Дефіцит успішності

Успіх Росії – це щось макабричне, витворене у «лабораторіях» тамтешньої влади – від Івана Грозного до Владіміра Путіна. Таке розуміння успіху намагалися ревізувати найкращі уми – від декабристів до Сахарова, цілого легіону дисидентів, аж до Ходорковского. Зрештою, подана цитата Троцкого свідчить, що й большевицька еліта відчувала цю національну патологію

Почну здалеку. Днями на одному із львівських інтернет-ресурсів згадали Льва Троцького. І звісно, - хвиля негативних коментарів. Я не є прихильником «вождя революції», але уважаю тут доцільним навести одну цитату із пізнього Бронштейна: «Розіп’ята між чотирма державами, Україна нині посіла у долі Європи те становище, яке займала у минулому Польща... Ніде утиски, чистки і репресії і взагалі всі різновиди бюрократичного хуліганства не набували такого вбивчого розмаху, як в Україні, у боротьбі з сильними підспудними устремліннями українських мас до більшої свободи і самостійності… Сталінська бюрократія, щоправда, зводить пам‘ятники Шевченкові, але для того, щоб міцніше придушити цими пам’ятниками український народ і змусити його мовою Кобзаря славити кремлівську кліку ґвалтівників».
І висновок: «Українському питанню суджено у ближчий період грати величезну роль у житті Європи...».
Тепер – до теми. Спостерігачі зауважують дещо неадекватну поведінку Кремля у контексті неухильного і невідворотного краху. Дехто із яйцеголових взагалі спробував діагностувати московську хворобу і вийшло щось на кшталт «дефіциту успішності». Але чи насправді наша північна сусідка потерпає від цієї дивної недуги?
Думаю, все складніше. Судячи із темної-світлої, життєстверджуючої-некрофільської, героїчної-ницої (якої ще забагне читач?) довжелезної історії Російської імперії, я радше б говорив про невдале розуміння успіху. Усі чи майже всі російські вікторії відгонять чимось штучним, антиприродним, антилюдським, несправжнім. Це не тому, що на велетенському терені від Мурманська до Камчатки мешкають якісь особливі люди. Це тому, що задавнене, можливо, ще ординське розуміння успіху із часом трансформувалося у зловісну традицію московських еліт.
Успіх для Росії завжди був пов’язаний із лихом для когось, - сусідів, чиї землі і статки ставали мішенню експансіоністських посягань кремлівських стратегів; співвітчизників, які мали свою, особливу думку про устрій і перспективи вітчизни; чужевірців, гріхом яких було вже те, що вони обрали своїх, непідзвітних загорському патріархові богів…
Успіх Росії ледь не у всі часи кувався коштом інших, зокрема українців. Імперія «збирала землі», облаштовувала свої столиці, здобувала природні ресурси рабською працею інородців, здебільша українців. Зрештою, відчуваючи управлінську слабкість, користала чужим інтелектом, чужими креативами, чужими духовними скарбами, видаючи їх за свої.
Успіх Росії, зазвичай, базувався на її невичерпних багатствах (награбованих чи здобутих рабською працею окупованих, депортованих, виселених, засуджених тощо). За ці скарби, виявилося, можна купити не тільки авторитет чи повагу, але й віру, а відтак – лояльність чи відданість цілих країн, у всякому разі, охочих до дармівщини режимів.
Успіх Росії – це щось макабричне, витворене у «лабораторіях» тамтешньої влади – від Івана Грозного до Владіміра Путіна. Таке розуміння успіху намагалися ревізувати найкращі уми – від декабристів до Сахарова, цілого легіону дисидентів, аж до Ходорковского. Зрештою, подана вище цитата Троцкого свідчить, що й большевицька еліта відчувала цю національну патологію.
Отже, якщо говорити про таке – фальшиве розуміння успіху – то направду маємо його дефіцит у сучасній Росії. Але це, однак, аж ніяк не означає, що актуальним для неї залишається повернення до традиції. Навпаки, - на часі формування нової, сучасної і загальнолюдської версії російської формули успіху.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Вася Ложкін 

Патерналізм як засіб

Попри свою нелюбов до будь-якої влади, кожен її осібний член в глибині душі сподівається, що вона, ця влада (окремий чиновник, окрема установа), буде прихильною саме для нього, зважатиме саме на його потреби, уводить його бажання, врахує його «особливий» статус

«Україна не є територією несвободи, українці не бояться. Але політичні лідери тримаються за залишки патерналізму», - заявив якось Володимир В’ятрович під час дискусії у Львові, у сумновідомій «Тюрмі на Лонцького».
Я б додав до цих слів історика ще й тезу про те, що лідери не тільки «тримаються», але й посилено культивують патерналізм. Свого часу П’єр Манан написав, що «Основним почуттям всіх людей є бажання влади, дедалі більшої влади, бажання, що вмирає лише разом з людиною… Аби об'єднатися, потрібно й достатньо, щоб вони звели над собою частину влади незрівнянно вищої, ніж влада кожного; точніше, потрібно й достатньо, аби вони звели над собою найбільшу з влад, які тільки можна собі уявити, або таку владу, над якою неможливо уявити ніякої більшої влади» («Інтелектуальна історія лібералізму»). І власне оцій «найбільшій з влад» люди відтак здатні віддати усі повноваження, аж до повноважень керувати своїм побутом і влаштовувати навіть... інтимне життя.
Це – парадоксально, але це факт. Скільки чорнила витрачено на те, аби пояснити і засудити патерналізм «совка», але він живучий, як, зрештою, досі незнищими залишаються причини цього соціального феномену. Чинна влада, як і її попередники, не уміють керувати по-іншому. Чого було вимагати, до прикладу, від двох перших президентів України – секретаря ЦК КПУ і «червоно директора»? Хіба для них існувала інша система мотивацій загалу, окрім випробуваного гасла «світлого майбутнього» і ковбаси по 2.20? Чи можна було очікувати від Ющенка – проєвропейського, здавалося б, політика, - якоїсь більш-менш вирозумілої соціальної політики, збудованої не на тих же обіцянках? Чи знав Янукович про систему соціальних ліфтів, якщо його «ліфтом» нагору були дуже вже сумнівні «університети» і протекція космонавта Берегового?
Мало сказати про інфантильність громади, - попри свою нелюбов до будь-якої влади, кожен її осібний член в глибині душі сподівається, що вона, ця влада (окремий чиновник, окрема установа), буде прихильною саме для нього, зважатиме саме на його потреби, уводить його бажання, врахує його «особливий» статус. Знаючи це напевно, урядники та їхні радники відповідно й вибудовують стосунки зі спільнотою, обіцяючи казна-що. Ба більше, їм відома таємниця короткої суспільної пам’яті, і що-що, а саме цей «склероз» вони юзають по повній.
До того ж, у комірках людського досвіду, десь на рівні глибокої підсвідомості, таки причаївся страх (як би цього не хотілося зауважити шановному В’ятровичу). І власне він теж є інструментом патерналістської політики влади. «Ми захистимо вас від кризи», - вигукують її речники, відтак зауважуючи, що для цього, на жаль, слід дещо затягнути паски. «Але ми дамо пільги незаможним», - вторить той чи інший чиновник від соцполітики, - і сподівання на порятунок затуманюють у мізках обивателя сумний досвід пільг усіх попередніх часів…
Утім, зауважує Жан Бодріяр, так не триватиме вічно. У праці «В тіні мовчазної більшості, або Кінець соціального» він дає надію прихильникам самодостатніх спільнот, і водночас пророкує кінець патерналістським режимам: «У влади склалось переконання, що чим пасивнішими є маси, тим ефективніше можна ними керувати. Виходячи з цього вона й діяла у період, коли механізми влади були централізовані та бюрократизовані. Однак сьогодні наслідки цієї стратегії обертаються проти самої влади: байдужість мас, яку вона активно підтримувала, віщує її крах».
Ігор Гулик. Ілюстрація: parnasnn.ru