
либонь, певною логікою зачиняються ятки успішних підпримців середньої руки.
Звісно, зауважую й те, як банкноти ще вчора високих номіналів перетворюються на
все меншу кількість краму після відвідин супермаркету.
Це – один бік справи, неодмінний атрибут країни та її господарки часів
війни. Інший – поза межами прогнозування, оскільки, як мені видається, ніхто
зараз не скаже, що буде завтра: ні збанкрутілий гендляр, ні президент, ні МВФ,
ні, тим паче, Америка. Певно, - всі ці особи чи організації мають свої
міркування, свої, так би мовити, надії, однак, гадаю, уся їхня «бухгалтерія майбутнього» піде шкереберть
через неадекватність однієї особи, якій запраглося змінити усталені правила
гри.
Без сумніву, певною мірою ми виявилися заручниками ситуації, оскільки, як і
під час Помаранчевої революції, гадали, що все завершиться, щойно на вершині
зміняться особи. Утім, і вони, - нові президент, прем’єр, нардепи, - теж плекали ілюзію про схожий фінал. Однак
трапилося те, що мало трапитися – Майдан забрав життя Небесної сотні, однак для
справжньої свободи і не-паперової незалежності їх виявилося замало. Революція
гідності цілком закономірно трансформувалася у національно-визвольну війну.
Інакше й не могло бути, позаяк шлях до Гідності неуникно означав вихід з орбіти
Москви. А це – однозначно війна...
Я переконаний, що ми у ній вистоїмо. Проблема лише у ціні, і у готовності
всіх платити цю ціну. Йдеться не тільки про втрати на полі бою (вони, звичайно,
найболючіші, бо непоправні), мова – про налаштованість громадян вийти зі зони
комфорту, зрозуміти, що досі ми жили, м’яко кажучи, неправильно,
нечесно, але щоразу категорично вимагали «правильної і чесної» влади.
Якби ж то результат дався нам лише через волонтерську допомогу армії, чи,
скажімо, неустанні молитви за життя наших бійців. Завдання є значно складнішим
(хоча видається елементарним): справно платити податки, жити «по кишені»,
терпляче вислухати всіх, навіть інакодумців, бути чесним перед собою і перед
людьми.
Це - ще один аспект, про який чомусь не запитують ті, хто переймається
майбутнім. Ми самі. Наше ставлення до власного життя, побуту, витрат. Можна
скільки завгодно волати про несправедливість, корумпованість, ненаситність
влади, і чомусь не зауважувати, що ми самі зазвичай умонтовані у звиклу
систему. І тоді аbyssus abyssum invocat – безодня волає до безодні... Це провокує нас на
примітивний стереотип – там крадуть, то чом мені заказано?
Мене дуже тішать порівняльні таблиці середніх зарплат, у яких Україна впала
нижче Гондурасу. Особливо тішать, коли, йдучи міськими тротуарами, я змушений
маневрувати поміж навалою автівок, вартість яких і не снилася середньому
бізнесмену в Європі. Ще більше – коли потрапляю на якісь урочистості – там, на
Заході, наші забави реально сприймають за божевільне марнотратство. Про
триповерхові вілли, у яких, до слова, не живуть (на те є «літня кухня»!), і які
зжирають купу дорогих тепла та електрики, - вже помовчу. Справді Гондурас,
тільки в іншому сенсі.
Хотіти в Європу і бути європейцями – різні речі. Якщо справді прагнемо
бути, то маємо взяти до уваги їхню повагу до закону, яким би він не був, їхню
терплячість і поміркованість, а також ощадливість, яка нам, - пострадянським, -
чомусь видається скнарістю. Це направду має стати для нас усвідомленою неуникністю,
не потребою революційного моменту, не показною фрондою. Суттю наших
особистісних змін.
Це – виклик для постсовкового, патерналістського суспільства. Але виклик,
гідний народу, який не змирився з поверненням диктатури і окупантів.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Повел Кучинскі
