Навіщо інтелектуалам
принижувати свій креатив до рівня люмпена?
Досить давно, мабуть, кільканадцять літ тому, мені довелося працювати з
цікавим і доволі освіченим режисером, який міг годинами уголос міркувати про
телебачення, його природу, метафоричні ряди і паралельний монтаж. Слухати його
було цікаво, а от дивитися роботи цього телевізійника на екрані чомусь ні. Я
довго міркував, чому так трапляється, чому творець, а він направду був творцем,
може вправлятися в теоретичних міркуваннях, а коли мова заходить про втілення,
– високі слова кудись випаровуються і спостерігаємо банальний штамп.
З часом я зрозумів причини такої роздвоєності, принаймні, думаю, що
зрозумів. Випускник елітного тоді ленінградського вузу, начитаний і
талановитий, провадив таке ж подвійне життя. Тобто на роботі, у „курилці” він
був таким собі інтелігентом, інтелектуалом, а в побуті – люмпеном, інтереси
якого зводилися до „жратви”, „випивки”, „шари”. До слова сказати,
російськомовне культурне середовище тодішнього Львова роїлося такими типами, їх
можна було зустріти на Вірменській, у букіністичний крамницях, де вони годинами
вибирали собі „смаколики” для мізків, але після велемовних „тусовок” за
горнятком кави вони йшли у свої кубла, аби квасити „чорнило”, закусюючи
квашеною капустою.
Останнім часом мене дещо шокують раптові зміни лексики ще вчора, здавалося
б, витончених та вправних авторів. Я можу зрозуміти усе, – емоційне вигорання,
потребу моменту і таке інше, окрім одного, – це допустимо для професійних
політиків, які давно відкинули церемонії та сентименти, для яких гонитва за
голосами стала професією, сенсом життя, індикатором успіху. Я не тямлю одного,
– навіщо інтелектуалам принижувати свій креатив до рівня люмпена, оперуючи
ненормованою лексикою, тим паче – невластивою для більшості регіонів України.
Я знаю, що ще один мій колега зробить закид про те, що „сучукрмова” – це не
тільки лексикон Франка й інших великих, а й добірна лайка, без якої не минає
життя. Але маразм полягає акурат у недобірності цієї лайки, неприродності її
уживання у певному контексті, тим паче – у її неформатності, коли йдеться про
певну особу з певним усталеним авторитетом серед більш-менш освічених кіл.
Маразм полягає у тому, що прагнучи принизити опонента, ми часто самі обираємо
позицію приниженого, а відтак, – у часи спокійніші та „пристойніші” розводимося
про шляхетність, мораль та інші не властиві для політики сенси, до слова,
вимагаючи того від інших.
Не менш шанований мною Бодріяр мав з цього приводу свою точку зору: „Йдеться тепер не про вираження чи висловлення чогось, а
тільки про симуляцію соціального, яке вже нічого не виражає саме і саме є
невиразимим”. Річ у тім, що чимало партійних середовищ, які з’явилися останнім часом з легкої руки далеко не лівих
політиків, вважають за праволи доброго тону артикулювати саме ліві гасла,
акцентуючи на соціальному. Але біда в тім, що вони говорять від імені народу на тлі мовчання
самого народу. Бодріяр продовжує: „Такою
є природа мовчання мас. Але таким чином воно є парадоксальним – це не мовчання,
яке не говорить, це мовчання, яке забороняє, щоб про нього говорили від його
імени”.
А, може, все набагато простіше, може слід почитати Бєлковского з його
характеристикою посткомуністичних спільнот, які, на думку росіянина, є „владою
класичних гендлярів... Жодних цінностей за межами торно-грошового обігу не
існує – лише голий PR, доданий до комерційного обігу... Вони хапають день, п’ють запаленими вустами з ріки на імення фарт. Вони підуть, коли відчують
у річковій воді присмак піску”.
Ігор Гулик.
Ілюстрація: caricatura.ru
