Ми ж тільки й уміємо похвалятися невідь звідки прийшлими чеснотами,
моральністю та «руками, які нічого не крали». Та насправді ці чесноти тримаємо
про людське око, як і часто-густо свою «релігійність», замішану, на жаль, на
фарисействі та псевдопорядності
Як
ви гадаєте, коли влада не поважає саму себе, – чи може пересічний громадянин
бути толерантним до її інституцій? Коли кожна дія уряду наштовхується на
нищівну критику опонетів; а на кожен спіч глави держави у фейсбуці
знайдеться купа компромату, – чи поважатимуть владу мешканці, приміром, Сихова?
Коли у столиці мер Львова говорить одне, а щойно повернувшись у рідну вотчину,
робить інше? Коли у кожному офіційному бюркові брешуть, брешуть, брешуть…
Я думаю, чи може влада, збудована на лицемірстві, фальші,
брехні і подвійних стандартах, розраховувати на тривалу перспективу? За усіма
прогнозами, – ні. Але ці прогнози стосуються, перш за все, нормального
суспільства. Адже там жоден посадовець, бодай раз схоплений на брехні, хабарі,
крадіжці у країнах розвинутої демократії, не може сподіватися на успішну
подальшу кар'єру. У нас же акурат навпаки: схожі грішки, – чи не неодмінний
атрибут посадового зростання.
Умберто Еко пише, що для того, аби стати толерантним,
слід визначити межу нестерпного. Ось чому ми зі своєї української стріхи
подивляємо толерантності європейських спільнот: вони виробили для себе і для
своїх провідників критерії ганебного, неприпустимого. Власне, продукують ці
критерії не стільки політики чи учені, а, радше, громадянське суспільство з
його особливими механізмами впливу, вільною пресою, незаангажованими
експертами.
Ми ж тільки й уміємо похвалятися невідь звідки прийшлими
чеснотами, моральністю та «руками, які нічого не крали». Та насправді ці
чесноти тримаємо про людське око, як і часто-густо свою «релігійність»,
замішану, на жаль, на фарисействі та псевдопорядності. Коли ж маємо право
сказати осоружній владі категоричне «ні» на виборах, то слухаємо не власне
сумління, а солоденькі співи політиканів, що натякають на неабиякі зиски і
«світле майбутнє».
Якщо ж серед нас й відшукається самотній зірвиголова, який
прагне сказати щось путнє і неприємне владі, то ми, зазвичай, або вираховуємо,
скільки він на цьому заробить, або ж цинічно міркуємо, на скільки його, такого
необачного, вистачить.
Утім саме зухвальці, до речі, й визначають заповітну межу
нестерпного, переступивши яку, будь-хто – месія, Президент чи генсек, – мусять
забути про толерантність стосовно своєї особи.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb
