Земні небожителі

Сентенція про «чисто людський витвір» акурат годиться для означення суб’єктивності і приватної мотивації рішень, що їх ухвалюють наші судді

Коли мені, на мої втомлені вуха починають вішати локшину, – з екрана телевізора, з радіо ефіру чи просто у розмовах з посадовцями, які лише з великою часткою умовності можна назвати приватними, – про те, що кожен, навіть най упосліджений громадянин України може захистити свій інтерес чи своє право у суді, я вимикаю свої рецептори слуху, аби втриматися від злослів’я. Відтак мені на пам’ять приходить історія судді Василенка, який свого часу відважився порушити карну справу проти Леоніда Кучми, і цей життєпис є найміцнішим аргументом проти пустопорожньої фразеології про верховенство права, про закон, писаний для усіх в цій країні. Суддя Василенко вже давно на пенсії, а справа проти екс-президента зависла, мов груша-дичка, що ніяк не впаде навіть за найлютіших морозів.

Якщо за часів розвинутого соціалізму життєвою мудрістю найвищого ґатунку була фраза, що, мовляв, лікуватися задурно – значить дурно лікуватися, то тепер вона вимагає певної корекції у правовому аспекті. Тепер, навіть маючи кошти, навіть вдаючись до протиправних, з точки зору антикорупційного законодавства, дій, як от, підкуп, хабар судді, не варто дуже розраховувати на перемогу у юридичному конфлікті. Бо ваш опонент може диспонувати значно більшими грошима, або ж мати надійні зв’язки у владних кабінетах, дзвінок з яких до районного суду важить набагато більше, ніж дух і літера закону.     

Це, так би мовити, у побутовому випадку. Якщо ж ви вирішили судитися з владою, то телефон працюватиме у зворотньому керунку. Як свідчить досвід деяких наших суддів, вони не ухвалюватимуть рішення, попередньо не порадившись з чиновником, вчинки якого є предметом позову.

Служителі Феміди уповні можуть вважати себе небожителями, оскільки доволі часто від їхнього рішення залежить не тільки доля того чи іншого суб’єкта, але й загальний клімат у державі. Власне, коли йдеться про з’ясування стосунків між важковаговиками політичного рингу, то уявіть собі ступінь самооцінки якогось провінційного стряпчого, коли йому до рук потрапляє позов про нелегітимність Закону про Кабмін. Ясна річ, наш гачкотворець не демонструватиме своєї пихи перед замовниками заздалегідь узгодженого рішення, але ви тільки спробуйте собі уявити, з яким апломбом і якою ногою він відчинятиме двері до тамтешніх князьків!

П’єр Манан зауважує, що  "закон – це чистий людський витвір, що є найчіткішим чином зовнішнім щодо кожного, він не змінюється, не стежить за індивідуальними атомами, він обмежує їх у своєму русі, щоб гарантувати їм мирне співіснування". Це з царини фантастики витонченого ліберала, проте сентенція про «чисто людський витвір» акурат годиться для означення суб’єктивності і приватної мотивації рішень, що їх ухвалюють наші судді.  

Натомість оця «приватність», заангажованість, поводження із законом, як з дишлом геть перекреслюють основний принцип демократії, – «моя свобода закінчується там, де починається твоя свобода», – провокують конфлікти, що аж ніяк не уписуються у формулу «гарантій мирного співіснування» індивідів. Втім, а чи зацікавлений хтось з владної еліти у порозумінні різних суспільних середовищ в ситуації, коли «правити поділяючи» є дуже комфортно і дає широке поле для маневру?

Прекрасно і легко бути розумником у країні, де, либонь, половина повносправних мешканців в очі не бачили Конституції. Чудово розводитися про потребу її змін перед публікою, значна частина якої досі не усвідомила, що такі питання мала б вирішувати вона, а не ті, хто прагне підрихтувати Основний закон на потребу часу і посаді. Зручно і безпечно послуговуватися принципом: «Друзям все, ворогам – закон», особливо за умови, коли поняття «приятелів» і «супротивників» відносні.

Ігор Гулик. Ілюстрація: 2002.novayagazeta.ru

Про творчий елемент Руїни

Мабуть, запорукою успішності досьогоднішніх спроб опозиції осідлати владу (і під час Майдану зокрема) була тривала «владна біографія» її діячів

Тарас Кузьо, політолог з діаспори, не зациклений на ідеї заокеанського месіанства щодо України, якось висловив не нову, але, гадаю, контраверсійну думку про те, що переживаємо епоху Руїни. Як на мене, доречніше було б говорити про певні ознаки хаосу. Але з безладу, як відомо, завжди постає щось нове, і на цьому, знано, збудовано чи не всі філософські уявлення про світ.

Творчий елемент нинішньої Руїни (підемо за п. Кузьом у його визначенні) захований у поодиноких симптомах народження якісно небувалої і тому не апробованої на вітчизняному ґрунті системи стосунків між владою та її джерелом – народом, між окремими пагонами влади, які досі у свідомості пересічного громадянина внутрішньо сприймалися за єдине ціле, а тому збивали з пантелику не надто обізнаних з природою апаратних ігор. Упродовж сімдесяти з лишком літ і дядько із захованого у поліських нетрях хутора, і столичний інтелігент вели мову про владу як про цілісного, ніким неконтрольованого, а звідси й всесильного ідола, з яким не варто сперечатися, якому не надто безпечно протистояти, якого втім безперспективно зрушити з місця. Зрештою, так воно й було, через тотальну підконтрольність урядів, карикатурного парламенту і опереткових судів одній-єдиній організації під назвою ВКП(б) – КПСС, та радше, тріаді ВЧК – МГБ – КГБ. Система виглядала цілісною, майже довершеною і нездоланною акурат через свій світський «монотеїзм», і якщо поодинокий індивідум зважувався щось у ній змінити чи щось піддавати сумніву, то це виглядало як замах на конфортне і бездумне існування усіх, як атестат на світовидні основи, як єресь супроти «бога».

Недавно, провадячи неквапну розмову у колі добрих друзів, ми раптом почали дискутувати на тему громадянського суспільства і його активного елементу. Дехто наполягав на тому, що потенціал спільноти має перебувати геть поза політикою, оскільки царина людської діяльності здатна спаплюжити найчистіші помисли і найкращі натури. Дехто, серед них і я, намагалися переконати своїх опонентів, що так не буває, оскільки варіант, коли «кузнею кадрів» для провідників і державців є партійні середовища, – найгірший з припустимих. Як бути тоді з феноменом «Солідарності», яка з хаотичного, розрізненого, ба більше, – підпільного спротиву системі фактично витворила нинішні польські реалії, не кажучи вже про цілу когорту державних очільників, починаючи з Валенси.

Проблема полягає у тому, що наші опозиціонери (слово, мабуть, надто претензійне, швидше, – ті, хто має свій, відмінний від офіційного погляд на реалії і перспективи) приходять до влади, добре знаючи її залаштункові механізми, важелі і можливості. Мабуть, запорукою успішності досьогоднішніх спроб опозиції осідлати владу (і під час Майдану зокрема) була тривала «владна біографія» її діячів. Саме вона давала «революціонерам» широке поле для критики підвалин системи, її головних недуг. Саме вона відтак дозволяла колишнім «руйнівникам» режимів втримувати віжки процесу, зафіксувати себе у владі. Але вона була для них комфортною, освоєною, вивченою до найменших деталей, отже, ніхто з них не наважувався ламати того, проти чого декларативно і гаряче виступав напередодні.  Усувалися лише поодинокі персоналії, відбувався переділ власності, поверталися фінансові потоки і все, революція на тому завершувалася.

Тепер, через обставини, що склалися суб’єктивно, Україна постала перед потребою демонтажу системи. Легковірна надія переможців на те, що й цього разу вони покрутять законом, як дишлом, випарувалася через затятий спротив громадського середовища, яке втратили надто багато і не захотіли миритися з хвилевим фіаско. Так чи інак, з бажання чи з примусу, але зміни є невідворотніми. Але ці трансформації не є руїнними. Вони лише означатимуть, що тепер час для відповідальної і активної роботи громади. Шлюзи відкрито, досвід є, синців та ґуль набито доволі. Шанс спільнота не повинна втратити, тим паче збавити його на черговий танець на граблях.

Ігор Гулик. Ілюстрація: urbanist.today