Ще 2008-го,
у квітні, голова Національної ради з охорони здоров’я професор Микола Поліщук
заявляв, що Україна є першою у світі за темпами вимирання населення
Навіть якщо припустити, що Україна, розвиваючись в єврокерунку, крок у крок
прошкує шляхом своїх найближчих сусідів, то перспективи, скажу я вам, не
вельми... Крім того, що жодна Польща чи навіть Болгарія стартували з
радянського табору, менш переобтяжені досвідом тоталітаризму, що ці країни не
переймалися, зокрема, проблемами цілісності і домінуючих суспільних векторів,
їхній стрибок до Євроунії був не надто тривалим у часі. Як на українські
реалії, то 25 років борсань, тяглих псевдореформ, невизначеності та
індивідуальних стресів – цілком достатньо, аби збити на манівці навіть сформовану і
сконсолідовану націю.
Але попереду – чергові "реформи", ймовірно, шокова терапія господарки, якщо, звісно,
відшукаємо доморощеного Бальцеровіча. Тобто, чергова порція негараздів, причому
у таких масштабах, які досі не наснилися навіть у найжахливіших мареннях.
Британські дослідники кажуть, що у Росії та Латвії, які не надто
переймалися „делікатністю” суспільних змін у 90-х, смертність дорослих
чоловіків зросла ледь не на 50 відсотків. Загалом, висновують знавці, у країнах
Східної Європи останнього десятиліття ХХ віку можна було запобігти передчасній
смерті одного мільйона чоловіків працездатного віку. І це – найбільший докір
американцю Джефрі Саксу, який пропагував тоді так звану „шокову терапію”.
Гадаю, не варто переконувати, що ця загроза є найповажнішим викликом
Україні, – куди там війни чи особисті кредитні дефолти. Ще 2008-го, у квітні, голова
Національної ради з охорони здоров’я професор Микола Поліщук заявляв, що
Україна є першою у світі за темпами вимирання населення. 5 мільйонів українців
не стало за останні півтора десятка років і оця "надсмертність"
притаманна людям працездатного віку. За цими показниками, на думку Миколи
Поліщука Україна випередила Європу в чотири рази. Також, порівняно з
цивілізованими країнами, тривалість здорового життя в Україні на 15 років
менша.
Звідси – кілька запитань. Зокрема, про вартість людського життя в країні,
де ця категорія ніколи серйозно не обговорювалася, ба більше, – досі
замовчувалася, зокрема, коли йшлося про Голодомор 1932-33 років. За
моралізаторством нинішніх провідників держави приховується насправді цинічне
нехтування глибинним сенсом ціни кожної
з семи, дев’яти, десяти (чи скільки там?) мільйонів жертв цієї катастрофи.
Може, тому „наполегливіть” Києва у питанні визнання делікатно „змазується” його
європейськими візаві? Може, вони підозрюють у такій настирності політичну
складову, політичні зиски?
Ще одне питання – доцільність „шокової евтаназії”, оскільки налаштованість
на подальше провисання над прірвою може означати добровільне приречення на смерть чергових мільйонів.
Хто відповість на цю риторику?
Ігор Гулик.
Ілюстрація: velelens.livejournal.com
