Поки триватиме війна…

…нам залишається лише один вибір: боротися, причому, так, аби зберегти у своїх душах частку людськості, співчуття і віри.

Усе решта – додасться потім, коли поконаємо кривавого Молоха, нацькованого самовпевненими карликами, здається, на весь світ.

Скільки б не переконували нас у тому, що агресора можна умилостивити, укоськати, змусити до миру дипломатичними чарівними паличками політичних факірів, маємо жити з переконанням, що цього не станеться. Ті, хто розв’язав цю війну, десятки літ поклали заради однієї параноїдальної ідеї – знищити нас, знищити Україну, стерти з лиця землі саму згадку про «державу-фейк», як вони її називали у застільних розмовах. Ті, хто через обставини, змушені були вислуховувати схожу маячню, не надто перечили, бо Україна тоді направду видавалася їм незрозумілим сірим тереном, позбавленим суб’єктності, нації, врешті-решт вирозумілих амбіцій.

Тепер агресор нарешті взявся за втілення своєї заповітної мрії. І, певна річ, не зупиниться перед жодними засторогами. Навіть якщо мова йтиме про його власне фізичне існування. У цьому сенсі він мало чим відрізняється від шахіда-фанатика, лише в останнього у поясі вмонтовано певний еквівалент звичайної вибухівки, у Путіна ж і К – чи не найбільший у світі ядерний потенціал. Його речники, - шизофренічні жиріновскі, затуліни, проханови, - вже й не приховують цього останнього аргументу свого патрона, і лише наївний може зараз розводитися про те, що їхні спічі – то лише голослівний шантаж, не більше.

…А тим часом, - після макабричного, сповненого смертей і 300-х, затишшя, - війна повертається. Не лише новими повістками для мобілізованих, не лише десятками обстрілів з боку бойовиків. Не лише батальйонними тактичними групами, що перетинають кордон суверенної держави, навіть не криючись. Цього разу кремлівські стратеги вдалися до цинічного використання ісламської карти. Гляньте на картинку грозненського «маршу проти Шарлі», послухайте, як Рамзан Кадиров транслює вину французьких журналістів не тільки на вірних пророка Мухаммеда, але й на… весь 140-мільйонний російський народ. Світ змушений прийняти цей божевільний виклик, попри його абсолютну абсурдність, але ми, - ми мусимо пам’ятати, що перебуваємо на передовій, що на нашому Донбасі вже орудують банди «кадировців», а, отже, озвучена у Чечні погроза, у першу чергу, адресована нам з вами.

Війна проти всіх і вся повертається блюзнірським мавпуванням солідаристського хештегу із жертвами терористичних актів у Парижі та Волновасі. #Я – Валєра, - так ідентифікують себе тисячі росіян (навряд чи всі з них – «ватнікі») із головорізом Пєрм’яковим, який забрав життя цілої Богу духа не винної вірменської родини у, здавалося б, мирному містечку Гюмрі. Що робити у такому випадку світові, налаштованому жити за нормальними людськими законами? Оголошувати терористами усю націю? Переконувати зазомбованих імперською еболою? Чи знову укотре «висловлювати глибоке занепокоєння» і відтак ховатися у мушлю ненадійного власного комфорту? Ненадійного за визначенням, оскільки хто дасть нині гарантію, що #Я – Валєра не втілиться у якомусь навіженому вихідцю з російської глибинки із шенгенською візою в паспорті?

Та попри все, поки триватиме війна, мусимо не втратити того, про що я писав на початку цих нотаток. Бо якщо станеться непоправне, і ненависть та злість візьме гору в наших душах, - чим, скажіть, ми відрізнятимемося від маніяків, що ніяк не нап’ються людської крові?

Ігор Гулик. Ілюстрація: news.pn

Історія навздогін

Стрічка Андрєя Звягінцева «Левіафан» недаремно спричинила паніку серед російської верхівки. Цілком можливо, що цей фільм незабаром внесуть до списку «екстремістських». Саме так, - «екстремістських», - бо, на відміну від усталеного трактування екстреми (як руху, явища, які загрожують суспільству), Кремль вважає небезпечними навіть світоглядні спроби ревізувати його політику і практику.

«Левіафан», однак, не містить закликів до повалення чинної влади. Він ретельно і точно фіксує актуальність російської дійсності, її головних персонажів, які власне і є стовпами путінського режиму – мера-рекетира, годованих з його руки прокурорів і мєнтів, і, ясна річ, носія духовних «скрєп» - високопоставленого священика – духівника усієї цієї братії.

Однак є у фільмі ще один персонаж, якого чомусь досі не зауважили критики. Він з’являється у кадрі всього кілька разів, у хвилини пікові, кодові. Це – кістяк морського левіафана – кита, викинутого на берег, з’їдженого паразитами і часом. Гадаю, це – метафора на означення російського народу, вирваного із природної стихії своїми правителями-злочинцями, обдертого, окраденого, одуреного. Народу, який так і залишиться лежати на узбіччі людського океану, що вирує життям, пристрастями і надіями...

Історія завжди повертається до тих, хто зверхньо вважає себе її творцями. Особливо, дло тих, хто намагається безпідставно нап’ялити на себе шати переможців, вершителів доль, носіїв істин в останній інстанції. Хай через століття, але обов’язково з’ясується уся ницість і порожнеча цих «героїв», а зусилля і слова, застосовані ними давним-давно для виправдання чи пояснення своїх негідних вчинків, розвіються вітром, мов непотрібна, безвартісна полова. Минуле переслідуватиме тих, хто легковажно маніпулював сучасністю, актуальним моментом, доти, доки остаточно не розставить свої суворі, зате праведні акценти.

Ось повідомляють, що в окупованому Криму російські посадники оштрафували директора Феодосійської бібліотеки за... поширення екстремістської літератури про Голодомор. Унтер-пришибеєвський трафунок, бо службовець просто ретельно утримував книжковий фонд, який залишився тут з часів української влади. Але... Історія наздогнала самовпевненого агресора, який досі, у п’яному забутті, волає «Кримнаш!», це просто черговий дзвіночок, які колись у суголоссі гучно прозвучать набатом, сповіщаючи про крах імперії.

...Режисер-екстреміст, екстреміст-бібліотекар, ледь не терористи «Pussy Riot», Пйотр Павлєнскій – «псих»-художник, що калічить себе, протестуючи проти злочинної влади, «бандеровєц» Макарєвіч, «бєлолєнточнікі»... Люди з креативного класу, зі середовища, яке у іншому світі – не російському – формує головні тренди, визначає перспективи, осмислює стратегії руху. У путінській зоні - вони на маргінесі, осміяні владою і натовпом з мізками, сповненими ватою міфів, брехні і кисєльовскої пропаганди.

Що ж, країна, яка ігнорує, а тим паче – переслідує розумних інакодумців, яка взяла собі за правило не дотримуватися жодних правил у стосунках з сусідами (далекими і близькими) рано чи пізно відчує удар історії. Не важливо, як це трактуватимуть, - спокутою задавнених гріхів, розплатою за злочини – колишні і нинішні, фатумом чи торжеством справедливості.

Важливим буде вирок, який не підлягатиме оскарженню.

Ігор Гулик. Ілюстрація: radiosvoboda.org