На Майдані,
у шанцях «гібридної» війни країна (що захід, що схід) нарешті втямила, що варто
таки розпрощатися з богами, бо
вони або фальшиві, або такими не є
Що б
мені не казали, але, на моє тверде переконання, чинний режим матиме гідне місце
у вітчизняній історії. Так чи інак, він
(можливо, поза волею Порошенка та інших) продовжив суперечливий, болісний, але
від того не менш потрібний, процес, який можна назвати дорослішанням
суспільства.
Ми взяли за звичку ганити будь-яку владу, бо вона, звісно ж, не має ні часу, ні
сил, аби реагувати на кожен критичний випад. Гасло помаранчевого майдану у
цьому випадку спрацьовує на всі сто: «разом нас багато». Я теж не литиму тут
єлей, лише зауважу: лише з відстані часу можна робити певні акценти.
Кравчук і Кучма (теж не вельми охоче, скажемо відверто) розставили майже всі крапки над «і» комуністичного минулого. Згадаймо хоча б спроможність КПУ 90-х – початку «нульових» збирати електоральні врожаї у майже чверті всіх виборців України. Зараз залишилася «солодка згадка» і цілком ренегатська партія, яка лише у назві зберегла колишній символ могутнього і брутального монстра.
Ющенко став апофеозом сподівань половини України, але засвідчив, що такі «переполовинені» надії часто провадять до протилежного результату: роздирають суспільство, провокують конфлікти, дезорієнтують еліти. Ба більше, сподівань замало. Обираючи лідера, ми мали б першим ділом замислитися над тим, кого обираємо, чи вписується витворений нами ідол у контекст часу, чи може він відповісти на його виклики.
Янукович тримав лінію Ющенка, як це парадоксально не звучить. Хай би що не витворяв і до чого б не прагнув. Золотий Батон поглибив протистояння, банально помінявши його полюси. Ворожий прихильникам «помаранчевих», він став утіленням всіх бід і для переважної більшості «синьо-білих». Посадивши політичних опонентів, він мав би угамувати спрагу помсти, але рівно ж створив цікавий і небезпечний для свого ж комфорту прецедент: порушив сакральне ставлення спільноти до влади як інституту, як усеохопного і всездатного інструмента. Все завершилося Майданом. Для України. Для Януковича – ганебною утечею у Підмосков’я.
На Майдані, у шанцях «гібридної» війни країна (що захід, що схід) нарешті втямила, що варто таки розпрощатися з богами, бо вони або фальшиві, або такими не є.
«Прощання з богами є небезпечним – ніколи не можна бути впевненим, що вони не повернуться у новій тілесній формі, а їхні здатності до перевтілення є гідними подиву, -- цитую мудрого Лєшека Колаковскі. -- Революції страчують імператорів, але історія вчить нас, що часто найбільш автентичний син революції кладе собі на голову імператорську корону».
Нова політична реальність прощання з богами не тільки обнадіює знову, але й застерігає. Маятник уподобань розчарованого і зневіреного виборця може схилитися у бік радикалізму. Як на мене, такий поворот буде цілком виправданим, бо мусить хтось нарешті добити систему, яка вже жодним чином не вписується не те що у світові тренди, але й у життєвий побут пересічного українця. Але… «Робесп'єр вірив у чесноти: він створив терор, -- згадую Максиміліана Волошина. -- Марат вірив у справедливість: він вимагав двісті тисяч голів».
Тож питання в іншому: у персоніфікації «слона», якого впустять в українську крамницю з порцеляною. На Бальцеровича чи Тетчер наразі чекати не доводиться…
Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb
Кравчук і Кучма (теж не вельми охоче, скажемо відверто) розставили майже всі крапки над «і» комуністичного минулого. Згадаймо хоча б спроможність КПУ 90-х – початку «нульових» збирати електоральні врожаї у майже чверті всіх виборців України. Зараз залишилася «солодка згадка» і цілком ренегатська партія, яка лише у назві зберегла колишній символ могутнього і брутального монстра.
Ющенко став апофеозом сподівань половини України, але засвідчив, що такі «переполовинені» надії часто провадять до протилежного результату: роздирають суспільство, провокують конфлікти, дезорієнтують еліти. Ба більше, сподівань замало. Обираючи лідера, ми мали б першим ділом замислитися над тим, кого обираємо, чи вписується витворений нами ідол у контекст часу, чи може він відповісти на його виклики.
Янукович тримав лінію Ющенка, як це парадоксально не звучить. Хай би що не витворяв і до чого б не прагнув. Золотий Батон поглибив протистояння, банально помінявши його полюси. Ворожий прихильникам «помаранчевих», він став утіленням всіх бід і для переважної більшості «синьо-білих». Посадивши політичних опонентів, він мав би угамувати спрагу помсти, але рівно ж створив цікавий і небезпечний для свого ж комфорту прецедент: порушив сакральне ставлення спільноти до влади як інституту, як усеохопного і всездатного інструмента. Все завершилося Майданом. Для України. Для Януковича – ганебною утечею у Підмосков’я.
На Майдані, у шанцях «гібридної» війни країна (що захід, що схід) нарешті втямила, що варто таки розпрощатися з богами, бо вони або фальшиві, або такими не є.
«Прощання з богами є небезпечним – ніколи не можна бути впевненим, що вони не повернуться у новій тілесній формі, а їхні здатності до перевтілення є гідними подиву, -- цитую мудрого Лєшека Колаковскі. -- Революції страчують імператорів, але історія вчить нас, що часто найбільш автентичний син революції кладе собі на голову імператорську корону».
Нова політична реальність прощання з богами не тільки обнадіює знову, але й застерігає. Маятник уподобань розчарованого і зневіреного виборця може схилитися у бік радикалізму. Як на мене, такий поворот буде цілком виправданим, бо мусить хтось нарешті добити систему, яка вже жодним чином не вписується не те що у світові тренди, але й у життєвий побут пересічного українця. Але… «Робесп'єр вірив у чесноти: він створив терор, -- згадую Максиміліана Волошина. -- Марат вірив у справедливість: він вимагав двісті тисяч голів».
Тож питання в іншому: у персоніфікації «слона», якого впустять в українську крамницю з порцеляною. На Бальцеровича чи Тетчер наразі чекати не доводиться…
Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb
