Ху із містер Єрмак?

Нова посада очільника Офісу президента, яку він обійняв днями, - а саме голови Конґресу місцевих і регіональних влад, - це віночок зі штучних квітів на скромній могилці децентралізації. Скромній тому, що надважлива реформа, яка відкривала серйозні перспективи для розвитку країни в глибинці та давала важелі у вмілі та підприємливі руки, тихо вмерла. І дуже показовим є, до слова, перелік керівників міст, які заповзятливо взялися підтримувати черговий прожект Банкової, публічно демонструючи лояльність Центру і згоду на те, аби ними й надалі керували зі столиці. Але то тема окремої розмови.

Нині ж пропоную ретельніше придивитися до персони Андрія Єрмака і спробувати відповісти на сакраментальне, як на мене запитання: «Ху із м-р Єрмак?». Бо направду довкола нього (зауважте, не Зеленського і, далебі, - не парламенту чи уряду) почав останнім часом обертатися чи не весь світ. І від відповіді на це запитання, - якщо вже говорити стратегічно, - залежатиме найближче майбутнє країни. Думаю, що характеристика Єрмака, викладена у недолугій писанині експрессекретарки Зе! Мендель, - «спадковий аристократ» (?!!), - з’явилася неспроста. Єрмак, по-перше, не проти, ба радше навпаки, - культивує саме такі (цілком безпідставні до гротескності) оцінки. А, по-друге, здається, він на повному серйозі вважає країну і державу за власний феод.

Почнемо з того, що й Офіс президента, і відповідно – його очільник, - цілком нелегітимні. У Конституції України ви не знайдете навіть натяку на ОПУ. «Зелені» вирішили для себе цю проблему просто – взяли та перейменували Адміністрацію президента (по суті, канцелярію глави держави), не завдавши собі труду законодавчо обґрунтувати повноваження цього допоміжного органу. І його керівника теж. Звісно, робилося це не за Єрмака, а за, прости Господи, Богдана. Та обійнявши посаду, Андрій Борисович міг би виправити цю прикру прогалину. Тим паче – як юрист.

З’ясувалося, що повна невизначеність – тільки на руку і Єрмаку, і усьому владному Кварталу із лідером-блазнем. Тому персонаж з дуже сумнівним минулим, людина, яка у реєстрах, мабуть, усіх впливових спецслужб світу фігурує як російський агент (навіть не впливу, а в буквальному розумінні цього слова), за мовчазної згоди і повного прикриття свого «начальника» вирішив, що йому море по коліна. Плювати на звичний для демократичного устрою розподіл гілок влади, розмежування повноважень, права та обов’язки. У системі Зеленського, заточеної на інституційне руйнування основ української державності, продукування тут хаосу та невизначеності, це звично і, - головне, - навіть вітається. Не ким іншим, а саме Зеленським. Бо, судячи з досвіду минулих двох років, ця особа не тільки неотесана з точки зору бодай елементарних уявлень про державне управління, але лінива і гонорова, як набундючений павич. Пересиченість владою й можливостями, які вона відкриває, лише загострює небезпечні симптоми, а невідпорність до маніпуляцій з боку придворних лакуз і залаштункових інтриганів робить недугу хронічною.

Тому уважно вчитавшись в інформаційну картину останніх місяців, можна дійти висновку, що в Україні насправді президентом працює Єрмак, а не Зеленський. Він провадить перемовини зі світом (з Росією-агресором – на партнерських, щоб не сказати, дружніх засадах; у США – з корекцією на неприховану гидливість до ефесбешника тамтешніх високопосадовців). Той же Єрмак приборкує і координує парламентську монобільшість, щось там настійно радить урядові, а тепер ще й роздаватиме вказівки сільським війтам. У його віданні – і угодовські суди, і силові структури. Йому є справа і до головного: кадрів, які, за відомим висловом, «вирішують все». Це при тому, до відома наших аматорів, що Конституція прямо забороняє передачу президентських повноважень будь-кому, тим паче - канцеляристові.

Щодо кадрів, то останнім часом Єрмак, увійшовши у роль «віце-президента» чи навіть опікуна «зеленого» по суті «інфанта», перш за все, подбав про силовий блок, розвідку та СБУ і наповнення їх «своїми» людьми. Вони прийшли на заміну людям, що були потенційною загрозою для любителя задушевних телефонних розмов з Кремлем. Аналітики наголошують, що звільнені на минулому тижні були безпосередньо долучені у так званій «справі ваґнерівців», по-зрадницьки злитій агресорові за крок до розв’язки.

Єрмак цілком розуміє, що фільм Христо Ґрозєва про цю небачену зраду, який заплановано акурат перед вимученим візитом «найвидатнішого лідера» до Вашингтона, може зіграти фатальну роль. Бо Байден, після викриттів журналістів Bellingcat, зважаючи на репутаційні втрати, може й скасувати зустріч із Зе!. Даруйте, якщо це зробила в останню хвилину Саломе Зурабішвілі у Грузії, то чому 46-й президент США мав би спілкуватися з «проблемним пацієнтом»?

Але, здається, саме такий поворот справи на руку і московським сценаристам, і їхній доволі вправній маріонетці Єрмаку. Бо, погодьтеся, навряд чи більш-менш притомні люди перед зустріччю з важливою для них особою, вдаються до шантажу і безпідставних звинувачень. Хай це безглуздя й лунає з уст єрмаківського пішака – за сумісництвом голови пропрезидентської фракції у парламенті Давила Арахамії. Але, гадаю, що тональність і метафори цієї тиради не оминули попередньої цензури керівника ОПУ. Все для того, аби щільніше ізолювати Україну від демократичної спільноти й штовхнути її в орбіту Москви. І тоді вже там даватимуть відповідь на запитання: «Ху із містер Єрмак?». Не виключено, - губернатор Малоросії.

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Час негідників

Коли два роки тому "просвітлені" адепти Зе! розповідали всьому світові, а, перш за все, собі про "електоральну революцію", то ніхто не зауважив однієї деталі. Кожна революція фактично здіймає з дна шумовиння і намул. І лише у випадку притомного політичного керівництва, цю гидь можна стримувати, принаймні пробувати осідлати. 

Але ж "слуги" і їхній лідер навіть не намагалися видавати зі себе притомних, навпаки, - на їхню думку (якщо, звісно, така існує у природі), важливо було максимально ідентифікувати себе з інфантильним, неперебірливим і лінивим виборцем, мімікрувати під колір шумовиння, стати для обивателя "своїми хлопцями".

Електоральним ядром "зеленого виборця" реально став антимайдан, - збіговисько негідників, звезене "регіоналами" у Маріїнський парк столиці, охоче до дармових харчів, алкоголю і російської попси. Програвши, ці особи зачаїлися до пори до часу, і свій криворізький хлопець став для них реальним втіленням реваншу. Тим паче, що новий господар Банкової й не приховував своєї прихильності до ексрегіоналів, потихеньку, а відтак, – відверто, - залучав їх до влади, даючи можливості і ресурс відігратися за Революцію Гідності.  

Тож корінь проблеми – не у популізмі неосвічених, випадкових людей, що потрапили у настроєвий мейстрим більшості, а у ментальних розбіжностях антагоністів – самодостатніх, патріотично налаштованих громадян, із загостреним почуттям справедливості (але підставової, базованої на власній участі у побудові європейської держави), гідності і байдужої, "какайразнічной" маси обивателів, для якої гідність – поняття незрозуміле, розмите і чуже. Зрештою, як і державницький інтерес, – чи можна чекати, що ним перейматиметься легковірна, із гіпертрофованим патерналістським інтересом особа, який винні всі довкола? Окрім, звісно, кумира. Адже, як зауважив колись британський журналіст Нік Кент, "ми живемо в епоху безвір'я: будь-яка "зірка" нині - своєрідний сурогат Бога, яким всі намагаються хоч ненадовго заповнити духовну порожнечу".

Годі й говорити, що оцей "сурогат Бога" з його найближчим оточенням – дзеркальне відображення своїх "правовірних". І не слід дивуватися, що поведінкові, ментальні риси негідників, які, так би мовити, "заходять" на внутрішньополітичному полі, гарант, відповідальний за міжнародний курс держави, переносить на увесь світ. Ну ж бо, за Шопенгауером, "всі негідники, на жаль, товариські". Тому й останнім часом бачимо феєрверк скандалів, м'яко кажучи, казусів, несумісних з дипломатичними стандартами і зовсім непридатних для стосунків між доброзичливими партнерами.

Некоректні, щоб не сказати, недоречні запитання до Байдена "чому ми досі не в НАТО?" цілком корелюються з обивательським невдоволенням витратами на війну з Росією чи ціною докторської ковбаси. Підлітковий шантаж з "китайським вектором", навіть за найприскіпливішого аналізу перспектив, у результаті виглядає карикатурно. Гучні волання про зраду США і Німеччини у справі "Північного потоку 2" доволі сумлінно маскують фактичну відсутність національної стратегії у цьому питанні і яловість української дипломатії. Не можна ж звинувачувати чужих лідерів у тому, з чим навіть не прагнув впоратися ти сам. Якщо країна, точніше, її керівництво, робить усе для того, аби власноруч зруйнувати енергетичний (та що там енергетичний, - політичний!) суверенітет, то чи варто очікувати, що ним перейматиметься хтось збоку? Якщо Байден і мав певні надії на свого, наразі телефонного співрозмовника у Києві, то, мабуть, Ангела Меркель, побесідувавши із Зеленським віч-на-віч, відтак розповіла американському президентові, що йому доведеться терпіти безпомічне белькотіння невігласа, який гонорово упевнив себе, що він найхитріший у світі…

Узагалі треба мати неймовірний "талант", щоб за якихось два роки побити горшки з ледь не усім світом. Минулотижневий грузинський сором для українців тепер, мабуть, стане аналогом "іспанського сорому", позаяк у медійному просторі "хітом сезону" стали залаштункові подробиці цієї "історичної поїздки" "найвидатнішого лідера". Зокрема, відмова президентки Саломе Зурабішвілі від двосторонньої зустрічі із Зеленським, через причини, які лежать на поверхні – вмонтованого у систему київської влади Міхеїла Саакашвілі і звичний вже для ОПУ геополітичний кретинізм з Абхазією. А, м'яко кажучи, лекція з міждержавного етикету, прочитана похнюпленим єрмакам, кулебам і самому Зе! Маєю Санду, - яскравий маркер того, як справжні лідери європейських держав ставляться до блазня у тозі президента. Зрештою, подейкують, що навіть на підпис Батумської декларації київське по непорозуміння волокли ледь не налигачі…

Не варто дивуватися. Все укладається у "таємний", з точки зору "лідера" і його кліки, але насправді – очевидний план. Ретельно руйнуючи інституційність держави всередині (тепер на черзі Верховний суд, який відмовився легітимізувати "укази" Зе!), виставляючи Україну на посміховисько перед світовою спільнотою і особливо – союзниками з антимосковської коаліції, Зеленський фактично втілює марення Януковича з повернення України в орбіту Москви. Він танцює на пеньках "вічно легітимного", вважаючи, що суспільство цього разу, розуміючи ціну Майданів, проковтне його витівки.

Але ні. Час негідників мине і ми побачимо це зовсім швидко. Перші "чорні лебеді" вже кружляють над Банковою. І вони, - не із заморських виріїв, а свої, рідні…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Штайнмаєр головного мозку

 …Ну от, - знову за рибу гроші. Здавалося б, неприйнятна і відверто ворожа ідея ексміністра закордонних справ Німеччини задля "умиротворення" України, за яку два роки тому, мов за рятівну соломинку, вхопився Зе!президент-початківець, і проти якої відчайдушно виступили усі притомні його опоненти, канула у небуття.

Та ні, нині вона знову на слуху, знову в ОПУ і околицях носяться з нею, мов з писаною торбою. Бо ж якось треба виходити з патової ситуації. Завершення війни на Сході, обіцяне випадковим персонажем на посаді очільника країни, як з'ясувалося, не вирішується помахом чарівної, навіть ебонітової палички. І дитячий тупіт ніжками під акомпанемент мантр "просто перестати стріляти" досі глушиться канонадою із забороненої усілякими ОБСЄ російської зброї на лінії донбаського зіткнення.

Громадяни можуть до нестями обговорювати деталі божевільної путінської псевдоісторичної писанини, шукати конспірологічні складники несподіваного сплеску українофобської активності противників укрмови, підводні течії, що змусили вічно тимчасового міністра внутрішніх справ покласти на стіл "лідерові" заяву про відставку. Квартал і його режисери невтомно підкидатимуть полінець у багаття суспільних дискусій несосвітенними заявами про любов до китайських маоїстів, про легалізацію канабісу (читай – законоплення усієї країни на вже законно проданих латифундистам землях). Але після візиту Зеленського до фрау Меркель усі ці танці з колінцями, уся гучна риторика і довколаполітичне шумовиння виглядає нікчемною димовою завісою, латаною рядниною для прикриття відверто капітулянтських планів. Причому, для камуфляжу цих намірів авторам фантазії не бракує, а от для бодай позірного ретушування старої "формули Штайнмаєра" – вже ні. Ну, бо що модні словечка, на кшталт "кластерів", придумані у Парижі чи Берліні і по-папужому повторені ексактором розважального жанру? Суть же залишається первинною: вживлення у тіло й без того зраненої війною країни ракових пухлин терористичних Л/ДНР, легалізацію бандитів і кадрових російських військових під машкарою "народної міліції", "тригрошові" опереткові вибори під цівками ворожих автоматів і… ефемерний контроль ЗСУ за українським кордоном вже після цього "фарсу демократії". Словом, - "особливий статус" для "народу Донбасу" з майбутньою мультиплікацією таких "статусів" на всю територію зовні унітарної, але у перспективі – клаптикової країни. Статус, який лише підігріватиме агресивні апетити Путіна, полегшить йому аншлюс досі непокірної губернії, і врешті наочно продемонструє усьому цивілізованому світові "неспроможність" українців мати свою хату, зі своєю правдою і волею.

Звісно, відомі демагоги на кшталт Арестовича і Подоляка беруться по-особливому трактувати присутність в українському правовому полі закону про особливий статус, але ціна риторичних вправ цих пройдисвітів відома кожному. І найприкріше, що у вельми непривабливих перспективах вони обирають, як завжди, найлегший шлях: звинувачують "байдужу" і "прагматичну" Європу. Вона чомусь вперто не хоче бачити нас, постсовкових, корумпованих та інфантильних, у своєму колі.

Так, доволі просто перекласти вину за те, що долю України вирішують без України, у чужих столицях, чужі ексміністри, чужими "формулами", на когось стороннього. Але ж, даруйте, хто, як не наші співгромадяни (принаймні, 73 відсотки) дуже хотіли простих рішень складних проблем? Хто, як не вони, надали мандат найвищої влади профанам від політики? Найлегше тицьнути пальцем в умовного "штайнмаєра", а відтак волати на увесь світ, що чергова спроба вирватися із зачарованого історичного кола провалилася, бо, мовляв, весь світ був проти нас…

Та, здається, цього разу не вийде перекласти усе з хворої голови на здорову. Бо на 30-му році незалежності Україна мала велетенський шанс і підтримку цивілізованого довкілля. Інша річ, що наші друзі реально не мають втямливого співрозмовника і надійного партнера. Бо чи можна довіритися особі, яка у вічі говорить одне, а робить геть інше? Чи можна планувати спільні стратегії протидії московській гібридній війні, коли у штабі "союзника" (з переднього краю цієї війни!) засідають російські агенти? Коли демократично обраний очільник країни з гідним кращого застосування азартом руйнує демократичні інституції і суспільні угоди, воює з політичними опонентами, виходить за межі власних повноважень, призначає без вини винних, ба навіть пробує карати їх без суду і слідства.

Зеленський може тішити себе ілюзіями, що досі в очах третини співвітчизників він виглядає "своїм хлопцем". Але цей сумнівний імідж не додає йому ваги у перемовинах зі справді сильними цього світу. Амбіції, виплекані теплою ванною придворних радників, - не аргумент у серйозних геополітичних іграх. Схильність до авторитаризму як засобу вирішення державницьких проблем у демократичній країні свідчить про абсолютне невігластво і профанацію декларованих "цінностей". Про те, що, по суті, вони не є цінностями Зеленського, а лише елементом його актуального сценічного амплуа. Причому, явно невластивого нашому "акторові", схильному до екстравагантних імпровізацій, істерики і незагнузданого нарцисизму.

З такими комплексами бажання "поговорити з Байденом", "погомоніти з Путіним" чомусь більше скидається на вередливе: "побачити Париж і померти…".

Зрештою, політична доля Зеленського мене переймає найменше. Інша річ, - наслідки популістського правління кварталівської зграї зі "штаймаєром головного мозку". Вони, як і комунізм, можуть бути набагато трагічнішими для країни. Якщо не фатальними…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Китайські бовдури з Кварталу

У російській мові є дуже влучний вислів – "китайський болванчик", який, опріч первинного значення (так називали потворні порцелянові фігурки з Піднебесної, модні у дамських салонах Європі XVIII століття), несе й негативно емоційно-оціночне навантаження для характеристики конкретних осіб, носіїв неприйнятних рис. Українською ця фраза звучить жорсткіше – "китайський бовдур".

До чого ці мої лінгвістичні вправи? Бо не можу підібрати влучнішої метафори після розумувань, з дозволу сказати, лідера парламентської фракції "Слуги народу" Давида Арахамії про черговий карколомний ідеологічний кульбіт його політичної сили. Після поневірянь важкими шляхами неолібертаріантства, соціального лібералізму, проголошеними ще одним видатним політологом сучасності – очільником "зеленої" партії Олександром Корнієнком, - популісти зізналися, що їм близькі ідеї… Комуністичної партії Китаю. Так от, Арахамія заявив, що книга лідера КНР Сі Цзіньпіна про державне управління "справила на нього сильне враження" і він сприятиме виданню україномовної версії цього "бестселера", щоб "українці змогли дізнатися, як Китай подолав труднощі й домігся стрімкого зростання економіки". Арахамія додав, що "китайське диво" стало можливим завдяки проведеній КПК політиці.

Але реально такі екзотичні уподобання "Слуг" геть не мотивовані успіхами економіки. Вони диктуються вельми приземленішими інтересами, огидними за своєю суттю і діаметрально протилежними цілям держави.

Китайські симпатії Арахамії – це димова завіса для того, аби якомога ретельніше закамуфлювати чергову аферу Зе!. 6 липня стало відомо про те, що Україна та Китай 30 червня підписали міжурядову угоду про співпрацю у галузі будівництва інфраструктури та реалізації спільних проєктів. За неофіційною інформацією, завдяки їй Київ отримає від Пекіна мільярд доларів.

Зе!режим потребує грошей, - багато грошей, - для власного збагачення, для утримання при владі "китайських бовдурів", для корупційних скруток і брудних афер. З МВФ таке не проходить. Фонд чітко контролює усі витрати із наданих ним кредитів, вимагає непопулярних, часом навіть болючих реформ, наполягає на зменшенні бюджетних витрат, незалежності судової влади, антикорупційних органів. Одне слово, гроші дає, але красти їх – зась. Тому й лунають на Банковій та поза нею мантри вже призабутої пісеньки Ігоря Коломойського про те, що МВФ нам не указ, і що Україна легко може оголосити дефолт для того, аби не повертати й без того назичені у нього кошти.

Звісно, Зе!бовдури могли б взяти кредит у Росії, але на рівні інстинктів вони відчувають наслідки такої оборудки. Досвід Януковича доволі промовистий, і нинішні господарі владних офісів не квапляться наступити на старі граблі, придбавши квитки до Ростова. Та й Кремль виклав на стіл уже фактично усі карти, окресливши таким чином ціну ймовірного кредиту: капітуляція, вживлення у тіло незалежної України ракових пухлин сепаратистського Донбасу із перспективою керованої з путінської Москви київської диктатури на кшталт лукашенківської Білорусі.

Хоча, - якби "зелені" невігласи вчиталися в історію Януковича ретельніше, то з подивом знайшли б там і "китайський слід". Бо 2011-го "вічно легітимний" підписав з Піднебесною контракт на 3,5 мільярда доларів. Того ж таки року партнер "лижних інструкторів", вже призабутий Владислав Каськів Нацпроєктів домовився з Китаєм про залучення 372 мільйонів доларів на будівництво залізничного сполучення між летовищем "Бориспіль" і Києвом в межах національного проекту "Повітряний експрес". Китайці їх давали під концесію дороги. Будували б її китайці, з китайських матеріалів, а ми заплатили б відсотками і дорогою. У результаті Каськів вкрав 80 мільйонів гривень і проєкт заморозили…

Отака вона, історія. Та хто б її вчив? До відома Арахамії і Ко, - якщо вже вони взялися студіювати цитатники Мао Цзедуна, - їхній новий лідер не толерував шахраїв і пустобрехів. "Всі, хто живе хитрістю, хто вважає себе спритним, великим розумником, насправді є глупаками з глупаків, і до добра вони не прийдуть", - писав Великий Кормчий.

Китайський кредит, попри невтішні для української економіки наслідки (такі партнери, як вже зауважено, дають гроші під проєкти, які втілюють своїми ж фірмами і руками своїх же працівників), руйнує і міжнародну співпрацю України з євроатлантичним світом. Тепер, з помпою збираючись до Вашингтона на зустріч з Джо Байденом, Зеленський, вочевидь, отримає відповідь на своє сакраментальне запитання: "Чому нас не беруть у НАТО?". "Тому, що ви хочете у ШОС (Шанхайська організація співробітництва за участю Китаю, Росії, Індії, Пакистану, кількох середньоазійських республік екс-СРСР. – Авт.)", - мабуть, скаже йому господар Білого дому. Тому що ви захищаєте режими, що брутально порушують права людини, голосуєте проти резолюцій ООН, які засуджують репресії Пекіна проти бунтівних уйгурів.

І матиме рацію. По-перше, Америка давно вбачає у Китаї агресивного конкурента, з яким час від часу веде наразі торговельні війни. Бо-друге, проголосивши себе захисником демократії і прав людини, лідер США не може вважати союзником тих, хто, хай навіть опосередковано, толерує протилежні погляди.

А для Зе! та його неотесаних хунвейбінів направду ближчі ідеологічні засади китайських комуністів. Він марить необмеженою владою, і поступово, руйнуючи демократичні інституції, безкарно ігноруючи закони (звісно ж, для "загального добра"), формує автократію "нових" олігархів. Ті ж, хто проти такого вектору, можуть не сумніватися: Зеленський уповні скористається порадою великого Мао: "Щодо явних контрреволюціонерів і елементів, які підривають справу соціалізму, питання вирішується легко: їх просто позбавляють свободи слова". А відтак – і свободи взагалі…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Зелена ідіотократія

Тих, хто віддавна підозрював "проект Зе!" у намірі його сценаристів звести суспільне, політичне, військове життя в Україні до гротеску, ідіотського метання між крайнощами, латентного когнітивного дисонансу у мізках більш-менш притомних мешканців, не варто звинувачувати у недалекоглядності. 

Все відбулося саме так. Спочатку в країні сформували стійке враження відрази до усіх еліт, карикатурно познущалися над поняттям "громадянина" і всім комплексом рис, притаманних цій породі homo sapiens, дискредитували державу, яку власне будували і утримували своїми податками і пасіонарністю ці громадяни, а відтак привели до влади ідіота у класичному (давньогрецькому) сенсі цього слова. Бо тоді, коли демократія щойно народжувалася, так називали осіб з твердою позицією "крайньої хати", байдужих до життя соціуму, - і відповідно, позбавлених права голосу у вирішенні тих чи інших важливих для загалу проблем. Це пізніше термін "ідіот" набув медичних нюансів і негативної конотації, тоді, у давній Елладі, він був цілком нейтральним і прийнятним, щось на кшталт того, як зараз безбарвно виглядає слово "обиватель".

Тому, оцінюючи "двіжухі" Зе!режиму, не варто надто дивуватися екстравагантності, ба навіть – відвертій глупоті певних, з дозволу сказати, "державницьких рішень". Бо як оце недавно зауважив французький філософ і письменник Максім Ровере, узагальнюючи популістські тенденції у глобальному вимірі, "ідіоти роблять політичну кар'єру, бо – на відміну від пересічного загалу – не мають достатньо уяви, щоби знати, що влада їм не до снаги".

Однак "свята глупота" ідіота при владі аж ніяк не означає того, що становище і пов'язані з ним переваги, а ще – дуже зрозуміле внутрішнє бажання того, аби статус кво утримувався якомога довше, - не мотивуватимуть таких персонажів на вкрай небезпечні кроки. Той же Ровере каже, що життя ідіота ніколи не буває легким.  "…Поява нової проблеми робить його ще важчим. Відчуття контролю зникає, що викликає паніку. Тому ідіот стає агресивним. Заперечує, легковажить, старається не бачити. Або намагається одним рухом ліквідувати проблему, що зазвичай у його розумінні означає ліквідувати когось. Є проблеми – мусять бути винуваті. Треба з ними зробити порядок. З людьми, не з проблемами".

А тепер гляньмо на ґенезу української ідіотократії за майже два з половиною роки каденції Зеленського. Хіба вона не є яскравим підтвердженням висновків француза?

Герой сумнівного серіалу, який взявся утілювати кіношний сценарій у реальному житті, доволі хутко відчув смак влади, і тепер – мотивований і справжніми господарями, і особливо оточенням, - неприховано і нагло руйнує інституції і правила, плює на закони і Конституцію. Учорашній квартальний блазень дуже хутко втямив, що має справу не з проблемою – з цілою купою проблем, і став агресивним. Він доволі "мужньо" прибирає перешкоди зі свого шляху, - та ось біда, що тими перешкодами є не якісь надумані "ворогами" ідеологічні чи світоглядні конструкти, а фундаментальні речі, основоположні для будь-якого державного утворення речі – закони, правила, консенсусні угоди, суспільні домовленості.

Для Зеленського вони – фікція, джерело роздратування і об'єкт вихлюпування агресії. Він, за його ж словами, "не має часу будувати демократію", він вередливо, мов підліток-інфантил, потребує-вимагає задоволення своїх захцянок, і не зупиняється ні перед чим, аби уволити власний інтерес.

На думку Зе!кліки, найефективнішим інструментом реалізації своєї авантюрно-авторитарної політики стала РНБО, на підставі рішень якої "лідер сучасності" продукує, мов збожеволілий принтер, свої несосвітенні, на перший погляд, укази. Відтак, аби "правничо забезпечити" їхню сумнівну легітимність, до парламенту, на схвалення "монобільшістю" надходять не менш сумнівні законопроєкти, і голосуються майже у турборежимі.

Але у цій позірно хаотичній катавасії простежується цілком певна логіка. Так званим "законом про олігархів" ("антиахметівським") фактично знищують не демонізованих режимом товстосумів, а малий та середній бізнес. На Банковій чудово розуміють, звідки росли коріння минулих Майданів, - незалежні підприємці-патріоти, здатні не тільки переконати масу, але й утримувати в часі антивладний протест. Фермери, забудовники, власники нерухомості відчують на власній шкірі наслідки владного популістичного свавілля, - зростання податків і не можливість оскаржити рішення фіскалів про стягнення податкових боргів (справжніх чи надуманих чиновниками) у судах.

Ба більше, видається, Зе! страхується навіть на неймовірний випадок непослуху судової системи. Тому до Ради вже внесено законопроект, який мав би заборонити служителям Феміди оскаржувати рішення… РНБО, якими б неприйнятними і агресивними вони не були. Оскільки слухняний дорадчий орган вже використовується майже автократичним режимом для боротьби з політичними опонентами, то, повертаючись до оцінок Ровере, ідіократія готується до наступного кроку: зауваживши проблему, вона вирішуватиме її шляхом наведення "порядку" з людьми, а не з проблемами. Перші симптоми такої небезпеки вже виринули у бажанні "слуг" ухвалити закон, який наділятиме свого "хедлайнера" правом ухвалювати "політико-правові рішення". Тобто, без озирання на закон, визначати "правильних" і "неправильних" співгромадян.

Дрейф зеленої ідіотократії у бік диктатури, ба навіть тиранії лукашенківського взірця очевидний. Він посилюватиметься з наближенням перспективи нарешті визначитися з геополітичними орієнтирами України. Для Зе! вони, як досі видається, неочевидні, навіть попри те, що вони вписані у Конституцію. Але що таке Основний Закон перед "хотєлками" ідіотів і перед їхнім майже тваринним страхом втратити владу, направду нічним жахом в очікуванні моменту, коли за всі свої фокуси доведеться відповідати?  

Ілюстрація: Ігор Кийко

Підписуйтеся на мій Telegram-канал