Траєкторія абсурду

Вибірковість реакцій "найвеличнішого лідера" на виклики, перед якими постає країна ледь не щодня, наштовхує на думку, що хтось доволі вправно фільтрує інформацію перед тим, як передати її високопосадовому адресату, і, послуговуючись цими фільтрами, вправно маніпулює Зеленським.

Зрештою, колишній комік сам легко надається до маніпуляцій, бо є напрочуд нарцисичною, самозакоханою особою, здатною на найабсурдніші витівки, аби лиш зірвати такий бажаний для артистичної душі шквал аплодисментів. Інша річ, що іноді замість овацій звучить гомеричний сміх або ж невдоволене буркотіння публіки…

Днями ми дізналися, як Зеленський опікується земляками за кордоном. Йдеться про історію з побиттям українського підлітка у Франції, яка, якщо вірити гарантові прав, свобод та захисту "наших" (де б вони не були), стала для преЗЕдента "тим, що не відпускає". Жест, без сумніву, гуманний. Якби не кілька "але". Не акцентуватиму на особі потерпілого: жертва є жертва, завдані рани болять усім. Однак те, що Юрій виявився членом наркобанди RD4, а його маму французькі правоохоронці небезпідставно підозрюють у торгівлі людьми, наштовхує, принаймні, на два висновки. Перший, - Зе! настільки неперебірливий у засобах для власного піару, що не гребує нічим. Другий, - господаря Банкової вкотре підставили, – чи свідомо, чи через непрофесійність, - люди з його свити, відповідальні за комунікацію з "народом". Ще один штрих до ситуації – те, що ми майже не чуємо від головнокомандувача оцінок і жалів з приводу загибелі чи поранень українських захисників на Сході…

Так, Зеленський часто любить акцентувати на тому, що "всі ми – українці". Але ситуація направду виглядає абсурдною, коли такі апеляції до "спільності" чи "згуртованості" звучать недоречно – і до контексту, і до намірів, з якими вони проголошуються.

…Сценка з львівської маршрутки. Добряче підхмелений чоловік намагається зав'язати розмову з пасажирами, втомленими після важкого дня. Його монолог щедро пересипаний матюками, які ріжуть вухо навіть "роботягам". На зауваження припинити сквернослів'я, балакун спочатку огризається, а відтак, втямивши, що сила не на його боці, примирливо каже: "Всі ми українці…".

Щось схоже трапляється під час "креативного спілкування" колишнього "кварталівця" і його оточення з народом. Як писали колись Ільф і Петров, "на кожну гарну думку завжди знайдеться дурень, який акуратно доведе її до абсурду".

Хоча, якщо поміркувати, траєкторія абсурду, що нею рухається нинішній режим популістів та невігласів, є власне частиною великого плану руйнації України. Бо у мішку, який розв'язав Зеленський після перемоги на президентських виборах, виявилися не тільки дилетанти, пройдисвіти і шулери, але й ціла когорта персоналій, яким українська незалежність, європейські вектори та боротьба з Росією направду поперек горла. І цих людей важко запідозрити у непрофесійності чи легковажності. Навпаки, вони вміло вибудовують стратегії, штовхаючи країну без авторитетного і головне – фахового керівництва у хаос та абсурд. Вони реально втілюють у життя плани російської гібридної війни, - руйнують підвалини державності, сіють сумніви у царині ідентичності, самодостатності нації, точковими, іноді ледь помітними правничими ударами вибивають по камінцю з фундаментальних речей, які досі здавалися непохитними.

Лише перелік "ініціатив" та судових позовів ексочільника Адміністрації Януковича Андрія Портнова, які він щоденно (таке враження, що звітуючи перед спонсорами) публікує у своєму Telegram-каналі, дає підставу говорити про ешелонованість антиукраїнської кліки, спланованість кожного кроку, прогноз наслідків. І цілий арсенал інструментів для цієї боротьби, зокрема, так званий "вовчий" Окружний адмінсуд міста Києва. Саме руками одіозного "служителя Феміди" та його слухняних підлеглих протягують зобов'язання для МОН переглянути шкільні підручники історії, аби прибрати звідти будь-які згадки про Революцію Гідності та її Героїв. Саме там, у будівлі на вулиці Петра Болбочана, забороняють Київраді урочисто відзначати ювілеї українських патріотів-державників, саме там (дрібниця, але приємно?) скасовують щойно прийнятий новий український правопис…

Ви скажете: а при чім тут Зеленський? Адже суд у нас – незалежний… Окрім того, що режим популіста лояльно, щоб не сказати, з осторогою, ставиться до Портнова і Ко, особливо, до замовників їхніх брудних справ "з-за порєбріка", є ще одна деталь. На Банковій та у силових структурах, "на 100 відсотків" президентських, є чимало важелів вплинути на "його честь" Павла Вовка.  Зокрема, й плівки, які з'явилися в інформаційному просторі, і на підставі яких голова ОАСК міг би вже давно з суддівського фотелю пересісти на лаву підсудних. Але ж ні. Отже, попри корупцію і вседозволеність, в ОПУ сподіваються за потреби і на його послуги. Зрештою, яка корупція? Вона ж у нас "кастова", попри мантри Зе!, що всі ми – українці.

Портнов, до слова, дуже агресивно відреагував на створення Бюро економічної безпеки, яке нарешті мало б позбавити СБУ невластивих їй функцій і наблизити бодай на йоту до стандартів цивілізованих спецслужб. Тому, слід думати, до Окружного суду надійде його черговий стоп'ятсотий позов.

Однак траєкторія абсурду, влаштована з легкої руки "лідера" і тих, хто отримує бонуси від його правління, має інший, невтішний для популіста вимір. Адептів "какой разніци" що не день то меншає, реальний президентський рейтинг ще вчора "всенародного улюбленця" сягнув позначки у 13 відсотків. І це – не абсурд, це наслідок Зе!абсурду, який завершиться повним фіаско і для самого блазня, і для його покровителів.

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Тариф на теорії змов зростатиме

Пітер Померанцев, знаний дослідник постправди та фейків, якими сповнений сучасний інформаційний простір, у недавньому інтерв'ю висловив припущення, що після "Маятника Фуко" Умберто Еко так звані "теорії змов" мали б стати дитячими казочками. 

У всякому випадку, не займати того місця у свідомості людини ХХІ століття, якою вони ще володіють більш ніж достатньо. Цілком погоджуюся з таким висновком, з єдиним лише застереженням: "Маятник Фуко" насамперед треба прочитати… На жаль, охочих до такого заняття у рази менше, ніж адептів розмаїтих нісенітниць.

У всякому випадку, недавній штурм Капітолію – святая святих американської демократії – і його хедлайнери на чолі з лідером руху QAnon Джейком Анджелі, - дає підстави для висновку, що "конспірологи" вміло й успішно спекулюють на страхах та фобіях натовпу. Але, - що гірше, - тих же "конспірологів" доволі часто використовують утемну, як таран для просування цілком реальних інтересів зацікавлених осіб.

Якщо у вас, читачу, складеться думка про те, що Україна далеко від Америки, або ж про те, що теорії змов, як у випадку з рогатим штурмувальником Капітолію, стосуються лише злобних "сатаністів-педофілів", то мушу їх розчарувати. Ми – далеко не загумінок цього процесу. Ба більше, - Росія, розв'язавши проти нас військову агресію та гібридну інформаційну війну, передбачливо уклала у свій арсенал і таку "конспірологічну" зброю.

Коли минулого тижня тисячі потенційних реально зубожілих громадян вийшли на вулиці і площі, протестуючи проти астрономічних тарифів на газ, і влада в алярмовому режимі змушена запровадити фактично "соціалістичне" регулювання цін, експерти і навіть високопосадовці повернулися до замусоленої теми російського газу. На сьомому році війни з "бензоколонкою" про це прохопився в.о. міністра енергетики Юрій Вітренко, не кажучи вже про медведчуківську ОПЗЖ, спікери якої спричинили справжній хайп на підконтрольних телеканалах. Попри вуличне протистояння і оскаженілі дискусії, влада тихцем вкинула кістку розбрату у патріотичне середовище. Бо, що гріха таїти, і там є спокуса використати народне невдоволення задля рейтингів та іміджу захисників народу, особливо у так званих радикальних організаціях. А от поміркувати про те, що наслідки держрегулювання енергоринку вбивають міжнародну антиросійську коаліцію, не кажучи вже про співпрацю з МВФ, усім забракло часу. Як і пояснити доволі тямущому українському споживачеві прописну істину: ви мали понад пів року, аби власноруч демонополізувати газовий ринок, обравши собі постачальника. Ті ж експерти кажуть, що це було є і справою якихось лічених хвилин… Але, як я уже зауважував, перш ніж боротися з конспірологією, варто, образно кажучи, спочатку прочитати "Маятник Фуко".

Але є сумнів, чи владі на руку взагалі поінформованість посполитих. Бо часто "теорії змов" використовуються нею як прикриття справжніх мотивів поведінки або ж камуфляж для реальних інтересів. Ось приклад. Днями стало відомо про підготовку атентату проти начальника Головного управління внутрішньої безпеки СБУ, бригадного генерала Андрія Наумова. Замовником називали експершого заступника керівника спецслужби і ексначальника Головного управління боротьби з корупцією полковника СБУ Дмитра Нескоромного, виконавцем – полковника спецпідрозділу "Альфа" Андрія Расюка. Автори цієї версії безпрецедентного як на утаємничені спецслужби "плану" вдалися до неабиякої конспірології, обґрунтовуючи задум зловмисника. Мовляв, це помста за звільнення, "кримінальні розбірки між групами впливу СБУ ".

Однак інші джерела стверджують, що Нескоромний володіє цілком певною інформацією про дуже болісну тему і для вітчизняної спецслужби, і для найвищого керівництва держави – тему провалу операції проти "вагнерівців". У всякому випадку, з далекого Берліна, куди йому без проблем вдалося потрапити, він обіцяє зливу компромату щодо глави президентського Офісу Андрія Єрмака і його ролі у фатальному дзвінку з Банкової у Кремль. Нескоромному можна почасти повірити, - в Офісі Зеленського проговорилися, що нинішнього берлінського втікача свого часу звільнили з СБУ через те, що він збирав компромат для ексочільника президентської канцелярії Андрія Богдана (тобто фактично був "консервою Богдана" після відставки останнього).  До того ж поінформовані джерела стверджують, що саме Нескоромний поклав на стіл Зеленському папочку із так званими "плівками Єрмака".

Яку з цих версій трактувати як "змову" чи "конспірологію", - дізнаємося з часом. Натомість вже зараз з певністю можемо говорити, що СБУ за два роки Зе!влади та під керівництвом президентського приятеля, керівника його виборчої компанії та топ-менеджера Кварталу 95 Івана Баканова ні на йоту не просунулася у справі реформування силового відомства. І для того, щоб зрозуміти мотиви саботажу, не треба бути надто утаємниченим. Саме "економічний блок" (невластивий для цивілізованих спецслужб) СБУ є найважливішим у справі осідлання "схем" і "скруток", на яких гріють руки, гадаємо, не тільки господарі офісу на Володимирській, але й мешканці Банкової.

Якщо замислитися, то Зе!режим з його "відосиками", "приколами", фабрикуванням справ проти опонентів став макабричним конвеєром розмаїтих "змов". Недолугість мислення і неперебірливість влади в інструментарії втілення своєї, з дозволу сказати, політики – це звичний стиль популістів. Спростити серйозні і складні речі до рівня примітиву, знайти "ворогів" там, де їх немає, спровокувати суспільство на пошук "сірих кішок у темній кімнаті", розповісти солодку казочку про насправді гіркі перспективи… За такого стану справ ми ще не раз і не двічі станемо свідками "змов" і "конспірології", які лише зростатимуть у ціні через невправність і невігластво аматорів політичної сцени. 

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Кому шпетить слово "колаборанти"?

 В українському законодавстві не буде слова "колаборанти". Звучить парадоксально, бо сьомий рік поспіль ми зазнаємо агресії з боку імперського сусіда, з усіма наслідками – тисячами жертв, біженців, руїнами і, куди правду діти, - зрадою.

Але ні, - міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Олексій Рєзніков впевнено заявляє, що у проєкті закону про державну політику перехідного періоду відмовилися від використання слова "колаборант". "Колаборація має дуже спірне значення і носить негативну конотацію в ставленні до всіх, і під колаборацію можуть потрапити з великою ймовірністю нормальні люди, заручники", - сказав він.

Хоча ще у жовтні минулого року той таки Рєзніков говорив кардинально протилежне: "Сам факт колаборації, потурання окупаційному режимові - це вже відмова від визнання влади країни, громадянами якої вони є. (...) Якщо вчитель в школі навіює дітям, що Україна є їхнім ворогом, я вважаю, що ця людина скоює злочин і не повинна якийсь час мати право вчити дітей".

Чому віце-прем'єр і за сумісництвом міністр ТОТ буквально за чотири місяці різно змінив риторику? Чому раптом високий чиновник почав вдаватися до евфемізмів на кшталт коміків з Кварталу 95, які, пригадуєте, винайшли смішний, на їхню думку, відповідник до слова "поліцейська палиця"? Навіщо на Печерських пагорбах знадобилася майже орвеллівська "новомова", коли чуєш одне, а розумієш інше?

Все дуже просто. Останнім часом пересічний українець міг собі дуже чітко унаочнити приклади колаборації. Причому вони стосуються не стільки якогось дрібного клерка, що працює у заштатній конторі терористичних квазі-республік ЛНР/ДНР, чи тамтешнього "педагога"-пенсіонера, а внутрішнього зрадництва тут, на теренах вільної від окупанта країни. І здебільша – саме у владних кабінетах, де вирішують, використовувати слово "колаборант" у вітчизняній феміді, чи ні.

Бо що таке колабораціонізм? Це, за Вікіпедією, "(фр. collaboration — "співробітництво") —у широкому сенсі — співпраця населення або громадян держави з ворогом в інтересах ворога-загарбника на шкоду самій державі чи її союзників і участь у переслідуванні патріотів країни, громадянином якої є колаборант". Зауважмо, безвідносно до того, чи перебуває цей, з дозволу сказати, громадянин під окупацією, чи ні.

Мабуть, Олексій Рєзніков та інші законотворці небезпідставно розважили, що запровадивши у правове поле термін "колаборація", таким чином підставляють під удар дуже і дуже впливових, чи не перших осіб країни. Всім же відомо, що "найвидатніший лідер сучасності" дістався влади, пропагуючи на кожному кроці "мир-дружбу-жвачку" з агресором. І хоча його популістична риторика базувалася на наївному і самовпевненому бажанні "зазирнути в очі Путіну" (читай – розсмішити коміка), вона супроводжувалася постійною мантрою – "перестать стрєлять", припинити чинити збройний опір терористично-російським окупантам. Ціна такої політики за два роки каденції Зе! – десятки "похоронок" і сотні скалічених…

Звикнувшись на Банковій, Зеленський відчинив шлюзи для потоку російських агентів у найвищих ешелонах української влади. Андрій Єрмак, глава президентського Офісу, не тільки фактично перебрав на себе функції міністерства закордонних справ і веде безперервний діалог з Дмітрієм Козаком довкола так званого "донбаського кейсу". Наприкінці минулорічного літа інформаційний простір вибухнув "зрадою зрадною" – після дзвінка з Банкової у Кремль зазнала фіаско одна з найуспішніших і найсерйозніших спецоперацій українського ГРУ проти "ваґнерівців". Пішли в унітаз зусилля не тільки наших розвідників, але й їхніх колег зі США та Туреччини.

Американці апелюють до Зеленського з приводу цілої агентурної мережі в українському парламенті, пов'язаної з випускником московської Академії ФСБ, нардепом від ОПЗЖ кума Путіна Андрієм Деркачем. Вашингтон загострює свої претензії, запровадивши персональні санкції проти депутата з провладної фракції Олександра Дубінського й інших агентів російського впливу. Зеленський багатозначно мовчить, бо, мабуть, цілком усвідомлює, що ні Держдеп, ні новообраний очільник Америки Джо Байден не забули його ж "жартики" з приводу так званих "плівок Деркача". Як і справу, порушену "200-відсотковою" генпрокуроркою Вєнєдіктовою проти громадянина США, який "раптом" став господарем Білого дому. 

Але особливо активними наші "неколаборанти" (за Рєзніковим) стали зараз. В.о. міністра енергетики Юрій Вітренко, не криючись, говорить про можливість відновлення постачань російського газу в Україну. Озвучує схожу "соціальну" ініціативу акурат після чергового рандеву Єрмака з Козаком у Берліні. Це при тому, що міжнародні партнери докладають титанічних зусиль, аби покласти край амбітному і, вочевидь, воєнно-стратегічному проєктові Путіна "Північний потік 2".

А у самого Зе! – теж прибуток від тепер своєї "ліпєцкой фабрікі" (гадаю, ще не призабулися передвиборчі фейки "кварталівців"?). Російський телеканал СТС придбав франшизу "Студії Квартал 95", і тепер у Лізі сміху братимуть участь команди не тільки з України та Росії, але з ЛНР/ДНР та окупованого Криму. Кінцевий вигодонабувач – Володимир Олександрович Зеленський. "Торгівля на крові", - скажете? "Колабораціонізм", - запитаєте? Нема такого слова, - відповість вам пан Рєзніков.

Сказати, що в Україні не протидіють колаборантам, значить, згрішити проти істини. Ось недавно організаторам незаконного референдуму на Луганщині вліпили по 5 років… умовно. Тобто карають за участь у дільничних комісіях "цапів-відбувайлів".

І ще одне. Справжні колаборанти, попри те, що Рєзніков не хотів би, аби їх так називали, цілком усвідомлюють, що колись таки доведеться відповідати за зраду. Не даремно ж дванадцять нардепів з проросійської ОПЗЖ вже сьогодні благають про надання їм державної охорони. Чують коти, чиє сало з'їли…

Ілюстрація: Радіо Свобода

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Бутерброд Навального

Упродовж останнього тижня почасти з подивом, а почасти – з розчаруванням, стежу на реакцією українців на повернення та ув'язнення російського опозиціонера Алєксєя Навального. 

Ну, люблять наші люди творити собі кумирів, наділяти певних осіб шляхетними рисами, насправді непритаманними їм. Скільки вже разів такі "зачаровані" боляче обпікалися об реальність, скільки гуль понабивали на своїх, здавалося б, цілком адекватних лобах, від танцю на старих граблях…

Насправді, як на мене, від повернення Навального, - як би не склалася його подальша політична доля, - Росія не зміниться. Бо він, хоч і "опозиціонер" у своїй, окремо взятій, ізольованій від цивілізованого світу, імперській бульбашці, світоглядом та ставленням до найближчого довкілля на теренах колишнього Союзу мало чим відрізняється від експідполковника КГБ, який ось уже 22 роки править ерефією.

Є чудовий маркер Володимира Винниченка для так званих російських "демократів", який услід за ним повторили і Симон Петлюра, і навіть (уявіть собі!) російський філософ українського походження Микола Бердяєв. Суть цього тесту: російський демократ закінчується на українському питанні. Навальний добряче перечепився саме на ставленні до України, оцінивши путінську анексію Криму. В давньому інтерв'ю для радіо "Эхо Москвы" він буквально заявив таке: "Крим ‒ це бутерброд з ковбасою, чи що, щоб його туди-сюди повертати? [...] З точки зору політики і відновлення справедливості, те, що потрібно зробити зараз у Криму, це провести нормальний референдум. Не такий, як був, а нормальний". А далі продовжив: "Крим залишиться частиною Росії й більше ніколи в доступному для огляду майбутньому не стане частиною України".

Якщо хтось з українців вважає, що сплило немало часу, і погляди нинішнього в'язня "Матроської тиші" перейшли певну ґенезу, то мушу їх розчарувати. Бо приблизно таким – зверхнім, імперським, недемократичним (не кажу вже про емпатію, цілком доречну в окремих ситуаціях, до прикладу, з Грузією), Навальний був в оцінках білорусів ("білоруську мову, яку вигадали кавказці з падонками") чи грузинів (2008 року, коли путінські війська стояли за кілька кілометрів від Тбілісі, він обізвав їх "гризунами"). А фраза про "мальчіка і водочку" у літаку, що прямував з Берліна у Шереметьєво, взагалі відгонить сленгом популістів, яким у Росії теж сверблять руки "пригадати хохлам Севастополь".

Так, Навальний усіма фібрами душі ненавидить Путіна та його режим. Так, його фонд боротьби з корупцією зробив чимало для того, аби імперський обрубок асоціювався у світі не тільки з імперією зла, а й з царством хапуг та злодіїв. Так, у клінчі з головним своїм критиком ВВП застосовує інструменти, які, однак, навряд чи назвеш екзотичними – фальсифіковані кримінальні переслідування, отруєння, дифамацію у пропагандистських ЗМІ. Але суть залишається: це боротьба за трон, а не за нову країну. Навальний навряд чи є носієм ідеї кардинальних змін у Росії, а, радше, порятунком її як такої, що сформувалася за путінського режиму. Новим обличчям звичної, імперської, пихатої, амбітної Раші, яка досі не може усвідомити, що насправді давно стала "бензоколонкою" на периферії цивілізації.

Є всі підстави вважати, що повернення Навального у Росію, навіть під загрозою очевидного затримання і путінського кривосуддя, - частина плану невдоволених олігархічних еліт для усунення токсичного карлика. Тамтешні справжні "господарі життя" втомилися від тягаря західних санкцій, які щораз множаться, зважаючи на затятість і тупу безкомпромісність диктатора. Олігархам не йдеться про розвій демократії, свободи, їм радше ходить про вільні руки для бізнесу, який зараз обмежений міжнародними табу та заборонами. Їм потрібне "нове", позірно "демократичне" обличчя, бажано з яскравою кредитною антикорупційною історією (але специфічною, яка не стосується кожного з них конкретно), і подати його світові як наочний приклад здатності Росії до трансформацій. З наступним скасуванням санкцій, відбілюванням іміджу агресора, порушника світового порядку, а, отже, збереженням звичного й зручного стану справ.

У цьому сенсі Навальний і є "бутербродом", оздобленим глазуррю непримиренного "антипутінця" і "демократа", але зі старою шовіністичною та імперською начинкою. Він є елементом консенсусу західних правлячих кіл, навіть тих, кого не запідозриш у путінофобії. Адже навіть ексканцлер ФРН Гергард Шрьодер, який роками годувався з Газпрому, публічно "обурився" арештом Навального.

Зрештою, з певною часткою умовності, українці вже пережили схожий сценарій олігархічної змови. План Зе! був теж продуктом консенсусу олігархічних еліт, усіх цих коломойських-боголюбових-фірташів-пінчуків, які запропонували втомленому війною, розшарпаному реформами пост майданної влади суспільству "легший шлях" з "новим обличчям". Цей задум також був наслідком невдоволення усунутих від реального управління країною багатіїв, до того ж (і це тепер більш ніж очевидно), стратегією, цинічно узгодженою з агресором. Аби справжня, а не вигадана для "попередників", "торгівля на крові", не припинялася ні на мить, аби зупинити антикорупційний рух та реформи, що наблизили б Україну до Європи.

Наслідки вибору 2019 року українці вже відчули достатньо. А історія з Навальним наразі тільки розпочинається. Так, вона, мабуть, на деякий час перемкне увагу московських "яструбів" з України. Але навіть коли Навальний і залаштункові сценаристи досягнуть бажаного, мусимо бути готовими до того, що закон  "бутерброда" від того не зміниться. Тобто очікувати демократичних і цивілізаційних метаморфоз у ставленні імперії до колишніх колоній не варто. 

Ілюстрація: Сєргєй Єлкін

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Командує парадом саме Зе! І відповідатиме він

 "Союз меча і орала", тобто ільфо-петровське угруповання на сучасний манер, втілене у так званій парламентській "монофракції" "Слуга народу", починає розповзатися, мов клаптикова ковдра. 

Це було цілком прогнозованим, позаяк партія, склепана на коліні під олігархічно-популістський проєкт "президента, лиш би не Порошенко", була результатом змови різношерстних товстосумів, які шукали порятунку перед перспективою остаточного банкрутства та євроінтеграції України. 

Тепер, коли Зеленський (на його переконання) зручно умостився на троні, його залаштункові інвестори вирішили прискорити утілення своїх амбітних планів, уповні застосовуючи усі інструменти зі своїх арсеналів, серед іншого – і депутатські "багнети" під куполом законодавчого органу країни, відвертих лобістів в уряді, ну, й звісно, велетенський потенціал ЗМІ, які наввипередки пропагують потрібні їм ідеї.

Дуже показовим у цьому плані є вигнання Єлизавети Ясько з посади керівника української делегації у ПАРЄ, і її заміну на близьку до медведчуківської ОПЗЖ Марію Мезенцеву. Ображені завжди втрачають притаманну їм раніше здатність мовчати, і ось Ясько прямим текстом розповідає в ефірі одного з телеканалів, що, мовляв, "у моїй фракції постійно почала перемагати проросійська та дуже корупційна частина. Вона почала співпрацювати з депутатами з ОПЗЖ в різних напрямках".

Перед скандалом з "ротацією" глав делегації у ПАРЄ вся Україна обговорювала запровадження американських санкцій проти народного депутата Олександра Дубінського. Ні для кого не є секретом, що парламентар, знаний зневажливим ставленням до прискіпливих медіа, які невтомно шукають джерела астрономічних статків "мами, яка любіт скорость", є креатурою одіозного олігарха Ігоря Коломойського. Про токсичність Ігоря Валерійовича як спонсора і бізнес-партнера відповідні структури США вже давно говорили особисто Зеленському. Дубінський додав цьому персонажеві, окрім шахрайсько-кримінальних, ще й відверто антиукраїнських рис. Бо у "санкційному списку" Міністерства фінансів США фігурують, окрім чинного депутата-слуги ще кілька осіб, пов'язаних з Андрієм Деркачем – народним депутатом України, який "вже понад десять років є активним російським агентом, який підтримує тісні зв'язки з російськими спецслужбами" (цитата з повідомлення американського Держдепу).

Цікаво, що сам Зеленський жодним словом не відреагував на звинувачення проти Дубінського, хоча той досі є власником мандата від "Слуги народу". Оточення преЗЕдента з усіх сил пнеться пояснити, що "лідер" не причетний до нього. Та ні, таки причетний, бо хто б повірив, що рекрутування майбутніх депутатів від СН не обійшлося без торгів та перемовин саме на Банковій і саме з хедлайнером, на захмарному рейтингові якого "слуги" й потрапили до Верховної Ради. Тому позиція "я – не я, і хата не моя" тут абсолютно безпідставна". Зеленський "командує парадом", принаймні відповідатиме за кожного зі "слуг" чи інших високопосадовців, яких він пригрів, яких наділив повноваженнями і посадив на "потоки".

Ще одне спостереження, яке, на мою думку, також має значення. Мовчанка Зеленського з приводу підсанкційного "слуги" була розрахована на те, що висловиться глава ОПУ Андрій Єрмак. Він сказав кілька нічого не вартих слів, але це показово. Бо саме Єрмак (не міністр закордонних справ), - людина, що реально не вписується в конституційне поле України (бо ОПУ як структура не присутня в Основному Законі країни), так от, саме Андрій Борисович курує так званий "російський напрямок" політики Зе!. Це він недавно вів тривалі перемовини із заступником адміністрації Путіна Дмітрієм Козаком у Берліні. Офіційно – про ситуацію з перемир'ям на Донбасі, у рамках нормандського формату. Неофіційно, як стверджують поінформовані джерела, – про можливість прямого постачання в Україну російського газу.

Тому заява виконувача обов'язків міністра енергетики Юрія Вітренка про відновлення "газових стосунків" з агресором прозвучала не тільки у контексті прогнозованого "тарифного армагеддону". По-перше, він озвучив цю "дивну пропозицію" уночі, акурат після діалогу Єрмака з Козаком. По-друге, після потужних протестів, що прокотилися Україною після олігархічного "газового свавілля", коли дійшло до захоплення Житомирської облради, влада звично розраховує на інфантилів, які готові знову купитися на "Путін пріді!", на цей раз – у вигляді халявного газу. По-третє, знаючи, що навіть натяк на державне регулювання ринку енергоносіїв спричинить різко негативну реакцію МВФ, і годі буде розраховувати на бодай примарні майбутні транші від нього, Зе!режим готує "логічне пояснення" цій по-справжньому "торгівлі на крові" з Росією.

Виглядає, що задля потрібних законів, які б уможливили колаборацію перед Кремлем, Банкова готова до переформатування більшості і коаліції з відверто зрадницькою ОПЗЖ Медведчука. Однак, як свідчать недавні соціологічні заміри, більшість виборців "зелених", м'яко кажучи, не толерують такого альянсу. А, отже, він буде цинічним спотворенням народного волевиявлення, підставою для делегітимізації цього парламенту.

Ще Зеленський мусить собі чітко втямити, що у власноруч створеній кризі винен він особисто. Що не тільки МФВ, але й іншим міжнародним партнерам, які готові на радикальні заходи, щоб, до прикладу, завадити реалізації путінського проєкту "Північний потік-2" і вже роблять для цього конкретні кроки, не вдасться пояснити  таку цинічну співпрацю з московським режимом. 

Зрештою, Зеленський не уникне виправдань і перед власним народом, який йому таланило дурити не раз і не двічі, але, гадаю, цього разу не вдасться. Бо тисячі життів, які забрала російська війна проти України, стануть беззаперечним аргументом проти чергових обіцянок "міра-дружби-жвачкі".

Ілюстрація: Валерій Чмирьов

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Маятник популізму

Перші платіжки за комірне та енергоносії шокували українців неадекватністю цін, а перші "тарифні протести" неабияк злякали Зе!владу. 

В арсеналі суспільства – випробувані часом "майдани", серед інструментарію влади, яка позиціонує себе "народною", – пронафталінені методи популістів. "Добрий цар" у праведному гніві наказує розібратися "боярам" з цінами на газ, а ті вдаються до найпростіших рішень, відомих ще з часів "недорозвинутого соціалізму" – державного регулювання. Усе списали на пандемію, мовляв, то вимушений крок, бо декларований "кінець епохи бідності" аж ніяк не передбачав смертоносного ковіду.

…Мій добрий знайомий, відмовившись від злидарської 8-тисячної державної подачки, закрив свій маленький ресторан, який досі годував не тільки його, а ще кілька сімей. Відверто каже, що на зароблені заощадження планує придбати якесь помешкання за кордоном. "Тільки не в цьому дурдомі, подалі від нього…".

…У сусідньому супермаркеті пенсіонери все частіше залишають при касі вибрані з полиць нехитрі продукти – нині ціни не "вчорашні", до того ж явно не корелюються зі замороженими соціальними виплатами. Те, на що ще вчора вистачало, нині стає недосяжною розкішшю. Пенсіонерам втікати нікуди…

Водночас, "слуги" безсоромно розкошують під час чуми. Юзік обдарував дружину автівкою за сто тисяч доларів, матері нардепів від правлячої партії за останній рік стали щасливими власниками столичної нерухомості (наприклад, мама Олександра Дануци придбала на свою пенсію дві квартири за сто тисяч доларів). "Любіт скорость" не тільки мама одіозного Олександра Дубінського, але й Сергія Нагорняка. Її вибір припав на "Лексус". А Олександр Горобець з тих таки "слуг", мабуть, порадив мамі вкластися у мерседес за 150 тисяч "зелених". Люблять і дружин. До прикладу, заступник голови ОПУ Кирило Тимошенко подарував коханій підкиївський особняк за 10 мільйонів гривень. Мабуть, викрутив копійку з "Великого крадівництва", бо ж курує цей президентський проєкт.

Отже, такі різні історії – принизливого зубожіння  та шахрайського успіху. Пересічних громадян і випускників "трускавецької академії", "слуг", які стали "господарями" у найвищій точці амплітуди маятника популізму, що розхитує країну, руйнуючи не тільки її інституції та фундаментальні основи, але й саме поняття держави, розбещуючи її лідерів, натомість нівелюючи гідність її мешканців.

Але насправді – це дві несумісні тенденції, діаметрально протилежні шляхи популістів та їхнього електорату – інфантильних обивателів, здатних повірити у все, що завгодно, аби лише пролонгувати у власних мізках мрії про патерналістську державу, "найвидатнішого лідера" сучасності, яким буцімто не байдужі проблеми кожного конкретного громадянина. Зеленський та його квартал уміло підігрівають ностальгію за "ковбасою по 2.20", совковими "стандартами якості життя", влаштовуючи час від часу справжні гойдалки між жорсткими реаліями ринкової економіки і "добрим царем", який одним порухом пальця вгамовує апетити "олігархів-кровопивць". Не пояснюючи, однак, що різницю між, до прикладу, відрегульованою державою ціною на газ витягнуть з кишень платників податків (тобто з убогого, передбачливо роздерибаненого державного бюджету), щоб покласти її до калиток тих же "ненаситних акул капіталізму".

Скільки б не пнувся екс-Голобородько одягати на себе звичні кіношні шати "свого хлопця", він залишається маріонеткою олігархів. Зеленський – яскравий зразок так званих "нових правих", особливої породи консерваторів, "вічно вчорашніх", які, попри відносно молодий вік і завдяки вихованню та звичкам оточення, загрузли у минулому (конкретніше - в УРСР). Однак для утримання влади вони послуговуються і лівацькими, і лібертаріанськими, і навіть несосвітенними конспірологічними ідеологічними конструкціями, уміло користають з новітніх технологій, можливостей комунікацій, гламурних трендів, спекулюючи на споживацьких настроях юрби, сіючи ненависть і відторгнення серед фрагментованої у штучно витворених "бульбашках" спільноти.

Роздрай серед реально зубожілих явно на руку режимові популістів. Поки унизу гризуть чергову "кістку" на кшталт "переваг" чи ідіотизму локдауну, поки уповають на милість "вождя" після оприлюднення астрономічних тарифів, залаштункові сценаристи без перешкод грабують країну, ревізують реформи попередників, підрихтовують законодавство під лекала автократії. Бо, попри відосіки і оптимістичні казки під ялинкою, рейтингозалежний лідер у теплій інформаційній ванні все ж відчуває пронизливий вітер соціологічних "метеорологів", які не в силі намалювати йому вище 25 відсотків від колись майже "всенародної любові". І цілком може передбачити, що коли шукатимуть винних, то саме йому припаде невдячна роль "цапа-відбувайла".

У постколоніальній України пройдисвіти на кшталт Зеленського пнуться заштовхати суспільство у рамки макабричної парадигми набутої безпорадності. Це – теж спадок тоталітаризму і пов'язаного з ним комплексу меншовартості. Відома індійська авторка, лавреатка Букерівської премії Рой Арундаті у своєму романі "Бог дрібниць" рельєфно окреслила внутрішній, психологічний дискомфорт креолів, позбавлених "опіки" вчорашньої метрополії: "…Наш розум заполонила війна. Війна, яку ми і програли, й виграли. Найприкріша з воєн. Війна, яка бере у полон мрії, і перекроює їх. Війна, яка змушує нас захоплюватися нашими ж поневолювачами і зневажати себе… Нам вселили чужі мрії".

"Найприкріша з воєн" – це, далебі, не війна з вітряками. Це війна з маятником. На найвищих точках якого, мов на різних полюсах, – обіцянки і реальність, Буковель і локдаун, сибаритство ненаситних "еліт" і тарифний геноцид, безсоромна брехня і жорстока правда. Маятник популізму направду здатен змести високі мрії, однак з таким же успіхом – знищити тих, хто його несамовито розгойдує, сподіваючись на сумнівний фарт.

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Велюровий Буковель

Якщо Владімір Путін і мріяв колись про Україну як про failed state з усіна наслідками і зиском для Росії-агресора, то він наочно переконався у небезпідставності своєї маячні. 

Соціальні мережі, телевізійні екрани рясніли світлинами Зеленського-Голобородька на відпочинку у Боковелі – гірськолижному курорті у Карпатах, одним із власників якого є любий друг олігарха Ігоря Коломойського Олександр Шевченко. А ще, - неймовірними заторами автомобілів на під'їздах до цієї відпочинкової мекки, у яких, як стверджують "потерпілі", доводилося вистоювати по 2-3 години.

Усе б нічого, якби акурат того ж таки дня, коли "свій хлопець" з 95-го Кварталу і за сумісництвом – чинний президент – селфився з народом на схилах Буковелю, його кишеньковий уряд не запровадив в країні локдаун через пандемію COVID-19. Несосвітенні обмеження і драконівські штрафи для "малого бізнесу", м'яко кажучи, дивна вибірковість у списку дозволів та заборон, плутаність "голубих злодюжок" у поясненнях правил локдауну не тільки роздратували більшість громадян, але й, зрештою, як це часто буває, стали причиною гомеричного сміху над недолугістю, невіглаством та неприхованим глупством чинного режиму.

Я не знаю, чого було більше у масовій буковельській фотосесії Зеленського: популістського бажання сподобатися своєму розчарованому виборцю, екстравагантного позерства, прагнення загладити мутну історію з минулорічним утаємниченим і окутаним брехнею відпочинком в Омані чи намагання перевести суспільну увагу з болючих і неуникних соціальних проблем. Але про одне можу сказати достеменно: Зеленський і його свита,  вже не криючись від сторонніх очей, прямо у вічі заскоченому хамством і "бєспрєдєлом" влади обивателю, розповідають про те, що саме вони, а не хто інший, є господарями цієї країни, властителями доль її мешканців, всесильними і безкарними. Їхнім принципом є давнє гасло, яке приписують то італійському диктаторові Беніто Муссоліні, то іспанському каудільо Ауґусто Франко. Однак насправді воно належить Беніто Хуаресу, мексиканському президентові-карлику (був зростом 135 сантиметрів), який наприкінці ХІХ століття заявив: "Моїм товаришам будуть амністії, для моїх ворогів – уся сила закону". І від цього латиноамериканського сліду, погодьтеся, мешканцеві сучасної європейської країни стає не по собі, особливо з огляду на те, які режими і лідери є нині при владі, скажімо, у Венесуелі.

Генеза свавілля "зеленої мафії" є направду карколомною. Ще не минуло й року від першого "карантинного зашквару" за участю "слуги" Миколи Тищенка. Тоді, під час першого жорсткого карантину, коли пересічним українцям доводилося діставатися на роботу з "аусвайсами", які підтверджували справжність їхніх намірів, а поліція масового штрафувала неслухняних без масок у парках (!), однопартійці Тищенка таємно розважалися у фешенебельному київському ресторані "Велюр". Тоді сам Давид Арахамія (на той час голова монобільшості) обіцяв суворо покарати "партайгеноссе". А тодішній заступник голови ОПУ Кирило Тимошенко навіть натякнув пресі про "жорстку розмову" президента із Тищенком. Але… У липні 2020-го заклад і його власник стали "рецидивістами", глумливо, - з огляду на тотальну заборону працювати схожим "точкам" уночі, - розмістивши оголошення в Instagram: "Місто засинає, але не "Велюр". Чекаємо на Вас до 6-ї ранку". Тобто, плювати їм на заборони, фракційні нагінки і навіть на "обурення Зе!".

Чинний локдаун обіцяє перетворити всю країну на такий собі "Велюр". Зеленський вже наочно продемонстрував це у Буковелі. Є навіть підозра, що гірськолижні курорти не потрапили до локдаунного списку лише через бажання першої особи держави заселфитися на тлі Карпатських схилів.

Але, окрім підозр, є цілком конкретні речі, які, за принципом доміно, починають загрожувати країні хаосом і некерованістю. На закарпатському курорті Красія група зі півсотні молодиків минулих вихідних нападала на персонал та гостей, вимагаючи безкоштовних спусків для місцевих, як це було раніше. Дрібний трафунок, але він свідчить про те, що "вірус" вседозволеності влади здатен миттєво інфікувати маси, особливо тих, хто досі вірить Зеленському-"своєму хлопцеві".

А що казати про владу на місцях, яка під час Різдвяних свят дбала не про виконання безґлуздих розпоряджень уряду і лицемірних закликів самого Зе! "поберегти себе", а, радше, про власні рейтинги і про інтереси наближених місцевих "князьків"-годувальників. У Тернополі гучно заявили про те, що локдаун не запроваджуватимуть, так і вчинили. Варто було потрапити у центр Львова, аби переконатися – про заборони та обмеження не чув ніхто: ні на Різдвяному ярмарку, ні на площі Ринок, ні на міській ковзанці…

І це не просто вияв безвідповідальності чи зажерливості влади. Це – перші симптоми значно серйознішої недуги, які дадуться чути вже незабаром. На тлі тарифного геноциду, як снігова лавина, наростатимуть спонтанні протести тепер по-справжньому зубожілих. Тисячі ще вчора лояльних громадян, викинутих локдауном з власних маленьких бізнесів, у свою чергу, викинуть на вулицю десятки тисяч своїх працівників. Влада, можливо, й надалі годуватиме наївних припудреною коронавірусною статистикою, однак правда полягатиме у тому, що все менше у цій країні зможуть фізично заплатити за тести (навіть коли відчують себе недужими).

Правлячий клас рятуватиме себе по-своєму, - у клініці президентського друга Пальчевського, контрабандною ізраїльською вакциною по 2,5-3 тис євро за одне щеплення. А уряд і Зеленський, розікравши кошти з "ковідного фонду", надалі клянчитимуть безкоштовну вакцину у сумнівних міжнародних фондів, які збирають крихти зі столу багатих країн, аби допомогти "банановим республікам".

Велюровий Буковель у масштабах всієї країни завершиться катастрофою. Дав би Бог, щоб все обійшлося крахом популістського Кварталу і його "лідера". Але є відчуття, що наслідки будуть значно страшнішими.

Ілюстрація: Юрій Журавель

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Антимайдан джокерів

Коли позаминулого року у прокаті з'явився фільм "Джокер", то розмови довкола нього одразу перекочували у політичну площину. Мовляв, майбутнє – за політикою без харизматичних лідерів, без "нафталінного" мистецтва компромісів. 

Дискурс уміло підігрівався російськими пропагандистами, які успадкували і риторику, і стиль радянських попередників. Це ж як подарунок, - кіношний бестселер, у якому роль вождя припала асоціальному, люмпенізованому типу…

Реальність виявилася ще більш фантасмагоричною. До влади у форпості сучасної демократії (у Зеленського, як звичайно, відзначилися диким незнанням історії, назвавши американську демократію "найстарішою у світі") прийшов мільярдер з мізками люмпена, зате з партійним квитком консервативної Республіканської партії. Трамп був "щедрим" на екстравагантні витівки, що часто межували зі здоровим ґлуздом, упродовж усієї своєї каденції. Чого варті його минулорічні заяви про готовність застрелити будь-кого на П'ятій авеню, аби лишень виграти вибори. Джокер та й годі.

Однак перспектива втратити владу, страх відповідальності за скоєне перед обличчям безпристрастної феміди, мабуть, знищили у його мізках останні крихти розсудливості. Своїм виступом перед мітингарями у день вирішального засідання у Капітолії Дональд Трамп зіграв у двох амплуа – провокатора Азефа і коміка Артура Флека ("Джокера"). Але його реприза виявилася вкрай провальною, забравши життя п’яти американців. Зрештою, оцінити акторські здібності 45-го президента США матимуть час слідчі. Як і участь російськомовних "іхтамнєтов" у цьому дійстві.

Утім, провал державного заколоту, точніше, бунту "джокерів" на кшталт лідера "конспірологів" з QAnon Джейка Анджелі, додали тем для сіячів хаосу з Ольґіно. В інформаційний простір негайно вкинули аналогії вашингтонських безладів з українським Майданом. І це спровокувало неабиякі суперечки користувачів у соціальних мережах, ба навіть – на телевізійних екранах проросійських власників.

Головним наративом стала простенька логічна, на перший погляд, конструкція (бо обиватель обирає саме прості пояснення, йому не до аналізу чи бодай розсудливості). Мовляв, США зі своєю розхваленою демократією залюбки підтримують кольорові революції деінде, і у Києві зокрема. Натомість, коли йдеться про вибух "народного гніву" у себе вдома, то жорстоко придушують його силами спецпризначенців ФБР та Національної гвардії. І цю наживку на кремлівському гачку проковтнуло багато українців. Саме її цілком очевидно використовуватиме Зе!режим, намагаючись скопрометувати будь-які спалахи невдоволення політикою Зе!"Джокера".

Тепер щодо суті справи. Події в американській столиці більше схожі на Антимайдан, ніж на Революцію Гідності. Точніше, - на два Антимайдани. Нагадаю, як 2004 року до Києва звозили потягами п'яних прихильників Януковича, який відмовлявся визнати перемогу Віктора Ющенка на президентських виборах. Через десять років вони з'явилися знову, - правда, не на площі перед столичним вокзалом, а у Маріїнському парку. І знову – для того, аби захищати "вічно легітимного".

Обидва українські Майдани ґрунтувалися на ідеї захисту закону і справедливості, а не на бажанні утримати когось при владі. Перший – Помаранчевий, - спровокували брутальні фальсифікації під час народного волевиявлення, другий – у 2013-2014 роках, - колаборантська політика Януковича та його урядовців, фактично державна зрада, підживлена московським тримільярдним доларовим хабарем за непідписання Угоди про асоціацію з ЄС. До цього додалися і "диктаторські закони", і безпрецедентне за своїм садизмом побиття молоді у центрі Києва.

Є й інша деталь. Українські революціонери не мали намірів захоплювати державні установи, не влаштовували погромів. Вони направду були мирними і законними виявами протесту громадян проти свавілля влади. Ба більше, під час Революції Гідності, коли режим вже впав, а Янукович накивав п'ятами у відомому напрямку, саме законно обраний парламент став плацдармом для утримання головних державних інституцій перед загрозою російської агресії. І гідно виконав цю місію.

Щодо аналогій, то американські "протести", особливо з огляду на чітко виражений у них "російський слід", треба радше порівнювати з подіями у Криму та на Донбасі. Саме там ми побачили, як штурмують владні приміщення особи без розпізнавальних знаків або ж підбурені "добрими сусідами" сепаратисти та кримінальники. Хтозна, можливо, саме в Україні відбулася репетиція того "спектаклю", з яким через шість років Кремль вирішив дати гастролі на берегах Потомаку. Недаремно спікерка Палати представників Конгресу США Ненсі Пелосі назвала поведінку Трампа "новорічним подарунком Путіну".

І про уроки "вашингтонського путчу", які мали б взяти для себе українці. Демократія сильна не тільки тоді, коли має у своєму розпорядженні надійну армію та силові структури. Демократія – це, перш за все, випробувані інституції та процедури, яких дотримуються всі без винятку, - і громадяни, і чиновники найвищого рангу. Це також і політики-патріоти, які, як от віце-президент США Майк Пенс, за жодних обставин не підуть на порушення закону лише через те, що це подобається лідерові, або ж на догоду партійним інтересам чи кумівству.

На жаль, у нас при владі також "джокер". І свита у нього відповідна. Тож аби якось зрушити з місця тимчасово пригальмовані демократичні процеси, мусимо, перш за все, бути готовими до відповідального і зваженого вибору у майбутньому. Без "какойразніци" і "хуженєбудєт". 

Ілюстрація: РБК

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

"Світло від Світла"

Моєю найулюбленішою молитвою упродовж всього свідомого життя була і залишається "Вірую…". Credo, Символ віри. У дитинстві її пробувала навчити мене бабуся, але малим я ще плутався у причинно-наслідкових зв'язках і метафорах, і лише згодом, подорослівшавши, зумів зрозуміти глибину цього незвичайного тексту.

"Світло від Світла, Бога Істинного від Бога Істинного…". "Вірую" по-особливому звучить для мене не у співі професійних виконавців, а під банею маленької церковці на Збоїщах, найпершої Служби Божої, коли ще не вмикають гучномовців, а до храму приходять "жайворонки" з числа бабусь і дідусів або ж тих, хто і в неділю має нагальні справи, навіть попри приписи третьої Заповіді про святий день. Хористи ще зазвичай сплять або збираються до храму, реґент, мабуть, складає до потертого портфелика ноти. Однак слабкі, нетреновані, незлагоджені голоси, навіть, підозрюю, геть позбавлених музичного слуху, дивним чином утворюють неповторну, натхненну і головне – щиру мелодію, справді Пісню пісень, яка лине понад іконостасом, легенько торкаючись полум'я свічок, і раптово завмирає на "житті будучого віку"…

Ви пам'ятаєте разючий контраст між Старим і Новим Заповітами, саме через світло, що ним сповнені Євангелія (для мене особисто найсвітлішим є від Луки)?

"Світло від Світла…". Від сяйва Вифлеємської зорі, що вела через пустелю Тріє Царів, аби вони поклонилися Народженому в убогих яслах, принесли йому свої символічні Дари: золото людських сердець, ладан людської гідності і миро людських надій. Особливий відблиск віри в очах тих, хто прозрів (і фізично теж) після зустрічі з Живим Богочоловіком. Переродження фарисея, ще вчора вбивці святого Стефана, на шляху у Дамаск, - з осліпленого Савла на пасіонарного Павла. Лампадки з миром від час Таємної Вечері. Попри кров, приниження, утиски, несправедливість усього світу, що, здається, не міг примиритися з появою Людини, яка проповідувала любов, попри, зрештою, розп'яття і мученицьку смерть на Голгофі, ці історії ваблять внутрішнім світлом далекого в часі вертепу. І це світло вперто торує шлях до нас, сьогоднішніх, до наших розхристаних, роздраєних, зневірених і змучених сердець. Знову ж таки, - усупереч війнам, диктатурам, свавіллю, глупству, жорстокості, кривосуддю. Аби ми знали, куди йти далі, аби не впали на битому шляху, аби не зникли душею, яка, властиво, схожа на вперту свічечку, що не гасне на вітрі…

І так, - саме свічечку запалюємо ми у Святвечір в очікуванні Різдва, і жодні холодні неонові спалахи різнобарвних гірлянд та ілюмінацій не здатні замінити нам тепла скромного вогника, на який збираються і живі, і мертві, і ненароджені ще, та все ж – дорогі і бажані нам люди…

"Світло від Світла…". На противагу сучасним теоріям, воно торує собі шлях через тисячоліття не миттєво, не шаленим квантовим потоком незбагненних для нашого розуму елементарних частинок, - а крочок за крочком, з рук у руки, від серця до серця, як Вифлеємський вогонь миру, долаючи кордони, відстані і перешкоди. Адже Бог народився для кожного з нас, Він "задля нас, людей, і нашого ради спасіння зійшов із небес, і воплотився від Духа Святого і Діви Марії і стався чоловіком". І кожен з нас має шанс, лише плекаючи цей вогник у власній душі, захованій від людських очей, мов у старозавітній скинії, у храмі нашого тіла. Коли вогник віри, надії і любові гасне, - а це не обов'язково фізична смерть, - але й, погодьтеся, це не життя.

Бо, окрім віри, надії та любові, того Великого Дня у цьому незатишному і ворожому світі, де не тільки "побивають немовлят", але й ламають дорослих, там, під світлом Зорі, народився Месія Гідності. Так, Він проповідував смирення ("І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, – підстав йому й другу. А хто хоче тебе позивати й забрати сорочку твою, – віддай і плаща йому" (Мт. 5.38 – 42). Не відвернувши обличчя від побоїв, Ісус стримав войовничого Петра з мечем. Бо "чи ж не маю Я пити ту чашу, що Отець дав Мені?" (Мк. 10.38). Це – свідомий вибір вільної людини, попри те, що Спаситель, звісно, міг знищити ворогів, навіть не поворухнувши пальцем.

У кожного покоління – своя Чаша, свій Хрест і своя Голгофа. Рівно ж як і свій Вифлеєм, над яким ось уже дві тисячі літ незмінно палає пророча Зоря, символ народження "Світла від Світла". Вона провадить нас крізь негоду і темряву, вказує шлях і зміцнює Віру. Терпляче нагадує нам, що ми, як і Христос, народжені вільними, гідними, і лише від вибору кожного з нас (не когось іншого) залежить і наше життя, і наш добробут, і наші стосунки з довкіллям, з людьми. Урешті-решт, мир зі самим собою.

Тож цього Різдва, по завершенні важкого, трагічного карантинного року, серед ілюзій і олжі, невігластва і лицемірства, війни і чуми, нехай сяє для вас, мої читачі, його незгасиме світло.

Христос Рождається! Славімо Його!

Ілюстація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Зеленський і петля часу

Так буває часто: діти виростають, отримують паспорти, розмінюють вже й тридцятку, а то й сороківку, але надалі залишаються інфантильними підлітками, - на біду батькам, та й собі, зрештою, теж. 

Ні відповідальності, ні бодай наміру зазирнути в більш-менш осяжне майбутнє, ні підставових мрій, - лише ілюзії, замки на піску і спогади про безхмарне дитинство, коли ангіни лікували солодкими сиропами, а мама щодня подавала і смачний обід, і напрасовану сорочку…

Трапляється, що ці недоростки, - через непорозуміння або завдяки свідомому рішенню доросліших "дядьків", - потрапляють на неранжирні для своїх мізків і трибу життя посади, і вже важко визначити – кому від того гірше: чи підлеглим, чи самому "начальничку"? Бо і перші, й другий відчувають непереборний дискомфорт від, так би мовити, профнепридатності "кадра". Причому, реакція призначенця, далебі, залежить також від рівня його самодурства і пихи.

Я часто пишу, що Зеленський є інструментом у руках ляльководів, які поклали немало зусиль та коштів для того, аби повернутися до влади. Тут мова не тільки про олігархів, які, - і це стало очевидним особливо зараз, коли посполитим озвучили космічні тарифи на газ, електроенергію тощо, коли ФОПам поклали під ялинку нові податки (замаскувавши це ілюзорними карантинними "канікулами" і жалюгідними восьма тисячами компенсацій). І річ не тільки у людях Януковича, які стрункими лавами вливаються у владні установи. І навіть не у російських впливах чи агентах, - хоча ними фактично нашпиговані українські державні інституції аж до силових структур.

Зеленський служить усім, кому "винен", окрім власного народу. Зобов'язання перед ефемерними 73-ма відсотками своїх виборців він бачить доволі специфічно, вважаючи, що з них досить чергового відосіка чи безґлуздої фрази у фейсбуку, яка видається їм, і що найсумніше, - і йому, - "прикольною", сповненою підтекстів і "глибокої мудрості".

Але, як на мене, проблема в іншому. У тому, що Зеленський завис у петлі часу, загруз у власному криворізькому дитинстві часів УРСР, і бачить світ та сучасні його жорсткі, навіть жорстокі реалії, через рожеві окуляри підлітка пізньорадянської доби. Саме тому він свідомо експлуатує тему патерналістської держави і охоче погоджується на роль "батька нації". Варто лише переглянути його "новорічну репризу" з дітьми, щоб оцінити рівень "державницького мислення" новоявленого "діда Панаса". Причому, цей казкар свідомо натякає на авторитарні амбіції, оскільки, на його думку, здолати опір інакодумців, тих, хто насправді розуміє серйозність викликів та загроз для України, а не "дре з того лаха", можна лише "посадками", судами, дифамацією і оббріхуванням.

Зе! обрав собі за кумира Владіміра Путіна, але його мавпування стилю московського "царя", як і будь-яке епігонство, викликає лише насмішки і жаль. Зауважили, як гонорово крокує цей недомірок червоної церемоніальною доріжкою до Маріїнського палацу, як його розпирає від виструнчених вояків з почесної варти. Точнісінько Путін у Кремлі. Лише з однією поправкою – Владімір Владіміровіч наказує стелити червону доріжку лише з нагоди інавгурацій, а не рутинного новорічного привітання… Шкода, що Зеленський, у якого, знано, пряма телефонна лінія з бункером сусідського диктатора, не проконсультувався з ним щодо цієї дрібнички.

Суспільний запит на такого штибу владу є наочним. Чи не він вилився у стотисячну чергу до "мавзолею" на похороні Геннадія Кернеса? Ті, хто старші, пам'ятають "всенародну скорботу" після смерті "дарагого Лєоніда Ільїча", а молодші могли побачити схоже на телеекранах у сюжетах з Північної Кореї, коли там 2011-го пішов до Авраама "товариш Кім". 

Однак стратегія Зе!політтехнологів базується на цілком тверезому розумінні того, що махровий популізм і спекуляції на ностальгії "совка" живучі лише за  умови авторитарного правління. Вони мають за уроки "проєкти" Леоніда Черновецького, Олега Ляшка, зрештою, Юлії Тимошенко. Утримати і маніпулювати мізками "бабушек" можна лише за умови "сильної влади", десниця якої каратиме обраних "цапів-відбувайл", рівно ж як роздаватиме жалюгідні крихти з панського столу розмаїтим люмпенам і вічно "знедоленим".

Не минув даремно і "урок Лукашенки", який свого часу теж був до певної міри взірцем для Зеленського. Та після буремних подій у Мінську і реального остервеніння "бацьки", ладного втопити у крові країну задля утримання на посаді, в ОПУ зрозуміли, що автократію слід впроваджувати обережно. Бо, до прикладу, коли Зе! вперше розтоптав закон і Конституцію, розпустивши Верховну Раду, це, в умовах переможної ейфорії, масової підтримки та розгубленості опонентів, не спричинило особливої суспільної реакції. А ось коли преЗЕдент з шаблею наголо наїхав на Конституційний суд, проти нього рішуче виступили навіть його симпатики. Звісно, за майже два роки влада і лідер "зелених" змарнували левову частку довіри, але, мабуть, не цей чинник зіграв тут визначальну роль. Бо перезавантаження парламенту ще сприймалося як цілком природна риса демократії, а ось зазіхання на інституційний каркас державності – як злочин, що межує з державною зрадою.

Звісно, Зеленський вдається до притаманних його шахрайському стилю пояснень. Недороблений політтехнологами автократ прагне якомога хуткіше прибрати до рук залишки влади. Він виганяє невгодних з РНБО, грудьми стає за власні креатури на кшталт Олега Татарова чи Ірини Венедіктової. Ці кадри знадобляться йому для майбутніх репресій. Бо повернути країну навспак, за траєкторією петлі часу реально тільки силоміць, через коліно.

Хоча "у Зеленського" мали б усвідомлювати марність власних потуг і прожектерство свого лідера. Якщо, звісно, дивилися фільм Раяна Джонсона "Петля часу". "Завдання тих, хто приймає (повернених з майбутнього. – Авт.) – всадити жертві кулю в лоб, стерши нещасного з історії". Фантастика, але повчальна…

Ілюстрація: Вася Ложкін

Підписуйтеся на мій Telegram-канал