Проблема Путіна чи проблема росіян?
Слід якомога хутчіш позбуватися укоріненого стереотипу, мовляв, все стане
на свої місця після усунення ВВХ від влади у Росії. В Україну повернеться мир,
світ позбудеться потреби вибудовувати нову систему безпеки, країни, НАТО вони
чи ні. Якби так було насправді, то реально виграшним для всіх став би давній
китайський принцип, згідно із яким варто сидіти на березі, очікуючи
благословенного часу, коли рікою попливе труп ворога.
Однак реально Путін – лише втілення ментальності і життєвих налаштувань
переважної більшості своїх співвітчизників. Можна говорити лише про поодинокі
аномалії, утілені у постатях Макарєвіча, Борового, покійних Анни Політковской и
Валєріі Новодворской. Ну, ще з десяток прізвищ є серед цього «розстрільного»
списку...
Решта, - зі знакових осіб зі, здавалося б, перспективними репутаціями, не
витримують головного тесту – випробування «українським питанням». І Навальний,
що не бажає «віддавати Крим», і Ходорковскій, який раптом став адептом
«імперськості» на трибуні ПАРЄ, - всі вони, попри особисті образи на Путіна і
його режим, - говорять голосом «русскаго народа».
Учора колеги з мережного ресурсу «Сноб» вдалися до цікавого експерименту. Вони
виклали у мережі головні тези двох путінських послань до Федеральних Зборів РФ
– за минулий 2013-й, і актуальне – від 4 грудня 2014 року. Під кожною тезою
залишили можливість схвалення читачами. Так от: Путін-2013 програв Путіну-2014 майже «всуху», на час написання цих
рядків рахунок становив 2152 проти 9548 голосів.
Для тих, хто, ігноруючи розмаїті соціологічні зрізи, киває на тотальний
страх у душах росіян, скажу, що до цього голосування ніхто нікого не змушував,
рівно ж як ніхто нікого не каратиме за висловлену ним думку.
Отже, такою є реальність. І після неї вже зовсім по-іншому розумієш слова
Ангели Меркель, мовляв «друг Вова» живе у паралельних світах. Стосовно самої
канцлер – так, стосовно майже всієї світової спільноти (за поодинокими
винятками) – безсумнівно. Але аж ніяк не стосовно Росії. Він – Путін – і його
попередники створили свій паралельний світ на велетенській за обширом території
від Нарви до Петропавловська-Камчатського. У цьому світі направду все інше –
уявлення про цінності і пріоритети, людське життя і суспільні рефлексії, влада
і народ, олігархи і жебраки.
І метафора Владіміра Тітова на Руфабулє («Когда
умученный «путинкой» организм орёт «Сталина на вас нет, вы ещё
не видели настоящий голодомор и репрессии!», большинство окружающих
смотрят на него так, будто он обкушался огурцов с молоком и не успел
добежать до туалета») видається акурат точною
для окреслення кардинальної «іншості» цих двох світів.
Іноді я думаю, що недаремно в історії трапився часовий збіг російської
агресії в Україну і спалаху лихоманки Ебола. Дві біди корелюються між собою
своєю здатністю інфікувати здорові організми. Про Еболу не говоритиму – не
фахівець. А ось метастази паралельного світу (попри ізоляціоністські філіпіки
Путіна) сягнули ледь не найглухішого загумінка планети. І долати їх складно,
особливо дотримуючись, так би мовити, «демократичних стандартів». Бо як
угомонити угорця Орбана чи чеха Земана, як переконати мадам Ле Пен? Палкими
промовами про ненасильство? Апеляціями про «крайню стурбованість». Між тим
уважають, що Україні вистачить і цього...
Санкції? Путін легко може говорити зі своїм виборцем на цю, здавалося б,
слизьку тему. Він скаже, що йому, - мешканцю російської глибинки, - не звикати
до щєй і рєпи, що, мовляв, ще трохи – і будемо розкошувати на європейських
перинах та харчах, як «дєди, которіє воєвалі», в 45-му. І його почують, ба
більше, - самі собі урізатимуть пайку і здаватимуть сусіда, який злословитиме з
приводу антинародної влади. Самі рватимуться на фронт, - хто від безпросвіття,
а хто – заради тих чужих перин і харчів. І ніхто не питатиме, за що загинув той
чи інший Іван. Хіба Васільєва з її «Грузом-200», але хіба її чують у Чухонській
губернії?
Проблема не в Путіні, проблема – в народі, розбещеному імперською вседозволеністю
й імперським же приниженням. У народі, звиклому до пряника впереміж з батогом,
жадібному до дармівщини, ласому на чуже. У народі, який вічно сподівається на
«авось» і проклинає Бога, світ, кого завгодно, лиш не себе, коли його надії не
збуваються. Ми гадаємо, що то його біда, а він уважає себе щасливим.
...Що робити з таким народом?
Ігор Гулик. Ілюстрація: ura.ru
