Симуляція цілковито замінила собою репрезентацію.
Симуляція «демократичності», реформ, симуляція прагнення змін
Мені вже доводилося писати про дивовижну річ, – ідеологія
і практика чинної української влади, хоч із деяким запізненням від
європейського досвіду, цілком відповідає постмодерністським уявленням про світ
довкола. Причому, кроки команди нової влади є, як не дивно, послідовним
утіленням того, про що писали у середині минулого століття найповажніші
представники постмодерністської школи, зокрема Жан Бодріяр.
«Мовчазна
більшість (якою є маси) є уявним референтом. Це не означає, що вона існує. Це
означає, що вона не може мати жодної репрезентації. Маси не є
референтом, оскільки ніяк не виражають себе. Вони не виражають себе – їх
зондують. Вони не рефлектують – їх тестують, –
писав цей геніальний француз, маючи за плечима досвід неспокійного 1968 року. – Політичний референт
поступився перед референдумом (організатором постійного, безперервного
референдуму стали засоби масової інформації). Однак зондування, тести,
референдум, засоби масової інформації працюють як механізми, які діють уже в
сфері симуляції, а не репрезентації».
Хіба не нагадує вам, шановний читачу, ця цитата із
бодріярової праці «У тіні мовчазної більшості. Кінець соціального», українські
реалії після 2015-го? Принаймні, потуги зробити більшість «мовчазною»,
позбавити її будь-якої «репрезентації», постійне зондування хай навіть
несусвітніми месиджами її рефлексій, її здатності до опору тощо, – все це вже
не дивує, а, радше, стало ознакою буденності.
Симуляція цілковито замінила собою репрезентацію.
Симуляція «демократичності», реформ, симуляція прагнення змін. Не варто
говорити й про те, що, у принципі, більшість, її опінія, її досвід, поступилися
спочатку перед натиском команди переможців, однак тепер і вона – як колективний
розум, – починає задкувати перед авторитетом і волюнтаризмом кількох осіб з
обмеженого кола. Я зовсім не натякаю на автократизм системи, однак можливість
такого розвитку подій є цілком прогнозовано, особливо за умови збереження тенденції.
«Репрезентанти» більшості, якими, за визначенням, мали б бути депутати усіх
рівнів, займають ніші, відповідні їхнім життєвим інтересам, уряд займає кругову
оборону перед зливою компромату.
Отут, мабуть, і приховано відмінність між європейським вектором
розвитку постмодерністського суспільства та українськими трендами. Офіційному
Києву видається ефективнішою стара модель організації влади. Однак ми все ж
ближче до Європи, та й час від Майдану не минув безслідно. Тому маємо доволі
макабричний симбіоз постмодернізму та зародкової автократії, таку собі
«напіввагітну» систему, яка наразі зависла між крайніми полюсами організації
суспільства: між тиранією та демократією.
Ігор Гулик.
Ілюстрація: veselahata.com
