Смак свободи

Страх — це єдиний — і тотальний — спадок, який Система залишила українському суспільству

Звісно, було б чудово, якби свобода давалася легко, хай навіть через кількатижневе стояння на вихололому Майдані. Вочевидь, було б взагалі фантастично, якби дещиця людей (бо що таке кількасот тисяч у центрі Києва, порівняно з усією країною?), змогла б «інфікувати» своїм вільнодумством, своїм розумінням потреби самореалізації, пасіонарністю і розкомплексованістю усю націю. Але так не буває. Зрештою, цього й не могло трапитися зі спільнотою, підсвідомість якої отруєна бацилою страху. Страху перед майбутнім (ліпше не приходило б), перед минулим (аби не поверталося), перед захланними чиновником, фіскалами, свавільними правоохоронцями, заздрісними сусідами, власним (здебільшого, порожнім) гаманцем…

Є ще одна річ, яка заважає українцям (та й не тільки їм, радше більшість народів потерпають від цієї напасті) уповні відчути смак свободи. Бо страх, яким би укоренілим він не був, все ж має властивість вивітрюватися, забуватися, мізеріти. Але… Оксана Пахльовська якось зауважила, що  «страх — це єдиний — і тотальний — спадок, який Система залишила українському суспільству. Цей принизливий спадок передається з покоління в покоління. Вивітрює з людей мову. Гідність. Пам’ять. Вивітрює з людей людей.

Тому керувати таким суспільством легко. І саме це суспільство може здобутися лише на одну владу: злодіїв. Циніків. І відвертих злочинців».

Влада назагал, – не тільки нинішня наша, – містить у собі первинний підтекст джерела страху. Цей архаїзм мав би давно зникнути разом зі стереотипами, які нагромадилися упродовж століть історії держави. Але, мабуть, у тому й полягає різниця між зрілими демократичними спільнотами і новаками на цьому шляху, що перші давно второпали вторинність апарату насильства стосовно себе, що державна машина справно функціонуватиме, лише змащена податками пересічних громадян, що будь-який полісмен мав би, в першу чергу, вклонитися батькам дівчинки за свою зарплату, за можливість годувати власну родину, а не дубасити чуже дитя, як злочинця.

З іншого боку, – влада й справді культивує наші фобії і страхи. Там, нагорі, досі мешкають динозаври, які легковажно вважають собі, що відчуття непевності перед майбутнім, а також безперестанне нагнітання пристрастей довкола «п’ятої колони», ворогів – зовнішніх і внутрішніх - можуть цілком певно замінити їм цивілізовані важелі управління суспільством.

Чи можна їх змінити? Як на мене, слід, у першу чергу, переконати себе у тому, що кожна людина народжена вільною і самодостатньою, що навіть ангел на найвищій посаді, не керуватиме нашою долею чи вирішуватиме чужі проблеми. І ще, – намагатися обирати владу, виходячи з власного світосприйняття і особистих критеріїв. Мені не хочеться вірити Борисові Олійнику, який колись перетворив це побажання у своєрідну константу: «Ми фетишизуємо свій народ. Але народ, який наділяє злодія владою, потім його лає, а потім знову обирає, не достойний іншої влади».

Зробімо так, аби «фетишизований народ» обирав вільно, без чужих підказок і тотального зомбування, без віртуальних надій і «пенсійної милостині» серед безпросвітніх злиднів, – і лише тоді робімо висновок, наскільки вдалим був його вибір.

Ігор Гулик. Ілюстрація: blog.i.ua

Над законом...

Над «деолігархізацією» (про людське око) України тяжіє потреба „забезпечення легітимності». Але як її забезпечиш, коли головний в цій країні – теж олігарх?

Компроміс, якого, можливо, досягнули у столичній тусовці завдяки знаній «дипломатичності» гаранта і не менш знаному меркантилізму дніпропетровського губернатора, не повинен особливо втішати загал перспективою змін. Власне кажучи, навіть довгоочікувані домовленості поміж двома потугами української політики методологічно не різняться від досі вживаної практики нехтування законами, причому тяглість такої традиції простежується аж до початків нашої незалежності.

Суть „пакту”, укладеного двома діячами, знову зведеться до політичних аспектів врегулювання. Мовляв, ми між собою „перетерли”, а відтак спробуємо увібгати наші благі наміри та побажання у прокрустове ложе законів.

Над технологією, яка передбачає «деолігархізацію» (про людське око) України, тяжіє дуже вагомий аргумент потреби „забезпечення легітимності». Але як її забезпечиш, коли головний в цій країні – теж олігарх? Тому шлях до цієї „легітимності” позначено неприпустимими порушеннями закону, пошуками шпарин між параграфами і циркулярами і таке інше.

Хтось вже квапиться окреслити межі компромісу: мовляв, Коломойському замість «Укрнафти» дадуть можливість з’їсти найласіші шматочки майбутньої приватизації, що розв’яжуть руки у боротьбі зі знесиленим Ахмєтовим тощо. Але чомусь зовсім не шпетить факт, що і це не вписуватимеся у жодні легітимної процедури.

Питання постало руба: або Україна надалі залишатиметься таким собі конгломератом олігархічних феодів, або найпотужніші з цього клану змушені будуть обирати раз і назавжди: політика чи бізнес. Я особисто не надто вірю у світлу перспективу цієї схеми, точніше, - у абсолютну безболісність процесу деолігархізації. Я переконаний, що знані своєю креативністю (читай – пристосуванством) учорашні «малинові піджаки», а нині – зовні респектабельні державні мужі з мільярдними активами, знайдуть шляхи для полагодження проблем.

Це зараз вони роблять насуплені гримаси, випихають поперед себе пішаків, які здуру артикулюють несусвітні речі. Це зараз, - прикриваючись війною, - вони навзаєм звинувачують один одного у співпраці зі «всесильним Пу». Але, повірте, коли мова перейде у площину конкретних зисків і чистогану, вони негайно забудуть свою риторику, та ще й переконуватимуть інших, що, - боронь Боже, - ніколи, за жодних обставин, - не ставили під сумнів порядність і патріотизм своїх опонентів.

Колись я вже цитував відомого російського філософа Андрєя Ашкєрова: 

„Все у сучасних спільнотах може бути (і є) предметом угоди. Вони й існують лише завдяки тому, що втілюють принцип „Про все можна домовитися”. Угоди є етикою і онтологією нашого світу”. І далі: „Про що ми домовляємося по-справжньому, так це про те, що нема, і не може бути жодних угод, а, отже, жодної відповідальності за їх виконання. Договірна діяльність з цієї точки зору – всього-навсього лише більш чи менш ретельне практикування безвідповідальності”.   

Якщо хтось уважає, що після таких сумнівних компромісів Україна почне писати свою політичну історію з білого аркуша, – його надії є наївними і легковажними. Десь такими, як і надії командирів на вчорашню методичку Міноборони про боротьбу з пияцтвом у війську. Нинішні „консенсуси” і „угоди” обов’язково вилізуть, мов шило з мішка, рано чи пізно рикошетом вдарять у найслабше місце.

Але „табули раси” не буде. Буде дошка з розмитими крейдяними написами попередніх уроків, буде, можливо, нова системна конфігурація влади зі старими конфліктами і, що гірше, зі знайомими до болю обличчями, які подаватимуть себе як „нові, білі і пухнасті”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: fraza.ua