ЄСон

Чи потрібна чинному гарантові Європа? Зрештою, чи потрібна вона українській верхівці взагалі?

Чергова виборча фішка Порошенка луснула, як мильна бульбашка. Чинний президент пожинає збіжжя чи то власних ілюзій, чи завищеної самооцінки, чи просто мусить позичати очі в Сірка через прорахунки своїх політтехнологів.

Українцям було обіцяно безвізовий режим з Європейською Унією до кінця 2015 року, поза тим, надворі вже серпень, а Старий об’єднаний світ скрушно хитає головами, висловилюючши не тільки стурбованість, але й утому Україною. Проблем, з’ясувалося, купа – від біометричних паспортів до війни на Сході. Поступу – жодного, крім ілюзії демократії, деформованої безконечними чварами місцевої політеліти і незбагненним бажанням допекти політичним опонентам навіть коштом майбутнього нації. Ось і тепер, чуючи від європейців делікатне „ні”, президент тицяє пальцем то на уряд, то на парламент, то на Правий сектор...

Влада чомусь свято переконана, що в Україні досі борються дві концепції: повної євроінтеграції України, яку уособлює тільки і тільки він сам, і повернення країни у минуле, – це сповідують її конкуренти.

Але влада йде далі, окрім опонентів усередині країни, вона, як поганий танцюрист, знайшла собі й іншу причину невдачі. У Києві гадають, що сам ЄС мав би дати лад у своєму домі, підмести долівку, постелити червону килимову доріжку, а вже відтак запрошувати Київ.

Я жодним чином не маю наміру кепкувати із таких легковажних мрій. Зрештою, про Європу снить не тільки Порошенко, Яценюк із челяддю, а й, здається, відсотків вісімдесят українців. Але принциповими у нашому випадку є не мрії, а прагнення, втілені у конкретику. Президент, який готується до звіту перед виборцями, мав би мати всі важелі і засоби, аби бодай трішки наблизити країну до такої бажаної Європи. Міністри закордонних, внутрішніх справ – його креатури. А ще купа міністрів з, так би мовити, непрофільних відомств. Зрештою, прискорити ухвалення потрібних законів та корекцій мій би й сам Петро Олексійович, оскільки є суб’єктом законодавчої ініціативи.

Але чи потрібна чинному гарантові Європа? Зрештою, чи потрібна вона українській верхівці взагалі? Гадаю, ні, оскільки навіть отримавши асоційоване членство, Україна, точніше, її провідники, набули собі зайвих клопотів.

Воно їм було треба? Треба, але у певний момент. Коли виборець, вкотре спокушений пустопорожніми обіцянками, безтямно вкинув у скриньку бюлетень із необхідною позначкою. Далі мова про Європу не йде.

Ігор Гулик. Ілюстрація: golovko.livejournal.com

Без гарантій

Влада зосереджує свої зусилля та інформаційний ресурс для того, аби укласти правила гри, перш за все, для себе

Процес конституційної реформи, започаткований в Україні, буде тяглим. Не тому, що еліти, зацікавлені у ньому, прагнуть розтягнути собі задоволення, повправлятися у риториці і використати ще одну нагоду для політичного піару. Радше, тому, що первинно влада зосереджує свої зусилля та інформаційний ресурс для того, аби укласти правила гри, перш за все, для себе. На цьому основний акцент – на переділі повноважень, на з’ясуванні форматів стосунків, на підконтрольності, підзвітності і таке інше.

У наразі ще кволих дискусіях, спричинених, далебі, існуванням хвилевих, тобто важливіших, зазвичай, проблем, навіть поодинокі голоси не ставлять доволі важливе, як на мене. запитання: для кого пишеться ця Конститція, і чи, з огляду на симптоми, згадані вище, потрібна вона взагалі? Адже в умовах консенсусного суспільства гілки влади завжди зможуть домовитися. Навіть якщо серед чиновницької братії знайдеться якийсь невіглас або неслух, то йому завжди вкажуть на місце у кутку, згадавши про зобов’язання, економічний чи партійний інтерес. І на кожного суддю, що керуючись геть не правовими мотивами, ухвалить тим паче неправове рішення, знайдеться інший суддя, який скасує його, спонуканий іншими неправовими речами або ж політичними уподобаннями.

Гадаю, значно важливішим є нині вироблення, а відтак ухвалення суспільного пакту між загалом громадян і владою, який би зосереджувався на нових засадах стосунків між ними, які народилися з поступом вітчизняної демократії. Отже, владу, природно, слід трактувати лише як продукт цих стосунків. І тому її проблеми, очевидно, є вторинними.

Зрештою, пересічному громадянинові начхати, належить його задавнена проблема до компетенції президента чи уряду. Йому вкрай необхідно знати свої права, – інструмент полагодження цієї проблеми самотужки, і гарантії цих прав. Він воліє бути переконаним, що ніхто, навіть Гарант, не зазіхатиме на його особистісний суверенітет, на коло прав, якими він володіє, а у випадку свавілля цей громадянин має знати чіткий орієнтир: куди йому йти, аби покарати кривдника.

Уміння самотужки давати собі раду з власними клопотами, – це не просто риса характеру, «моторність» чи «підприємливість». Це – мотив активності кожного члена спільноти, який, у висліді, дасть підстави говорити про громадянське суспільство. Легко і вигідно записати у Конституції, що джерелом влади є народ, читай – конгломерат осіб, розрізнених не тільки приватним інтересом, але й ідеологічними смаками, геополітичними орієнтирами. Яку владу може породити таке різношерсте згромадження? Жодної або лише її симулякр. Спільнота самодостатніх має шанси стати джерелом демократичної влади, ще Віктор Гюго наголошував, що «усвідомлення права розвиває усвідомлення обов'язку. Загальний закон — це свобода, яка закінчується там, де починається свобода іншого».

Влада, яка починає з написання законів для себе, аж ніяк не може називатися демократичною. Ба більше, вона вдається до спекуляцій на своєму сакральному характері, даючи «темним масам» зрозуміти, що її правові акти – то «Мойсеєві скрижалі», істина в останній інстанції, а не продукт загального порозуміння. Секуляризована спільнота з іронією сприйматиме такі фальсифікації, водночас розуміючи, для чого запущений їхній механізм.

Мені зауважать, що у будівлі уряду зріє проект референдуму на предмет майбутньої Конституції. Але, по-перше, організатором плебісциту виступатимуть знову ж таки автори Закону, по-друге, ніхто не позбавляв їх адміністративного та медійного ресурсів, а, відтак, можливостей формування «потрібної» громадської думки.

Аби зарадити справі, міркую, варто було б поставити все з голови на ноги: ініціювати всенародне обрання конституанти – найавторитетніших діячів, наділених не тільки мудрістю, але й довірою людською, – надати їм інтелектуальну групу правників-законників, і у цьому середовищі виробити кістяк Основного закону, який згодом і став би предметом для всенародного обговорення та схвалення.

Ігор Гулик. Ілюстрація: blprizrak.livejournal.com

Компромат назавжди

Найрадикальнішими виявляються ті, кого банально купили за гроші для вистоювання на мітингах чи провокацій на кшталт підпалів партійних осередків

У провінційному болгарському Поморії, де мені випало якось збавити частину відпустки, як і в Україні, теж готувалися до виборів. Там теж обирали місцеві органи влади, але масштаб агітаційної роботи не до порівняння. Але за кілька днів мого побуту там я зауважив лише одну (!) виборчу листівку на загумінковій вуличці, і цей документ свідчив про стурбованість правих радикалів мусульманською загрозою, яка причаїлася під боком, за дві години доброї їзди до кордону з Туреччиною.

Перетнувши українську межу, я одразу ж відчув на собі погляди майбутніх державців, які переконували всіх у наближенні едемських часів локального масштабу. Гарні гасла супроводжували мене від митниці аж до Львова, правда, серед усієї цієї пишноти раз-у-раз траплялися й неоковирно виготовлені зразки чорного піару, якого, видається нам не уникнути й цього разу.

Безумовно, передвиборча боротьба є запеклим протистоянням, а не картярською забавою „на сірники”. Тільки у цивілізованих країнах змагаються програми та ідеології. У нас же – здебільшого, особи, з їхньою постільною білизною, задзеркальним буттям, не надто вишуканим минулим і часто вигаданими підступними планами. Причини різні, але, як на мене, проблема лежить у площині фактичної порожнечі адептів тієї чи іншої політичної сили, поза як зауважено, і не раз, що учасники передвиборчих перегонів фактично не різняться між собою артикульованими ідеями, вони змагають, здебільшого, на соціальному полі, спекулюючи на негараздах пересічного обивателя, відкриваючи перед ним, злиденним і зневіреним, захмарні перспективи, які, до того ж, є первинно фантазійними. Єжи Лєц дуже доречно зауважив, що „коли міф зіштовхується з міфом, ця сутичка є цілком реальною”, і, у принципі, саме креативні міфи, вигадані у партійних штабах, стають відтак підґрунтям для реального протистояння, оскільки незадоволений натовп завжди прагне певної ідеологічної „легалізації” своєї злоби та обурення. Втім Лєц продовжує, що „найвідданіше підтримують міфи найманці”, і хіба ми вже не мали зразків, коли найрадикальнішими виявлялися ті, кого банально купили за гроші для вистоювання на мітингах чи провокацій на кшталт підпалів партійних осередків?

Характерно, що в усіх українських виборах останнього часу присутній так званий „чинник Мельниченка”. Тепер він навряд чи може стати свідченням харизми колишнього майора, який відважився „писати” Леоніда Кучму. Радше навпаки, – дивна реінкарнація майора вказує на законсервованість вітчизняної еліти, яка, по суті, залишається незмінною з часів раннього Л.Д. К. У принципі, перспектива постати у негативному світлі своїх розмов з колишнім президентом не надто лякає чергових «жертв» чергового «Мельниченка». Електорат вже звик до сенсацій із захалявних фонотек, він переймається не стільки справами давно минулих днів, як тим, що може скористати під час чергової політичної бійки.

І вічні теми українських виборів –мова, ймовірний розкол держави, точніше, жупел цього розколу, тепер ще й війна. У період затишшя, яке, на жаль, випадає вкрай рідко, з’ясовується, що не ними живе громада, однак з легкої руки партійних політтехнологів вони знову зринають на поверхню, створюючи враження неодмінного атрибуту будь-якої політичної діяльності. Цей стереотип знаходить таку ж стереотипну реакцію у свідомості обивателя, який досі, з вини тих же політиків, так і не втямив, чому йому слід говорити саме українською, які преференції здобуде від вступу чи не вступу до Північноатлантичного альянсу, чи полегшає йому, до прикладу, східнякові, від того, що сепарується Галичина?

Виробивши такі світоглядні штампи, учасники перегонів можуть спочивати на лаврах. Ознаки „свого” і „чужого” усталені, мету визначено і, що найголовніше, її можна законсервувати на кілька виборчих періодів, оскільки носії головних месиджів також засиділися на своїх посадах надовго.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов 

В обороні фобій

Україна і є глибокою кишенею для тих, хто допався до влади. Тільки от постійно знаходяться конкуренти, які можуть сягнути туди глибше, і пригорщні у них – більші й захланніші

Дивні діла твої, Господи, особливо похідні, вчинені Твоїм «найдосконалішим» творінням. «Закон про петиції», тобто про можливість скаржитися президентові лише на перший погляд демонструє європейськість і витонченість нашої еліти. Я ж скажу інше – так вилізали на люди лицемірство, конформізм і огидна «обачність». Бо виникає принаймні два запитання: до кого апелюватимемо і що захищатимемо, панове?

Шукатимемо правди у президентських покоях, стіни яких є свідками небачених навіть за часів Леоніда Кучми  візантійщини та інтриганства? Саме тут клялися на вірність ідеалам Майдану, аби, вийшовши у сусідній апартамент, укладати угоди з тими, хто лаштував військо на придушення того Майдану. Саме звідти, з Банкової, до нації лунали слова про єдність, натомість потай готувалися угоди з майбутніми натхненниками сепаратистів. Тут, у президентському офісі, надихали нинішніх реваншистів, повертаючи  в омріяні фотелі «вишколені кадри», нагороджуючи орденами вчорашніх прокурорів, «підрахуїв» «за внесок у розбудову держави».

Добре порядкувати у тихому галицькому болоті під омофором буцімто «свого» президента, а зараз, перед осінніми виборами, ці деньки спливають. Зараз «патрійоти» здіймають галас не через те, що їм болить Україна. Дуже вже часто чуємо декларації, що її слід любити не до глибини душі, а до глибини кишені. А вона – Україна – і є глибокою кишенею для тих, хто допався до влади. Тільки от постійно знаходяться конкуренти, які можуть сягнути туди глибше, і пригорщні у них – більші й захланніші.

Нікколо Макіавеллі у «Роздумах про першу декаду Тита Лівія» доволі чітко виписав механізм, яким, до речі, послуговуються й ті, хто навіть не зазирав у твори великого флорентійця. Він каже, що змова проти владоможця починається з «нагнітання всезагальної ненависті, адже державець, що викликає загальну ненависть, за логікою речей, є мішенню певних приватних осіб, найбільше ним ображених і спраглих помсти».

Найцікавіше те, що публічно демонструючи власні фобії, галицьке провідництво таким чином намагається проектувати їх на всю спільноту. Ба більше, – пошук ворога, для загалу, зазвичай, байдужого, бо пересічному громадянину, зрештою, наплювати, кого призначили, до прикладу, податковим клерком, – активізується для того, аби замаскувати всенародну фобію до влади, не важливо, які кольори на її знаменах. Постмайданні дні переконали публіку, що сподіватися на «доброго царя», навіть силоміць всадовивши «ангела» на трон, не варто, навіть собі на шкоду. І це – не розчарування. Це перший крок до цивілізованого суспільства, де влада спілкується поміж собою зверненнями, а народ не бавиться петиціями, не тішить себе ілюзією вибору, а займається влаштуванням власної долі, як кому до вподоби.  

Ігор Гулик. Ілюстрація: psycompas.ru

Коротке есе про манірність

Є ситуації, коли щось заважає нам зважитися на стрибок, аби побачити світ довкола нашого паркану

Є кілька проблем, які, власне, серед цивілізованого люду аж ніяк не стосуються політики, а в наших містечкових реаліях перетворюються на своєрідні „фішки”, варті не те що уваги, але й гіпертрофованого громадського інтересу. Галичина, через обставини, мабуть, від неї незалежні, має ходити поміж краплями осіннього дощу, оскільки напередодні виборів перед нею завжди бовваніє перспектива укотре стати полігоном для певних, не надто вишуканих технологій.

З цього погляду не дивними виглядають асоціації, логічний (алогічний?) ланцюг яких незмінно впирається у совкове трактування регіону, тиражоване досі не тільки „добросусідськими телеканалами”, не тільки прожоване тамтешніми ж „філософами”, адептами нафталінових ідей. Варто було колись кіношникам декорувати фасад Опери нацистськими банерами (для зйомок історичного фільму), як „доброзичливе” око одразу ж помістило у їхній контекст листівку із зображенням вояків УПА в одностроях, які виголошують свою підтримку одній з популярних на Заході України політичних сил.

Добра звістка з Франківщини, де спромоглися нарешті відкрити спільний меморіал і поховати на одному „гектарі” українських партизанів і воїнів червоної армії, обов’язково має бути спотвореною синхронами невдоволених – глухих маргіналів, які й стосунку до порядної справи не мають.

Годі прикладів, бо, направду, шкода читацького терпцю. Однак стиль подачі оцих, з дозволу сказати, знахідок вартує ретельнішої оцінки, оскільки відзначається, на перший погляд, невластивою для агресивних медій гламурністю і, я б сказав, манірністю. Така собі зневажлива зверхність, мовляв, що візьмеш із зациклених на ідеї-фікс галичан? А ще спроби запаралелити справді дещо оскомне акцентування тутешньої інтелігенції на своїй причетності до Європи із часто надуманими елементами „європейського космополітизму”. Ось – терпимий понад міру Старий світ, а ось – кваснопатріотична Галичина, з її ксенофобією та задавненими комплексами.

Не скажу, що такий погляд цілком позбавлений підстав. Є ситуації, коли щось заважає нам зважитися на стрибок, аби побачити світ довкола нашого паркану. Іноді нам видається, що мотивації, які визріли у наших мізках, є не те що прийнятними, але обов’язковими для усіх; хробачок месіанства – він не гризе душу, а навпаки – здіймає її на невиправдано далекі висоти. Ярослав Грицак в одному зі своїх інтерв’ю дуже конкретно зауважив цю рису на прикладі культурного простору: «Вся ж історія Львова - це безперервна спроба одної панівної культури (німецької, польської, радянської) здомінувати міський простір і відтиснути інших на периферію до статусу "етнічного ґетто"... Не треба бути ґеніальним мислителем, щоб бачити, що сучасна українська влада пробує робити те саме. Думаю, що це значною мірою тупикова лінія розвитку”.  

Однак мушу зауважити, що толерантне (у жодному випадку – не манірне) ставлення до думок інших у доконечній мірі передбачає адекватність цих інших. Бо інакше матимемо або діалог глухого з німим, або ж монолог сильнішого. Якщо ж такої взаємності не подибуємо, принаймні, зараз, то це аж ніяк не означає, що мусимо замкнутися у власній резервації і діяти абияк, лише б у піку тим, хто артикулює інші думки. Бо вибори минуть, зрештою, їх буде ще багато, а нам доведеться жити і в спокійніші часи, коли пристрасті відійдуть на другий чи надцятий план, натомість звільнивши місце для значно важливішого.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Розкоші злиднів

Ми приречені на вічну поразку, оскільки досі не спромоглися вичавити з власних мізків дику азійську звичку – платити владі лише за те, що вона влада

„Ми працюємо, ви відпочиваєте...” – рекламний телеслоган з присмаком оскоми цілком годиться для окреслення нинішніх відносин загалу і обраної ним влади. Міркую, що лише в поодиноких країнах світу звичною і терпимою є ситуація, за якої працедавець платить найманому робітникові за невиконані завдання, та ще й відпускає його на вакації, знаючи, що той не впорався з найнагальнішими обов’язками.

А ми платимо депутатам, платимо щедро, не рахуючи копійок, не зважаючи на те. що вони не тільки зручно всілися нам на карк, але й бовтають безтурботно ногами.

...Поблизу мого багатоквартирного будинку щонайменше раз на два тижні тече рукотворна ріка. Упродовж кількох літ поспіль з одного й того ж місця вона виринає за подиву гідним графіком, і так само стабільно і систематично аварійна бригада водоканалу бореться з наслідками прориву. Добре всім – робітникам, які сяк-так залатають дірку, керівництву, яке справно „закриває

наряди”, виправдовуючи власну потрібність, керівництву керівництва, яке тішить львів’ян ілюзіями цілодобового водопостачання, не забуваючи при цьому стабільно нарощувати тариф за послуги.

Добре, та не усім. Бо купа грошей для полагодження наперед відомої аварії, не менша купа -- для водних „промокампаній” виймається з міської скарбниці, яку справно чи не дуже поповнюємо ми з вами, з власних кишень.

Здавалося б, що є простішого: раз і назавжди дати лад тій осоружній течі, забути про неї і зосередитися на інших, не менш важливих проблемах. Ан ні! Хто добровільно позбудеться невичерпного джерела статків, знаючи, що цілком прогнозовано і цілком за графіком на вулиці Мідній заб’є джерело прибутку? Скільки таких джерелець у Львові?

Рівно ж і на найвищих щаблях нашої влади. Гра, звичайно, захоплююча, сповнена інтриг, гра, у якій високі ставки і не менш шалені втрати, -- ось сенс щоденного проїдання чотирма з половиною сотнями депутатів наших з вами податків. Тільки з малесеньким нюансом – спонсори цих забав, тобто ми з вами, не маємо до виграшу жодного стосунку. Ми приречені на вічну поразку, оскільки досі не спромоглися вичавити з власних мізків дику азійську звичку – платити владі лише за те, що вона влада. Платити з поклоном, цілуючи пантофлю, оздоблену до того ж символами, молодкими для „справжнього українця”. Платити, насолоджуючись обивательським відчуттям виконаного обов’язку.

Обов’язку перед ким? Перед тими, хто нас дурить?

Ігор Гулик. Ілюстрація: pda.anekdot.ru

Догори дригом

Єдність – спроба прикрити фактичний поділ України на зони упливу з метою безоглядної і доконечної їх експлуатації на догоду цілком визначеного кола діячів з-під конкретного політичного „даху”

Уся дивовижність, неприродність і, я б сказав, потворність нинішньої української ситуації якнайкраще прослідковується у цікавих рокіровках ролей не тільки на владному олімпі, але й серед публіки штибом дрібнішої, однак цілком розкрученої і відомої у певних колах та поза ними. Коли йдеться про маневри „важковаговиків”, зміну їхніх політичних орієнтацій, корекцію у підборі партнерів чи симпатиків, – то тут, як мовиться, ми вже навчені гірким досвідом парадоксальної довіри. Загал вже не здивуєш посиденьками президента з коаліцією без втямливих пояснень прес-служби секретаріату на предмет того, що можна робити упродовж прірви часу. Відтак систематичні рукостискання політичних союзників, рівно ж опонентів видаються цілком природними, от тільки Інтернет аж кишить лайкою з уст нинішніх приятелів на адресу один одного.

І прозорі натяки політологів про ймовірний розвал коаліції у парламенті є цілком логічними у такому контексті подій.

Як би там не було, – хай собі стають догори дригом, аби країні від того полегшало. Заспокійливі колисанки про „єдність нації”, є, по суті, артикуляцією підсвідомих рефлексій обмежених владними та бізнесовими інтересами осіб, оскільки єдність для них, по суті, означає узгодження меж, переступати які не вольно, бо це одразу ж спровокує конфлікт олігархічних кланів. Єдність – спроба прикрити фактичний поділ України на зони упливу з метою безоглядної і доконечної їх експлуатації на догоду цілком визначеного кола діячів з-під конкретного політичного „даху”.

Але зрощення еліт з метою чіткого розмежування сфер впливу обо’язково залишає за бортом відпрацьований матеріал. Після того, як недавно оголосили у розшук кількох представників вже чинної влади (бо до «колишніх» руки ГПУ так і не дійшли), можна казати, що хвиля реконкісти заторкнула вже і тих, хто був фактично пішаком у великій грі, сподіваючись також на бонуси у разі перемоги. П’єр Манан написав про це доволі чітко: „Суттєвим або природним явищем є рівність тих, кому влада не належить”. Нам не розходиться про різних „гнаних” постмайданною владою; нині цілком ймовірно припустити, що вони стануть не тільки мучениками в очах свого електорату, а й героями. Нам розходиться на бумерангові, який обов’язково вдарить пересічного обивателя, який свого часу сподівався, що його руками та його емоціями буде змуровано фундамент нової України. Досі його самолюбство тішили міфами про „початок відліку української історії” з Майдану, плекаючи у його мізках гординю рятівника вітчизни, викреслюючи цілу епоху попередніх революцій, – Помаранчевої, „гранітної”, „постпутчівської”. Тепер йому вказують на його місце у кутку, на звичній кухні. Заради консенсусу еліт. Але „суспільства консенсусного типу втілюють проект небаченого досі зневажання прав істини. Там, де „про все можна домовитися, місця для істини немає ніколи”.

Але є одна річ, яка ламає веселкові плани тотального порозуміння і консенсусу. Це акурат інтереси тих, викинутих зі змови, тих, кому важить на власному благополуччі, і хто розглядає черговий владний пасьянс через призму особистих катастрофічних наслідків. Українська демократія, хай молода і зелена, все ж будувалася на підвалинах не законів чи статутів, а на значному елементі анархії, вседозволеності. А, отже, на відміну від „цивілізованих демократичних режимів” вона є надмірно плюралістичною і фактично некерованою. Тож цілком логічним є спротив конвергенції з боку тих, кого не взяли або хто не вважає за потрібне бавитися у сумнівні ігрища. Їм намагаються нав’язати страхітливий, на думку політтехнологів імідж руйнівників і радикалів, однак протестний елемент тільки додає їм драйву і множить лави прихильників.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

До проблеми „балканізації”

Цей план загрожує цілісній системі європейської безпеки, оскільки сумний досвід Югославії свідчить, що шматування, зазвичай, завершується громадянськими конфліктами

До пропагандистського хору Кремля вчора долучився і вічно сонний російський прем’єр. Ні, щоб дивитися «мультики» під час важливих нарад чи помпезних урочистостей, він узявся за глобальну політику, пообіцявши Україні долю Югославії. "Я згадав Югославію тільки тому, що, я сподіваюся, нам через деякий час не доведеться в такому ж ключі згадувати, що було таке держава, яка називалася Україна".

В умовах війни – на Донбасі та серед вітчизняних еліт, - ми можемо вибудовувати розмаїті сценарії розвитку подій. Можемо, до прикладу, уважати, що будь-які антивладні виступи спровоковані «рукою Москви», а можемо переконувати співрозмовників у тому, що ця «рука» перебуває не будь-де, а акурат на Печерських пагорбах, - від того вислід наших припущень не зміниться ні на йоту.

Є довкілля, і наш „хутір” укладено у систему глобальних координат, серед яких, зокрема, й не надто доброзичливі сусіди. Будь-яка слабинка найвищих чиновників, зокрема, й на користь тих, чиїми зусиллями вони здобули владу, може обернутися національною катастрофою. Не кажу, що це трапиться одномоментно, але в Україні цілком можливим є сценарій „балканізації”, і цей сюжет, здається, дуже ретельно відпрацьовують за кремлівськими мурами. Там відмовилися від ідеї тотального наступу на терени колишньої «братньої» республіки, чудово розуміючи, що такий апетит спричинить відповідну реакцію населення менш толерантних до Росії регіонів, жорсткіші санкції Заходу і, як результат, бунти серед власного населення. Але відкусити шмат Сходу та Півдня, зокрема, й через створення там квазідержавних утворень на кшталт Північної Осетії чи Придністров’я, – не проти.

Однак на цьому не стане. Україна (ця „недодержава” за висновком Владіміра Путіна) є ласим шматком не тільки для Росії. Міркую, що сепаратизм східняків дасть поштовх усій хиткій споруді із розбалансованою вертикаллю влади, і вся конструкція почне валитися за принципом доміно. Мусимо пам’ятати і про румунську амбітність, і про „кресов’яків”, що ніяк не заспокояться у Польщі. А про Закарпаття – окрема історія з географією. Сподіватися на якісь ефемерні міжнародні гарантії нам не доводиться, – варто прочитати доволі повчальний есей Лілії Шевцової в американському виданні  Foreign Policy із промовистою назвою „Плазування перед Кремлем. Чому західні лідери та інтелектуали виявилися слабкими до російського самовладдя?”. Або вкотре з розчаруванням погортати вже зжовклі сторінки Будапештського меморандуму.

Та поняття „балканізації” – це не тільки спроби інспірувати розвал України. Фактично цей план загрожує цілісній системі європейської безпеки, оскільки сумний досвід Югославії свідчить, що шматування, зазвичай, завершується громадянськими конфліктами. Я не кажу про галичан, які, мабуть, захищатимуть українську ідею так, як це робили їхні попередники із УГА чи УПА. Хто сказав, що кримські татари спокійно спостерігатимуть після того, як у них удруге забрали історичну батьківщину. Тож і Європі, і, до слова, Росії, варто добре поміркувати над перспективами тривалого і кривавого конфлікту у себе ж під боком. Бо такі протистояння мають здатність не зважати на кордони, і тоді весь повоєнний світ упаде, мов картковий будиночок.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.kozaku.in.ua

Розірвати зачароване коло

Кажуть, що українці схильні об’єднуватися за п’ять хвилин до страти. Чи не схоже, що відлік часу вже розпочався?

«Коли кожен думає тільки про свої справи, світ неминуче прямує до руйнування», – сказав екс-Папа Бенедикт XVI у одному зі своїх щорічних послань «Urbi et Orbi». Цитована тут теза цілком гожа для того, аби приміряти її до наших буднів.

Те, що нині у всіх на устах і в думках, – перспектива глобального конфлікту, – доволі часто штовхає пересічного обивателя у мушлю приватності, спонукаючи його до пошуку шляху власного порятунку чи порятунку родини. Це, з одного боку, закономірна річ, однак вона, з іншого, суперечить суспільній природі людини. Вже маємо приклади, коли хтось намагається виборсатися з сільця кризи за рахунок інших, а, до прикладу, недавні історії з корупційними аферами, просто не вкладаються у мізках. Їхнім фігурантам варто було б застановитися бодай на тому, що будь-яка війна – минуща, як, зрештою, і будь-який режим, а, отже, колись і на них покладе око позірно сліпа Феміда. І хто зна, якими принципами вона керуватиметься тоді. А, раптом, принципами справедливості…

Мені видається, що цей скрутний час мав би стати доброю нагодою порозуміння. Кажуть, що українці схильні об’єднуватися за п’ять хвилин до страти. Чи не схоже, що відлік часу вже розпочався? Якщо чвари триватимуть, – поміж гілками влади, усередині політичних структур, – цілком можливо, що шоста спроба незалежності завершиться, як і попередні, нічим, до речі, не здивувавши світ.

Маємо ще трохи часу до осені, аби вгамувати пристрасті і вирівняти крен у державному човні. Чому до осені? Тому що тоді місцеві виборчі перегони стануть легітимними, і нас чекає шквал політичного бруду, звинувачень, компромату. Не скажу, що цього немає зараз, але нині все ж це «квіточки».

Ніхто і ніколи не переконає мене у тому, що нескінченні бої українських політиків, неперебірливість засобів для дискредитації опонента є виявом демократії. Це, радше, за визначенням Валєрії Новодворской,  «охлократія –вибір неосвіченої, тупої та вкрай ліво налаштованої, тобто охочої до халяви більшості, яка нездатна сама себе прогодувати, не гідна поваги, не цінує свободи, не уміє користуватися своєю свободою, а якщо користується, то користується у зло». І, звичайно, без спроб порозуміння, нинішня охлократична система «прямує до загибелі».

Я певен, що серед українців ще не перевелися тверезі і розсудливі люди, з належним фаховим, інтелектуальним потенціалом, здатні прислухатися до інших і вчасно висловити свою думку. Саме вони цілком спроможні стати носіями порозуміння, а відтак, – якщо його віднайдуть, очолити країну.

Ігор Гулик. Ілюстрація: museum.ru

Гламурний апокаліпсис

Совковий триб життя і думок сучасників, на жаль, вкоренився на генному рівні і тому знаходить продовження вже у дітях колишніх „совків”

Прочитав якось на „Гранях.ru” чудове есе Льва Рубінштейна про гламур у постсовкововому контексті. „Це не відсутність ідеології, – зауважує іменитий автор. – Це така ідеологія, у підгрунті якої абсолютна, беззаперечна і, головне, уповні демонстративна легітимність соціальної та моральної безвідповідальності”.

Гадаю, що коли Рубінштейн каже про гламур сучасної Росії, то його оцінки можна сміливо застосувати й до наших, вітчизняних умов. Бо, у принципі, скільки б ми не пнулися „в Європи”, як би не намагалися доводити своє „антиазійське” нутро, факт залишається фактом: нам не варто говорити про „західність” ментальності, а радше – про совковий триб життя і думок сучасників, який, на жаль, вкоренився на генному рівні і тому знаходить продовження вже у дітях колишніх „совків”.

Якщо виходити з того, що гламур – це як „ріденький лак” на гидотній поверхні злиднів і безпросвіття, то направду просяться алюзії з фіговими листочками ідеологічних заборон совєтського періоду над реальним життям, переживаннями і переконаннями мас. Риторика „марксизму-лєнінізму” була, за нашим автором, „розмовою мимо вух і поглядом повз предмет”, коли суспільне життя непомітно для неозброєного ока замінили його „сокирною” симуляцією. Коли все „так собі”: свої вибори, своя опозиція, акції, звинувачення...  

А тепер? Тепер маємо фактичну ту ж картину. Провладна рать легко, мовби не хотячи, пророкує з телеекрана страшні, такі, що й не снилися, перспективи майбутнього, спровоковані буцімто діяльністю вороженьків. Опозиція, яка вперто не бажає називати себе такою, присмоктавшись до коаліціянтів, послуговуючись карколомними для пересічного обивателя формулами та схемами, глузує з „не своєї вдали”. Навіть привселюдні сварки Ляшка і К у залі під куполом чомусь залишають відчуття зрежисованого спектаклю, як, до слова, й постановочні кадри російського ТБ про будні «апалчєнцев» у Донбасі, про розіп’ятих «мальчіков», про збитий Боїнг.

У стик монтуються сюжети про жахливість побуту „маленьких” українців, про черговий шок від щойно отриманих рахунків за „комуналку”, і кадри світської хроніки зі звичними персонажами політичної тусні, що бісяться з жиру і лінивства...  Справді, грубо отесана симуляція добробуту, замішана на півправді-півбрехні, свобода вибору, яка межує з цинізмом.

Поза тим, така легковажність щодо морально-психологічного стану громадян цілком ймовірно вже найближчим часом відгукнеться владі. Я не прогнозуватиму тут жорстких соціальних конфліктів, – судячи з більш-менш адекватних висновків соціологів, навряд чи українці зможуть мобілізувати себе й інших до організованих масових виступів проти режиму. Натомість, йдеться, перш за все, про соціальний інфантилізм, небажання жити і працювати в Україні, а відтак еміграцію – внутрішню чи за кордон, – це вже як кому вийде...

Ігор Гулик. Ілюстрація: glebsite.net    

Імпічмент навздогін

Ярош і К з прихильників референдуму та й імпічменту кидають слова на вітер, а їхня свідома маніпуляція годиться, мабуть, лише для підтримки тонусу власного електорату

Проблема, про яку говорять ось уже двадцять п’ять років, стільки ж, скільки Україна є незалежною державою, знову постає перед її спільнотою у всій своїй актуальності. Ми гостро відчуваємо потребу людей, здатних мислити стратегічно, по-державницькому, а не реагувати винятково на потреби моменту чи задля задоволення власних амбіцій та планів. Нам бракує стратегів, спроможних окреслити подальший шлях просування громади, і зафіскувати цей вибір відповідними законами, угодами чи документами іншого штибу, задля того, аби убезпечитися від розмаїтих зигзагів та несподіванок.

Останнім часом політики почали вправлятися у задавненій для України темі – закону про імпічмент. Мовляв, якщо для нардепів є наміри ревізувати імунітет, то чому б не запровадити демократичні механізми припинення президентських повноважень. ПС і Ярош, правда, не є такими легковірними та манірними, як нелюбі їм ліберали, вони рубають гордіїв вузол стосунків народу і гаранта за допомогою референдуму. Інша річ, що для таких процедур правила теж наразі не писані. Однак ніхто не боронить відчайдушно агітувати слухачів.

Ідея видається цілковито нездійсненною в умовах відсутності належної правової бази, ба більше, – коли у сесійній залі парламенту пропрезидентська більшість ладна лягти трупом, аби протиснути чи унеможливити будь-які рішення й дрібнішого масштабу. Тому Ярош і К з прихильників референдуму та й імпічменту кидають слова на вітер, а їхня свідома маніпуляція годиться, мабуть, лише для підтримки тонусу власного електорату. Жодних наслідків вона не матиме, хіба що випустить пару від невдоволення Порошенком.

Відтак маємо те, що маємо: йдучи на місцеві вибори, лідери незгодних розраховують лише на перемогу, інших варіантів не передбачається, є тільки легковірна переконаність на «опозиційний досвід».

Історія із імпічментом – не єдиний приклад запізнілих дій політиків в Україні. Їм бракує стратегем і оперативності реакцій майже щоразу, коли влада вдається до неочікуваних фінтів. І тоді вони змушені ковтати повітря від несподіванки, брак кисню зумовлений не тільки цинічністю поведінки опонентів і буцімто партнерів, скільки тим, що у їхніх лавах теж бракує чіткої артикуляції нагальніших проблем.

Думаю, що вічне запізнення триватиме доти, доки наші діячі мусолитимуть нездійсненні ідеї і відбуватимуться вайлуватими реакціями на виклики долі. Перехопити ініціативу – ось найважливіше завдання, але для цього треба бути спроможним на нові ідеї. Імпічмент, референдум і схожі речі не надаються до розробки серед спільноти, втомленої політикою, тим паче улітку…

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі      

Бурі у склянках

Маємо готуватися до численних збурень у передвиборчих склянках, бо майбутній виборчий марафон не обіцяє втішити чимось абсолютно незвіданим чи вражаючим

Літнє релаксно-курортне затишшя не надто зворохобилося кількома штучними сплесками політичних емоцій. Попри обмежене коло осіб, які, зрештою, заробляють собі на хліб коментарями та аналітичними (доволі часто псевдо-) припущеннями, пересічна громадськість не здала собі труду належним чином поміркувати над тупо зверстаними скандалами на кшталт Маші Гайдар чи Філатова зі Саакашвілі. Є підозри, причому небезпідставні, що реакція тієї ж пересічної громадськості не є вислідом липневої розніженості чи ліні, а свідченням доволі багатого досвіду спільноти у розпізнаванні сенсових наповнень політичних месиджів. А оскільки ні сенсу, ні алярмової потреби у згаданих „подіях” не було, то власне кажучи, їхні сценаристи отримують свої гонорари за відверту халтуру.

Ба більше, у цивілізованих країнах таких кріейторів давно б гнали у три шиї, бо у випадку з Машою вони явно схибили з аудиторією: офісний планктон, який полюбляє блукати нетрями мережі, – у відпусках, а окрім нього активних юзерів інтернету в Україні – порівняно мало. Що ж до конфлікту одеського губернатора та екс-заступника Коломойського, то його, вочевидь, скалькували із напівзабутих історій довиборів у Києві. За відвертий плагіат схожого штибу, правда, не садять, але й не платять...

У принципі, маємо готуватися до численних збурень у передвиборчих склянках, бо майбутній виборчий марафон не обіцяє втішити чимось абсолютно незвіданим чи вражаючим. „Шведська сім’я” українських владоможців – за раннім Луценком – настільки вичерпала потенціал не тільки ідей, але й двірцевих інтриг, адюльтерів, змов, що навіть у царині підлоти схожа на пляжну публіку, з голів якої спека і тривале байдикування випарували геть усі бажання.

Та найголовніше – не у „приколах” чи проколах. Найголовніше у тому, що суспільству навіть не спробують натякнути на бодай якусь перспективу, – усе поглине чорний „піар” і банальна показуха. З урахуванням того, що за перипетіями буцімто місцевих виборів бовванітимуть примари партій і президента, і прем’єра, «потьомкінські села» від влади виглядатимуть привабливіше для ока і кишені, зате вкрай непереконливо для мізків. Обіцянки ж від кандидатів „середньої ланки” та очевидної підтанцьовки вабитимуть хіба лише невиправних оптимістів або маргінальних типів, охочих на будь-яку дармовину, аби вже і негайно.

Як на мене, то перегони’2015 не дають Україні навіть шансу, який сяк-так вимальовувався практично у всіх дотеперішніх кампаніях. Те, як неохоче і вайлувато ухвалюються зміни (читай – реформи), свідчить про спробу улити старе вино у ще зношеніші міхи. Бурі у склянках і все. За великим рахунком...

Ігор Гулик. Ілюстрація: titus.kz    

Сеанс дидактики

Дидактизм Порошенка не є простим струсом повітря, глядацька аудиторія, добре усвідомлюють, що у нього кишені – дуже вагомі й однозначні аргументи залякування

Схильність до політичного маневру, притаманна Петрові Порошенку і позірно втілена у розважливості та округлих фразах "ні про що", знайшла своє виразне втілення під час перемовин довкола «децентралістських» поправок до Конституції. Нині, коли у тривалому та виснажливому процесі поставлено бодай проміжну крапку, можемо порівняти цю дискусію з нецікавим у сенсі глядацького інтересу поєдинком двох боксерів однакових категорій, але різних стилів. Порошенко вимотав партнерів своєю "тягучою манерою" артикуляції вимог, маскуванням поступок складнопідрядними конструкціями, видаванням власних намірів за щирі мотиви опонентів. Інформаційний супровід дійства у Верховній Раді смуту у головах невтаємниченого електорату, руйнуючи і водночас живлячи надії по обидва боки недемонтованих від березня барикад. 

Як на мене, основний месидж Президента, який, можливо, не надто рельєфно вчувався у зливі слів, полягав не стільки у потребі змін, а у спробі привести до тями представників різношерстної національної еліти. "Еліти" у даному контексті аж ніяк не у манірно-естетському визначенні, а у сенсі впливовості та авторитету. Гадаю, не даремно відтак з’явилося офіційне відеозвернення президента, у якому він, на додачу, ще раз звинуватив опонентів у нерозумінні правил гри.  

Президентський сеанс привселюдної дидактики містив чимало складових, і серед них головною була акцентація на відповідальності політиків, які волею Провидіння і виборців опинилися на кіпці влади. Опоненти, що поза очі дозволяли собі переступати межу, за якою набувають чинності статті Кримінального кодексу, перед, либонь, усеукраїнською аудиторією мусово гамували амбіції і, хто ліпше, хто гірше, грали ролі поважних державних мужів. Президент став модератором, і на правах такого, дозволив собі значно прозоріші і недвозначні зауваги, аніж зазвичай, скажімо, у традиційних зверненнях до укрнароду, які властиво вже ніхто й не слухає.

Не слід також забувати, що дидактизм Порошенка не був простим струсом повітря, глядацька аудиторія, добре усвідомлюють, що у нього кишені – дуже вагомі й однозначні (кожен осібно) аргументи залякування. Не даремно дехто вже почав звичну пісеньку про те, що глава держави вдається до тиску і буквального пресування, – звичні до силового вирішення власних проблем (бізнесових і політичних) вони були заскоченими тим, що й гарант здатен виступити з позиції сили.

Мушу зауважити, що президентська команда усіляко загострювала сепарацію ухвалення змін від інших, не менш суперечливих і драматичних чинників процесу – контекстом були заворушення у Закарпатті, російська орда на кордонах і перемовини «нормандців». А ще – перспектива місцевих виборів. Як би не вуалювала президентська команда справжніх намірів свого патрона, але йому вкрай важливо задовольнити очікування свого електорату. Я чомусь не схильний вірити, що в умовах нової кампанії з’являться якісь потужні сторонні сили. Хоча є надія, що жовтень 2015-го поверне до тями надто амбітних чільників головних фігурантів коаліції, випарує з їхніх мізків ілюзії і наполеонівські плани.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Юрій Журавель      

Звичний розподіл праці

Нелюбов до багатіїв триватиме доти, доки спільноту перейматиме тільки факт вмісту їхніх гаманців, і аж ніяк не аналіз джерел, з яких бізнесова „еліта” черпає свої астрономічні  багатства

Коли президент розпочинає війну з найбагатшими людьми країни, не позбувшись власного бізнесу, то, як відлуння, у засобах масової інформації чуємо про віденські одкровення Фірташа. Чомусь ніхто не згадує, що всі державні чиновники, аж до найвищого, мали б бути, у принципі, „служками народу”. Мені можуть заперечити, що олігархи чи як там їх, – ніякий не народ і навіть близько не лежали, але, як не крути, та за ними – доволі поважні згромадження людей, котрі отримують зарплатню, годують свої сім’ї і родини тих же службовців.

…У Росії діє так званий „закон про екстремізм”. Серед інших діянь, які трактуватимуться за злочин, ними передбачено і відповідальність за нагнітання ворожнечі щодо певних соціальних груп. Іронія долі, – покійний перший президент „ерефії” Боріс Єльцин мав би першим сісти за ґрати, оскільки саме з його легкої руки в країні відверто культивували ненависть до олігархів.

У нас також їх не надто кохають, – коломойських, ахмєтових, фірташів, пінчуків, – однак, чи то чутки про кримінальне минуле вітчизняних товстосумів, чи, може, святе, але безпідставне у принципових моментах, переконання, що гроші можуть все, – боронить українську спільноту від шкідливого, як на мене, синдрому ненависті до них. Інша річ, – заздрість і зловтіха, коли, до прикладу, у Коломойського намагаються відібрати „Укрнафту” або ж, - то давніше, - екс-дружина Фірташа намагалася відсудити у нього половину статків. Зловтіха, однак, – процес, його є висліди – зовсім інша парафія. Чомусь задовольнившись фактом розкуркулення того ж Пінчука, громада втратила інтерес до того, куди пішли гроші від „оборудки століття”.     

На мою думку, нелюбов (якщо, звичайно, у цьому контексті можна говорити про чуттєві рефлексії) до багатіїв триватиме доти, доки спільноту перейматиме тільки факт вмісту їхніх гаманців, і аж ніяк не аналіз джерел, з яких бізнесова „еліта” черпає свої астрономічні  багатства. Якщо вони є прозорими (транспарентними), якщо особа множить власні доходи завдяки своєму інтелекту чи затраченим фізичним зусиллям, до того ж, якщо ці „інвестиції” не суперечать укладеним спільнотою законам, то таке можна тільки вітати. Якщо ж нувориші багатіють на шкоду іншим, за рахунок суспільних резервів, тоді мова може йти про відповідальність, зокрема, й кримінальну. А розмови про соціальну відповідальність бізнесу, усі гарно розцяцьковані проекти цієї соціальної відповідальності на гроші заморських фондів, – залишатимуться шоу мильних бульбашок доти, доки спільнота не відкине роль пасивного заздрісника чи, що гірше, народного месника.

Тут доречно сказати і про „звичний розподіл праці”, тобто про те, що декларують всі президенти, і у що наразі наївно вірить виборець: потребу сепарації бізнесу і влади. Оскільки остання є майже стовідсотковою гарантією успішності підприємництва, і цим, фактично, роз’їдає, мов корозія засадничі підстави свого феномену – бути над усіма і рівно ж з усіма. Але так не може тривати надалі, не може спантеличений виборець голосувати за „котів у списковому лантуху” тієї чи іншої політичної сили. Якщо майбутній депутат погоджується бути публічною особою, то чому ми нічого не знаємо про його минуле, про його бізнес, про його партнерів, колег, зрештою, родину? Чому, поставши перед перспективою втручання у наші приватні і рівно ж спільні справи, ми не можемо адекватно проаналізувати, звідки ростуть ноги у приватного інтересу одного з нас?

Борис Глузман написав якось з приводу своїх писань дуже відверту річ:

„Нічого не буде. Взагалі нічого. Їх давнє гасло – „нам своє робить”. Переступлять, посміхнувшись. І через статтю, і через нас, читачів. У нас – право говорити і писати у порожнечу. У них – право робити гроші будь-якими способом. Звичний розподіл праці”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

До генези завдань

Право «дозволяти» чи «забороняти» щось нації не входить до одноособової компетенції президентів, прем’єрів etc

Якось, дуже давно, Віктор Ющенко позволив собі дивний мовний пасаж: «Треба дозволити нації ставити перед собою завдання, і тому як важливо нам знати свою історію, то це один із способів консолідації, межа розуміння, що тема політичної стабілізації - це ключове питання і це впливає на наш прогрес чи на регрес» (курсив наш – Авт.).

Попри те, що минуло направду достатньо років і про Ющенка забули майже всі, у його давньому спічі досі вражає одне-однісіньке слово, яке, видається, довподоби всім, хто спромігся осідлати найвищий державний фотель: «дозволити нації». Є питання, які однозначно означають відповіді, і будь-хто з правників відповів би «регуляторам», що право «дозволяти» чи «забороняти» щось нації не входить до одноособової компетенції президентів, прем’єрів etc.

Однак у чомусь вони таки мають рацію. Нація, принаймні, у нинішньому її становищі, – щойно спинається на ноги і є, з погляду її «вихователів», вередливим дитям, у його захцянками і непередбачуваною поведінкою. Ба більше, на його характер мали уплив розмаїті попередники нинішніх владців, – зі Сходу його шмагала азійщина, із Заходу манила сумнівним медяником поміркована, зате теж свавільна Європа.

Тепер, коли найчастіше на кін виходять проблеми єдності країни, слід особливо уважно стежити за розвитком цих ментальних рис. Консолідація – це не одномоментний акт ухвалення указу, прийняття закону чи навіть Конституції. Навпаки, завжди знайдуться інакодумці, які сприйматимуть такі вчинки як спробу зазіхань на їхню внутрішню єдність, і, без сумніву, матимуть на це підстави. Консолідація – це невідворотній, бажано природний, процес усвідомлення комфортності порозуміння, зисків для кожного громадянина від того, що його країна є міцною та стабільною. Якщо таке розуміння сформується, тоді нація сама «дозволить собі» ставити завдання, не очікуючи на владний жест.    

Акцент на нез’ясованих історичних проблемах, без сумніву, важливий. Міркую, що реакції, які ми спостерігаємо у телеефірі, значною мірою штучні і змодельовані. Свого часу я вже писав, що нинішнє телебачення схильне не до відображення подій, а їх створення, і у цьому його підставова залежність від практики своїх російських колег. Мені видається, що на побутовому рівні проблеми історичної пам’яті Голодомору сприймаються ледь не стовідсотково по-людськи, не викривлено і не спотворено. А проблема «українізації» на тому ж таки кухонному рівні є позбавленою усіх штучно-політичних нашарувань, – так від незвички ми лаємо раптовий сніг у травні… І. мабуть, до цього слід ставитися спокійно, а не нагнітати пристрасті. Як там у китайців: «Виправлена помилка - уже не помилка, а помилка, повторена двічі, - це крах».

У стосунках влади і загалу, – причому, це не тільки моє відчуття, – окреслився доволі банальний, але цілком поважний конфлікт: верхівка, якщо щось і хоче «дозволяти», так це дозволити народу жити без зайвих, некомпетентних коментарів і перешкод, влаштованих на догоду окремих олігархів чи просто несумлінних чиновників. Ось у цьому мав би полягати пріоритет демократичного режиму, його головне завдання. Не переділ власності, не поборювання опонента, який, власне, і не намагається принципово перечити, а лише грає у свою визначену гру, не звичні українцям «коломийки» довкола уявних «ворогів нації», зловмисників і зловтішників.

В іншому випадку волання влади про переваги європеїзації залишаться порожнім звуком. Бо якщо бажання декларуються лише задля гарного слівця, вони позбавлені перспективи стати мотиваційними чинниками тих, хто слухає.

Ігор Гулик. Ілюстрація: operkor.wordpress.com

«Рим сказав…»

Порошенко продемонстрував, так би мовити, суб’єктивний чинник: очевидне бажання бути причетним до найменшої дрібниці у владних коридорах

Не знаю, як кому, а мені виступ президента з нагоди розгляду конституційних змін у частині децентралізації дещо нагадав партійні збори часів КПСС. Ви, мовляв, дискутуйте, але голосуйте, як слід, бо за нами «спостерігає весь світ». Утім, у «фронтових умовах», якими характерний наш час, така стратегія не позбавлена й здорового глузду.

Отже, як писав св. Августин, «Roma locuta ext; cаusa finita» («Рим сказав, питання закрите»). Перестороги гаранта можна зрозуміти: по-перше, мотивом Порошенка була банальна людська потреба «перестрахуватися» перед ймовірними несподіванками; по-друге, наше МЗС, мабуть, врахувало розголос, спричинений, не приведи господи, негативним результатом першої спроби конституційних змін, який йшов би урозріз із деклараціями президента та особливо прем’єра (за океаном) і, либонь, мають визначальне значення у перспективах України вистояти у війні. І, по-третє, Порошенко продемонстрував, так би мовити, суб’єктивний чинник: очевидне бажання бути причетним до найменшої дрібниці у владних коридорах.

Але… Як тоді бути з демократією? Таке запитання обов’язково лунатиме, і не тільки з лав опозиції, яка вчора таки проголосувала за конституційні зміни, а завтра використовуватиме все на власний штиб, але й у середовищі «рафінованих лібералів», які схильні поділяти цінності Майдану, не втомлюючись, однак, вказувати на дитячі хвороби її повсякденної практики. А де розподіл владних повноважень? – питатимуть правники і конституціоналісти, резонно натякаючи на те, що президент фактично береться керувати коаліцією.

Без сумніву, ніхто не зазіхає на конституційний президентський пріоритет визначати зовнішню політику держави. Ще більш очевидним є непоодиноке подивування українців різнобоєм оцінок, а тим паче, формулюванням різнокаліберними держчиновниками стилю і векторів поведінки України на світовій арені. Однак є на те рада, і дуже проста: перед тим, як озвучувати позицію, її «мегафон» мав би мати за собою узгоджене рішення усіх, причому таке, яке б містило не тільки приватні думки впливових осіб, але й, бажано, думку аналітиків та фахівців.

Мені скажуть, що нині доводиться реагувати на непередбачувані обставини, які виникають фактично на голому місці, і часу для мізкування, аналізу, як правило, обмаль. Але навіщо тоді велетенська армія радників, працівників аналітичних центрів з гучними назвами, у яких обов’язково присутні епітети «глобальний», «стратегічний» і таке інше?.. І де, зрештою, плід їхньої праці – вітчизняна зовнішньополітична доктрина, погоджена зі всіма політичними силами, серед них і опозиційними? Доктрина, яка мала б стати замінником отого «Рим сказав…»?

Йдучи шляхом пана Порошека, ми наштовхнемося на «хрущовщину», коли президент змушений буде безпосередньо керувати посівною кампанією у кожному окремо взятому фермерському угідді, бо від його мудрих настанов залежатиме частка України у світовому валовому виробництві зерна. Це вже не демократія і, далебі, не «національний інтерес». Це – волюнтаризм і свавілля, потурання лінощам і безвідповідальності «державних людей», які утримуються на кошт громадян, аби бодай трохи вживати «сіру речовину» за призначенням, для користі загалу, а не для своєї власної наживи і безпеки перед вищим начальством.   

Ігор Гулик. Ілюстрація: zbruc.eu

Предтечі реваншу

Навіть озвучені президентом наміри, мають легкий шарм піару. Як і все, що відбувається зараз в країні передвиборчій. З Мукачевим включно

Не думаю, що у сучасній Україні проблема реваншу є однозначною. Зазвичай, про неї говорять, маючи на увазі сили, які програли Майдан. Однак ситуація кардинально змінилася, і тепер, кажучи про прагнення оволодіти втраченим, можемо вести мову і про реваншистські плани тих, хто вдало скористався парасолькою коаліції. Біда, звичайно, коли в державі верхівку ділять сповнені ідей помсти антагоністичні угруповання…

Переможці надто довго перебували з ілюзією про непогрішність і про те, що саме вони є носієм істини в останній інстанції. Люди зі звичками «нових українців» зразка 90-х, мали б кардинально змінитися, осідлавши посади провідників, які просто зобов’язаний зазирати далі, ніж у закаляне мухами вікно офісу. Прокинутися їх змусив ПС, який не тільки прокукурікав у Мукачеві новий день для України, але й посилено дзьобає розманіжену переможними снами президентську рать у всі можливі й неможливі місця. «Рать» спочатку спробувала умиротворити нахабну птаху добірними зернами зі свого банкетного столу. Але апетит, знано, – річ невгамовна, тому довелося вживати екстренних заходів.

Серед алярмових кроків, – призначення Москаля. Він як очільник Закарпатського заповідника має цілком певні адміністративні, іноді не надто законні та й, зрештою, непогані креативні важелі, аби спробувати улити молоде вино (чи не закарпатське ж ?) у старі міхи. Але, погодьтеся, з Москаля не вийде Саакашвілі, скільки грошей і зусиль не вкладай у його особу. «Мєнтовського генерала» годі навчити манерам, американська усмішка пасує йому, як зайцеві стоп-сигнал. Та й, зрештою, не здетн він на природні прояви людських почуттів, хіба би у стилі лугандону.

Москаль для того, аби навести позірний лад, оголосити алярм, мобілізувати публіку, переконати розчарованих, залякати потенційних відступників, акумулювати кошти, реанімувати структури.

Утім, якщо вже реванш – то реванш повноцінний, який передбачає і нагальну для чинної влади реалізацію потрібних результатів виборів. Тобто, – тотальний наступ з алюзіями на минулу революцію, а, отже, з харизматичними лідерами на кшталт польових командирів Майдану. Не даремно Порошенко вирішив й надалі сидіти на шпагаті між Шокіним і Сакварелідзе. Зазвичай, такі рішення не ухвалюють на людях. Президент же зробив це у присутності кількох телекамер. Гадаю, йому не розходилося лише на тому, аби подратувати свою креатуру. Радше, тих «своїх» з коаліції, які бажали б одночасно грати роль «добрих» і «поганих» поліцейських.

Мабуть, Порошенку не варто розмінювати зараз посаду генпрокурора. Зрештою, навіть озвучені президентом наміри, мають легкий шарм піару. Як і все, що відбувається зараз в країні передвиборчій. З Мукачевим включно. 

Ігор Гулик. Ілюстрація:  Юрій Журавель 

«Коза ностра»

Даремно учора під куполом Ради вкотре ухвалювали черговий графік розгляду депутатської недоторканності, - хіба лише задля того, аби вчергове зіграти комедію з Конституційним судом

Не варто й заікатися про відповідальність влади у системі, де сама влада є надійним прихистком від переслідувань за безвідповідальність. Схоже на те, що у потребі виборів зацікавлені акурат фігуранти потенційних кримінальних справ, оскільки, на їхню, – зауважу, не надто глибоку, – думку, непевність нинішнього місця сидіння може бути компенсована надійністю депутатського імунітету.

Однак маємо сумну практику спроб відновити справедливість, порушивши кримінальні справи проти найодізніших учасників найгучніших скандалів, і фактично не маємо жодного прецеденту логічного завершення тих спроб. Захищає урядників з сумнівною репутацією, отже, не тільки повідчення нардепа. Даремно учора під куполом Ради вкотре ухвалювали черговий графік розгляду депутатської недоторканності, - хіба лише задля того, аби вчергове зіграти комедію з Конституційним судом. Адже найменша поправка до вже схваленого КС проекту спричинить надцяте подання до цієї інституції, а, отже, довгу коломийку. Утім надійним імунітетом є сама належність до владних структур, а відтак – і розгалужена мережа зв’язків, і можливості телефонного впливу, і реальні важелі приведення до тями надто відчайдушних прокурорів чи суддів.

А тепер киньмо оком на те, що було раніше, за тоталітарної системи, і спробуймо оцінити зміни. Тоді, як і тепер, єдиним шляхом просування нагору була наближеність до «провідної сили»: за комуністів – партії, за «демократів» – так званої «еліти». Причому, в СРСР зазіхач на преференції змушений був публічно вступити до лав КПСС, сплачувати членські внески, тобто легально ходити поміж рештою народу «комунякою». Тепер така публічність необов’язкова, ба – навіть небажана. «Потрібні люди», куми, свати, бізнес-партнери… Отож, спілкуючись з чиновником найнижчого штибу ти мусиш напружувати мізки, гадаючи над тим, хто просунув його на це скромне кріселко. І часто доволі несподівано з’ясовуєш такі неймовірні переплетіння інтересів, що й справді починаєш розуміти: влада у «демократичній» країні таки непорушна, бо, попри президентські, урядові та усілякі інші «вертикалі», існує ще міцніша вертикаль меркантильного інтересу, захищена метастазами, що проникли усюди.

Наскільки потужною є ця демократична «коза ностра»? Вона здатна перевернути країну з ніг на голову, нав’язати 42 мільйонам свої ідеї-фікс. Заради потреб обмеженого кола людей, які переймаються своїм майбутнім, маючи підстави остерігатися за минуле.

Аби мене не повважали заангажованим, скажу, що тут йдеться, далебі, не про Президента. На жаль, глава держави в цій історії є лише ретранслятором чужих думок і чужих страхів. На жаль… Бо якщо зловісний сценарій спрацює, якщо країну таки кинуть у безлад чергової передвиборчої війни, то врешті-решт, як не тепер, то й четвер, хтось за це відповідатиме. І знову на першому плані виявляються не режисери, а виконавець головної ролі.

Ігор Гулик. Ілюстрація: censor.net.ua