На війні
заробляють і ті, хто сидить на оборонних фінансових потоках, і ті, хто сидить у
шанцях
Минулого тижня ОБСЄ, а також офіцери Спільного центру контролю та
координації у Донецьку зауважили присутність у зоні бойових дій «третьої сили».
Намагаючись припинити стрілянину і досягши при цьому згоди обидвох сторін,
панове-миротворці щораз мали причину для розчарувань: невідомий «хтось»
відкривав вогонь одразу ж після обумовленого часу «миру».
У тому то й полягає штука війни, що її розпочинають, коли заманеться, а
завершують, коли можеться. Не пробірковий це експеримент... Хай там як, але
мусимо стверджувати, що зацікавлені у тяглості конфлікту на Донбасі є по обидва
боки лінії фронту. Хоча – який там фронт! У нас і війни немає, так – якась
гібридна.
Звісно, у гарячих точках (як у випадку невдалої місії ОБСЄ) підозри про
«третю силу» можуть бути конкретизованими. Тим паче, що організатори та
натхненники бойні вперто переконують, що їх там і на дух не чути. Тобто,
найперша із версій, які приходять до голови, - Росія. Ось, мовляв, міжнародні
спостерігачі вмовили певного конкретного «моторолу» не стріляти, він на те
погодився, але ще певніший і конкретніший «бурят» зіпсув усю справу. Якби ж то
тільки «бурятом» обійшлося, - почне переконувати вас утаємничений персонаж зі
львівської маршрутки, - там же загороджувальні загони зі «смершівців»...
Я не стану заперечувати російського чинника, який завзято перешкоджає бодай
якомусь перемир’ю на Донбасі. Хіба не в цьому
полягає інтерес Путіна, хіба не хаос, на його думку, має перекреслити усі
перспективи України? Хаос керований, точковий, тому ефективний.
Але я думаю, що війна давно вже увійшла у фазу, коли на ній заробляють не тільки
ті, хто сидить на оборонних фінансових потоках, але й ті, хто сидить у шанцях.
Заробляють, - хтось гроші (яких йому не бачити, як власних вух, не трапся оця прикра
нагода), хтось – кар’єру, прихильність начальства, а навіть можливість
ухилитися від тюрми.
Це – правда, бо війна висмикнула на поверхню чимало осіб, про яких ми з
вами ніколи б не дізналися. І навіть не підозрювали б про їхнє існування. Мова
не лише про героїв, про справді гідних цього звання, - про них, підозрюю, ми й
чуємо найменше. Мова – про віртуальних «полководців», неврівноважених сотників,
фейсбучних стратегів, яких примха долі випхала на політичний олімп; про політичне
й довколаполітичне закулісся піни, здійнятої небаченим здвигом людської
енергії. Чи довго вони втримають нинішній статус кво, якщо війна закінчиться,
скажімо, завтра? Куди їм повертатися – до звичних буденних справ, до пошуку
заробітку? Це після усіх щедрот і приємних несподіванок, які, мов манна
небесна, впали на їхні не надто кмітливі голови?
Рівно ж не забудьмо, що чимало чоловіків зі зброєю до війни справді
переймалися проблемами виживання – особистого й родин. Особливо, якщо їх
мобілізували із вимираючих сіл, регресивних територій, де сотня гривень є
поважними грішми. Тепер ця проблема фактично вирішена, хай у такий, не надто
природний, спосіб. Бо заробіток на межі життя і смерті, погодьтеся, м’яко кажучи, не найліпший варіант.
Як ви думаєте, по той бік лінії розмежування є інші мотиви? Якщо, певно ж,
відкинути професійних убивць, «диких гусей», різунів Кадирова. Куди повертатися
усіляким «гіві», «моторолам» та іже з ними? Після піку «слави», купи грошей, а
головне – влади над життям і смертю інших (підлеглих, полонених, пересічних
мешканців).
Тож проблема «третьої сили» буде, і, підозрюю, ще довго. Вариво війни
доведеться сьорбати не тільки тим, хто його заколотив, але й тим, хто
причастився з цього казана. Тим, кому випало спробувати гіркої і водночас п’янкої
трутки, сумнівного адреналіну і шансу виборсатися із гнітючої твані мирного безпросвіття.
Ігор Гулик.
Ілюстрація: obozrevatel.com
