Насправді
існує одна, найжирніша, найнебезпечніша лінія розламу – між народом і владою
Я вже колись покликався на Нормана Дейвіса і його мапу, на якій Україну
перемежовують цивілізаційні кордони, – до прикладу, між впливом азійщини і
європейськості; між православ’ям та католицизмом у його східній інтерпретації.
Ці рубікони є визнаними і звичними, тож сприймаються спільнотою як щось
самозрозуміле.
Є інші поділи, які по-своєму віддзеркалюють потреби політичного моменту:
„мовний бар’єр”, геостратегічні орієнтації. Ці поділи важко зобразити на
папері, поза як вони, здебільшого, сформовані як психологічні стереотипи, і,
скажімо, десь у Гуляйполі чи Бахчисараї не є великою дивиною надибати носія
сучукрмови і затятого прихильника поступу України до НАТО. Рівно ж як у Львові
не бракує затятих адептів російської як державної і палких боронителів ідеї «русскаго
міра».
Попри свою ментальну консервативність та відданість ідеї самостійної та
соборної, Львів зумів зберегти й інші елементи мультикультурності, які, на
розчарування розмаїтих політтехнологів зі столиці чи навіть з Москви, не дають
їм можливості „по-повній” відірватися на націоналістичному іміджі П’ємонту.
Тобто, у Галичині воліють послуговуватися принципом, що його сформулював
давно Магатма Ганді: „Хай усі культури
прилинуть до мого порогу... Але я не хочу, щоб вони затопили мою оселю”. Натомість, наголошуючи
на своїй „іншості”, на різницях між мешканцями Західної та Східної Україн,
можемо говорити про те, що акурат на Лівобережжі чужинські культури „затопили
нашу оселю”. Я не кажу про новітні впливи, бо що у Львові, що у Запоріжжі
навіть не надто спостережливий може зауважити бездумну і іноді таки дебілувату
американізацію, якій годі протистояти, оскільки, попри позірну креативність,
вона підкріплена ще й значним фінансовим наповненням. Я кажу про глибинніші
пласти, про елемент азійщини, носіями якого, як уважають представники
чудернацької науки – політичної антропології, – є здебільшого нащадки підвиду
„хижаків”.
Біологія, антропологія – штуки доволі небезпечні, але від них нікуди
втекти, як нікуди сховатися від присутності в сучасній владі адептів цілковито
„непрогресивних” конструкцій, що за своєю суттю власне й підігрівають ці
ментальні розмаїтості.
Семен Глузман, знаний правозахисник, колись уважно вивчав проблему, яка вже, а не з
часом, як заспокоюють інші, може постати одним з елементів національної
загрози, – за проблему наркоманії. Вже перші його висновки тоді стали
сенсацією: „Коли я показав
одному з політиків дані моніторингу (про
ситуацію з наркоманією – Авт.) – у нього очі на лоб полізли. На карті був такий
самий розлом – як колись показували в «чорних» рекламних передвиборних роликах.
Тільки тоді це було надуманий, штучний поділ України на Схід і Захід. А на
нашій карті був розділ за кількістю наркоманів, алкоголіків, суїцидників. Все
найстрашніше було на Сході. Але до цих пір ніхто не звертає на це уваги».
То, може, насправді існує одна, найжирніша, найнебезпечніша лінія розламу –
між народом і владою? Може, все інше – похідне, хвилеве і дріб’язкове,
порівняно з глухою стіною, об яку розбиваються волання й ініціативи мільйонів?
Ігор Гулик.
Ілюстрація: anekdot.ru
