Право на право

Нам треба права на право. І воно, на жаль, не вистоюється на майданах, не береться силою, не вимолюється в чиновників. Це робота мізків кожного, це бодай мінімальні знання устрою країни, у якій живеш

Із «Майже відкритого листа Генеральному прокуророві», який Семен Глузман опублікував на «Лівому березі», читач дізнається, що знаний дисидент дуже цікавився правом, перебуваючи «на зоні». Вибудувавши простенький силогізм, можна завиграшки довести, що гостре зацікавлення сучасників тим же правом спричинене умовами незруйнованої зони. Далебі, це не так, адже навіть найвикінченішому песимісту на прийде на гадку алюзія нинішньої України з тоталітарними режимами.

Йдеться, мабуть, про інше. Про те, що здобувши поодинокі вольності та  свободи, - як от, до прикладу, писати і говорити те, що думаєш, гучно гримати дверима після невдалої розмови з чиновником чи навіть безрозмірно голодувати в громадському місці, - ми досі не опанували законними підставами для таких своїх вчинків. Тобто, - не читали і не знаємо усіляких параграфів та новел юридичної казуїстики. Однак, - це парадокс, - найбільше цікавимося правом…

А воно, між іншим, не тільки про банальності на кшталт «не смітити, не курити!». Воно, це наше хай недолуге, хай спотворене право, дає розуміння процесів, що відбуваються у державі, зрештою, чітко відповідає на таке сакраментальне запитання, яке не дає спати пересічному обивателеві – «хто винен?». Розібравшись у такій, тільки на перший погляд, складній формулі, ми нізащо не стали б проклинати президента чи уряд за сморід у Львові, «вбиті» маршрутки тощо. Не кажучи вже про те, що навряд би порушували перед главою держави питання «посадки» того чи іншого корупціонера. Ну, не може він того зробити, не прокурор… Одне слово, ми самі себе замурували у зону власного невігластва і легковажності, і там, у цих невидимих стінах, гостро цікавимося правом.

Інша річ, - маніпуляції тим самим законом, який став дуже ефективним інструментом для «знаючих». Звідси й корупція, - бо аби виграти тендер для відмивання мільйонів, варто мати не тільки «свою людину», що відкриває конверти з пропозиціями, але й чудово розуміти як аргументувати власну непересічність і винятковість у цьому конкурсі. Звідси й успішні скоробагатьки на державних харчах, - вони ж то чудово усвідомлюють, що ліпше записати маєток чи сотню гектарів на тещу, ніж чесно задекларувавши свої статки відтак мати клопіт з податковою. Звідси, зрештою, й президент (що не кажіть, а таки олігарх) зі своїми «рошенами» та телеканалами. На будь-який закид у незаконослухняності ці «знаючі» викладуть перед вами на стіл стоси документів, які безапеляційно засвідчать їхню «білосніжність» та «пухнастість».

Мені заперечать: мовляв, тепер для ухвалення того чи іншого закону почали активно залучати громадськість. Он і антикорупційного прокурора днями призначать, і його особа пройшла через кільканадцять «сит» не меншої кількості комісій. Усе це, звісно, так. Але трішечки «не так». Бо участь у «громадських радах» та іншого штибу новоутворах деяких дуже сумнівних осіб одразу провокує підозру про те, що це банальні маріонетки, куплені зацікавленими персонажами – грішми, майбутніми посадами або преференціями в іншій царині. Це – рецидиви, однак вони останнім часом набувають ознак клінічної картини.

Отже, нам треба права на право. І воно, на жаль, не вистоюється на майданах, не береться силою, не вимолюється в чиновників. Це робота мізків кожного, це бодай мінімальні знання устрою країни, у якій живеш. Це праця над собою. Саме вона дає розуміння власних прав і усвідомлення того, що ті, хто поруч, теж їх мають. Не менше, але й не більше, ніж інші.

Ігор Гулик. Ілюстрація: oleg-peretyaka.livejournal.com   

Не красти і не брехати

Чи чесність у принципах таки важливіша за чесність перед людьми, особливо тими, що прийдуть на цей світ пізніше? Гадаю, тут дилема

Результати подиву гідного соціологічного дослідження Університету Східної Англії про «чесність» і «нечесність» народів уже доволі рясно прокоментовані. В Україні це зробив, зокрема відомий соціолог Євген Головаха у «Діловій столиці». Він не відмовляє землякам у шляхетній рисі чесності, однак цілком резонно, як на мене, наголошує на її специфічності. «Це своєрідна чесність — це відповідальність перед іншими людьми. Але не відповідальність перед моральними принципами… У нас своя чесність. Ми вважаємо, що мусимо бути чесними, перш за все, перед своїми рідними, відтак — перед знайомими і вже наостанок - перед принципами, що регулюють нормальні стосунки між людьми». 

Згадати про це дослідження і про Євгена Головаху мене спонукала новина зі столиці, де відкрилася виставка «Люди правди» з нагоди чергових роковин Голодомору. Йдеться про тих небагатьох, які залишили правдиві спогади про «Жнива розпачу», щоб через майже століття понад 80 відсотків українців покоління прийдешнього могли назвати речі своїми іменами. Тобто визнавати особисто Голодомор геноцидом.

Із ким були чесними насамперед ті люди? І чи чесність у принципах таки важливіша за чесність перед людьми, особливо тими, що прийдуть на цей світ пізніше? Гадаю, тут дилема.

Бо направду важливими є показники зростання числа тих, хто визнав очевидне – що українців свідомо убивали голодом. Але та – «минула чесність минулих людей» - чи спонукає вона нас до такої ж дії зараз? Тобто бути чесними в оцінці всього, що відбувається тут і зараз, але бодай перед своїми дітьми? Як на мене, то тут відсоток, - якби, звісно, хтось зважився б на таке опитування, - був би значно нижчим.

Рецепт Євгена Головахи «не красти і не брехати» виглядає надто простим. А  прості рішення не завжди бувають можливими для реалізації. Тим паче, спільнота має безліч прикладів того, як дворушництво, злодійство, конформізм ставали битим шляхом для тисяч «успішних кар’єр». Яким не завадили ні людський осуд (чесність перед людьми?), ні офіційний суд (чесність перед суспільством?), ні – принаймні наразі – Божий суд.

У 30-і роки «людьми правди» рухали геть інші мотиви, ніж нашими сучасниками. Вони, безумовно, були виховані на інших принципах, - не спотворених ще так калічно комуністичною добою, - на принципах, якими нерадянське (європейське) довкілля, що ми його тепер називаємо цивілізованим світом, керувалося століттями і намагається дотримуватися нині. Але разом з тим «люди правди» усвідомлювали свою відповідальність перед прийдешнім, а, отже, попри небезпеки і фізичну смерть, уважали правду запорукою виживання нації, її майбутнього.

Невже це так важко втямити нам? Тим, хто спромігся на Холодний Яр, Опір років Другої світової, на дисидентський рух «шістдесятників», на Акт проголошення незалежності, зрештою, на два Майдани. Адже ж ці чини теж були спровоковані загрозою і нам, і нашому майбутньому.

Утім чи можемо ми вважати себе чесними перед «Людьми правди», вшановуючи їх нині? Мабуть, таки ні…

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb