Ярош і К з прихильників референдуму та й імпічменту кидають
слова на вітер, а їхня свідома маніпуляція годиться, мабуть, лише для підтримки тонусу власного електорату
Проблема, про яку говорять ось уже двадцять п’ять
років, стільки ж, скільки Україна є незалежною державою, знову постає перед її
спільнотою у всій своїй актуальності. Ми гостро відчуваємо потребу людей,
здатних мислити стратегічно, по-державницькому, а не реагувати винятково на
потреби моменту чи задля задоволення власних амбіцій та планів. Нам бракує
стратегів, спроможних окреслити подальший шлях просування громади, і
зафіскувати цей вибір відповідними законами, угодами чи документами іншого
штибу, задля того, аби убезпечитися від розмаїтих зигзагів та несподіванок.
Останнім часом політики почали вправлятися у задавненій
для України темі – закону про імпічмент. Мовляв, якщо для нардепів є наміри
ревізувати імунітет, то чому б не запровадити демократичні механізми припинення
президентських повноважень. ПС і Ярош, правда, не є такими легковірними та
манірними, як нелюбі їм ліберали, вони рубають гордіїв вузол стосунків народу і
гаранта за допомогою референдуму. Інша річ, що для таких процедур правила теж
наразі не писані. Однак ніхто не боронить відчайдушно агітувати слухачів.
Ідея видається цілковито нездійсненною в умовах
відсутності належної правової бази, ба більше, – коли у сесійній залі парламенту
пропрезидентська більшість ладна лягти трупом, аби протиснути чи унеможливити
будь-які рішення й дрібнішого масштабу. Тому Ярош і К з прихильників референдуму
та й імпічменту кидають слова на вітер, а їхня свідома маніпуляція годиться,
мабуть, лише для підтримки тонусу власного електорату. Жодних наслідків вона не матиме,
хіба що випустить пару від невдоволення Порошенком.
Відтак маємо те, що маємо: йдучи на місцеві вибори, лідери
незгодних розраховують лише на перемогу, інших варіантів не передбачається, є
тільки легковірна переконаність на «опозиційний досвід».
Історія із імпічментом – не єдиний приклад запізнілих дій
політиків в Україні. Їм бракує стратегем і оперативності реакцій майже щоразу,
коли влада вдається до неочікуваних фінтів. І тоді вони змушені ковтати повітря
від несподіванки, брак кисню зумовлений не тільки цинічністю поведінки опонентів
і буцімто партнерів, скільки тим, що у їхніх лавах теж бракує чіткої
артикуляції нагальніших проблем.
Думаю, що вічне запізнення триватиме доти, доки наші
діячі мусолитимуть нездійсненні ідеї і відбуватимуться вайлуватими реакціями на
виклики долі. Перехопити ініціативу – ось найважливіше завдання, але для цього
треба бути спроможним на нові ідеї. Імпічмент, референдум і схожі речі не
надаються до розробки серед спільноти, втомленої політикою, тим паче улітку…
Ігор
Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі