Українці мусять розуміти, що
будь-які порухи влади продиктовані не бажанням змінити життя на краще, а
меркантильною потребою самої влади
У час, коли чергове число нашого журналу побачить світ, співвітчизники вже
зможуть користатися усіма перевагами (рівно ж - вадами) довгоочікуваного
«безвізу». А якщо так, - то певною мірою долучитися до практичного досвіду
європейських народів у царині їхніх стосунків з тамтешньою владою. Гадаю, таке
збагачення світогляду піде нашим краянам лише на користь і допоможе позбутися
багатьох ілюзій.
«Безвіз» як
мандат
Про перипетії здобуття Україною права для своїх громадян подорожувати
Шенгеном без звичних і тричі проклятих віз можна було б написати епічний роман
на кшталт «Улліса». Ми, однак, не робитимемо цього, - і через брак журнальної
площі, і банально, - через те, що, мабуть, лише поодинокий українець не «в
курсі» цих подій. Навіть ті, хто й наміру не має гайнути кудись далі Медики, не
кажучи вже про усілякі рими та барселони.
Ба більше, - для нас з вами «безвізова коломийка» стала яскравим взірцем
того, як, здавалося б, цивілізовані і надмір демократичні чиновники маніпулюють
своїми ж статутами та параграфами, аби лише знайти причини для зволікання у,
далебі, анальфабетичних справах. Тож коли так є в європейських столицях, то
чому б не припустити, що наші рідні провідники не роблять того ж таки, чи
чогось схожого?
А таки так. В умовах, коли Банковій доводиться що не день відбивати чергові
атаки недоброзичливців, коли кожен, кому не заманеться, кидає свого камінця у
президентський город, коли КМДА втомилася видавати дозволи на проведення акцій
усіляким там протестувальникам, - так от, серед баталій і сварок, - «безвіз»
став манною небесною, рятівним колом і соломинкою. Хай сумнівною, але якою б
вже вона не була…
Вітчизняні політологи і наближена до них публіка не втомлюються пророкувати
дочасні вибори. Не важливо, - президентські чи парламентські. Важливо, що вже і
негайно. Петро Порошенко, як на мене, вже стер язика, повторюючи, мов мантру,
свою тезу («я вам виборів не подарую»), але, як не дивно, ми слухаємо
президента в останню чергу. Перед тим уважно почувши кумів, сільських
фільозофів, просторік у маршрутках і заповзятих астрологів від політики.
Порошенкові важливою є не проблема виборів як таких. Йому розходиться тільки
на переможних елекціях, а, отже, на аргументах, які юзатимуться упродовж його
кампанії, на ресурсі і на ймовірних ризиках. Тому, звісно, реально відчинені
кордони до ЄС стануть козирною картою у будь-якому варіанті – черговими чи
дочасними вибори б не були. Відтак мусимо знати, що «безвіз» - лише перший
крочок. А ось коли перші тисячі українців скористаються ним, коли розкажуть
сусідам та родичам, як воно їм перетиналося кордон, лише коли ця «пільга»
додасть бодай кілька десятих до зростання бізнесу, - лише тоді він справді
перетвориться на аргумент потужної сили.
Коли це трапиться? Гадаю, не раніше наступної весни.
Як ми писали раніше, реальним є план, за яким Порошенко сам ініціюватиме
вибори, аби до 1919-го (дедлайну елекцій чергових) геть не розгубити рейтингів.
Доти «безвіз» справно доповниться ратифікацією Угоди про Асоціацію з ЄС
Нідерландами (це стане фінальною крапкою ще однієї епопеї), імітацією судової
реформи, кількома гучними «посадками» корупціонерів і… поверненням в українську
політику певних вигнанців, які подарують ПОПу ресурс. Зокрема, медійний. Вже
подейкують про Хорошковського з його левовою часткою в «Інтері» і з його ж полум’яною
«любов’ю» до пасіонарної опонентки
Президента Юлії Тимошенко. До кінця літа знайомих персонажів на кшталт Валерія
Івановича побільшає.
Права
справа
Після Указу глави держави про блокування російських пошукових, поштових
ресурсів та соціальних мереж Банкова, на подив багатьох політологів, не
квапилася пояснювати, перш за все, економічну природу цих санкцій. Натомість у
паузі щосили нагніталися пристрасті безпекового характеру. Мовляв, ці ресурси
працюють на ворога, окупанта, а, отже, є загрозою національній безпеці.
Тож одним із найважливіших елементів майбутньої виборчої кампанії чинного
Президента стане антиросійська риторика. Її Порошенкові не бракувало й досі. А
чому б ні? Що вартує Петрові Олексієвичу вдруге одягнути однострій «цинічного
Бандери»? Тим паче, що в умовах війни, якій ні краю, ні кінця, - цей аргумент
залізний.
Останнім часом з’явилися ознаки того, хто асистуватиме кандидату на другий
термін у цій справі. Це, далебі, не «Народний фронт», який змушений зважати на
мізерні рейтинги і далі так чи інак підігрувати партнерам з коаліції. Це і не
Ляшко, що ретельно виконує роль придворного блазня, видаючи власну політсилу за
«опозицію». Ці люди давно впряжені у президентський віз і, сподіваюся, такими
залишаться, не зважаючи на доволі специфічні амплуа у великій грі.
А ось альянс правих сил, який сформувався останніми тижнями, тобто блок ВО
«Свобода», «Правого сектора», «Національного корпусу» та інших маргінальніших
угруповань буде цікавим знаряддям в руках умільців з президентського штабу. Причому
з кількома прицілами.
Не секрет, що підручні Тягнибока-Кривецького знудилися у містечкових
стійлах. Не є таємницею й те, що дедалі частіше бажані голосування у парламенті
даються президентській адміністрації ціною неймовірних зусиль. Отже, варто тільки
натякнути «правим» на веселкову перспективу власної фракції у Верховній Раді (читай, - і кількох місць у виконавчій
гілці), і вони, як стій, підуть на перемовини.
…Не підуть, а власне вже ходять. На Банкову. Консультуватися, примірятися,
одне слово – «терти». Аби відтак, коли пролунає дзвоник, нап’ялити на себе шати
«справжньої опозиції», відтираючи легенько Ляшка, іноді б’ючи під дихало «Оппоблок».
Але головний удар, основну зброю скерувати проти Юлії Тимошенко. «Самопоміч»
буде «Свободі» закускою, зважаючи на задавнені образи.
І… згадувати про людське око й Порошенка. Але у його випадку, - пам’ятаючи про межу дозволеного… Головний приз надто вже
бажаний і солодкий. Недосяжний, однак, без цинічного спекулювання на ніжних
струнах української душі.
Тож гучні спічі «правих» про націоналістичну революцію, про «залізний
кулак» і таке інше варто ділити надвоє. «Скрипка би не грала…». А смичок – у
надійних руках.
Ігор Гулик
