Урешті-решт, у нас можна
виправдати все. Бездіяльність тлумачать
потребою тримати паузу в умовах затяжної війни. На тлі страхів публіки
спекулюють, узурпують не тільки владу, але й думку
Українські
владоможці, незалежно від рангів, ще, мабуть, довго хворітимуть на недугу
самоуправства. Загальнодержавний контекст сприяє її прогресуванню, позаяк все
вибудовано на позірно демократичних процедурах і правилах. І якщо нагорі, у
вищих ешелонах влади, є ще певна можливість довести пересічному волюнтаристові,
що він "не правий", – на таких чатують опозиціонери і просто
недоброзичливці з цілою когортою правників, – то законодавче поле місцевого
самоврядування настільки невизначене "землеупорядниками", що тамтешні
князьки повертають "дишлом", куди їм заманеться.
Уявімо собі, що на
хвилі народної довіри до "героїв Майдану" у невеличкому селищі здобув
перемогу вчорашній… футболіст. Певна річ, він привів свою "команду",
осідлав нею усі стратегічно важливі сфери життєдіяльності, – кілька комунальних
підприємств, а головне, – ринок, який, власне, й дає левову частку надходжень
до жебрацького місцевого бюджету. Я вже не кажу, що оті "нові
фахівці" єдине, що вміють робити сяк-так пристойно, це ганяти м'яча на
зарослому бур'янами вигоні, що гордо йменують стадіоном. У справах фінансових
вони також неабиякі віртуози, – зуміли довести до ручки ще, здається, вчора
успішну фабрику. Підприємство збанкротувало, відтак перейшло у руки приватників,
які, подейкують, дуже наближені до керівника районної адміністрації. Так наш
"мер" забезпечив собі надійне прикриття і спокій у справах на
довіреному йому терені, і тепер успішно гендлює землею направо й наліво.
Спостерігаючи за
поведінкою свого обранця, селяни чомусь схильні винуватити не його, а політичну
силу, з якою асоціюється його особа. Відтак на запитання, чому голосували за
пройдисвіта, розповідають, що, окрім нього, не мали вибору,– за
"ліваків" не хотіли, а "екс-регіоналів" у благословенній Галичині
не пускають й на поріг.
Але де-де, та у
Львові ми з вами мали вибір. І тим не менш у владу потрапили люди, до болю
знайомі своїми колишніми вчинками, своїм свавіллям і непевними оборудками.
Усвідомивши це, мусимо тепер замислитися над не стільки правовими наслідками
їхнього самочинства. Особливо, над їхнім шаленим спротивом затіяній у Києві
децентралізації.
Урешті-решт, у нас
можна виправдати все. Бездіяльність тлумачать
потребою тримати паузу в умовах затяжної війни. На тлі страхів публіки
спекулюють, узурпують не тільки владу, але й думку. Роблять це нишком,
сподіваючись на заклопотаність загалу іншими проблемами. Але шило колись та вилазить
з мішка. Інша річ, що відповідати за минулі грішки, як завжди, нікому…
Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb
