Їх, цих 50
відсотків, вже не лякає російська загроза, вони цілком усвідомлюють, що
справжньою загрозою для України є її нинішнє провідництво, - абсолютно вільне
від зобов’язань перед громадою, світом, егоїстичне і жадібне, аморальне і тому
– приречене
Запізнілий діагноз, оприлюднений учора головою українського парламенту,
мовляв, «ми входимо у серйозну політичну кризу», ліпше, ніж традиційне досі
заплющування одного ока в країні сліпих. Криза у нас давня і системна, і
спричинена вона, далебі, не довколаконституційною катавасією, і вже геть не
«гібридною війною». Симулякр єдності, яким юзали усі наближені до влади,
починаючи із президентських перегонів, урешті виявився тим, чим є – бажаною
ілюзією, а, радше, фіговим листочком «нових» владоможців для маскування старих
практик.
Український політикум – це тераріум «однодумців», і жодна ідея, жодна
зовнішня загроза, аж до окупації, не змогла переконати цих рептилій у потребі
власних трансформацій. Цинізм, з яким вже три роки поспіль так звана «еліта»
експлуатує народні мрії і прагнення змін, - претендуватиме не те, що на
моральний осуд, тут здався б окремий формат якогось небаченого досі трибуналу.
Лицемірство, яким послуговуються «нові» і «перспективні» для дискредитації ідей
Революції і демократії назагал, увійде, мабуть, у підручники з соціальної
психології як зразок негативних практик, поруч із клептоманією часів Януковича.
Раптове прозріння того, що «ми входимо у кризу» теж спровоковане абсолютно
не усвідомленням настроїв суспільства. Це – алярм про непевність крісел, у яких
досі сидять викінчені негідники, це – новий виток риторики, призначеної для
маніпуляції громадської думкою, її дезорієнтації в царині справжніх
пріоритетів. Там, на верхотурах влади, досі наївно вважають, що, модернізувавши
«коаліційну угоду» (по суті, зусиллями вмілих райтерів помінявши у ній місцями
слова), здійснивши рокіровку у міністерських кабінетах, ще трішки побудуть біля
корита, дограбовуючи країну. За звичкою, випустивши пару з киплячого чайника
через свисток дочасних виборів, просторікуючи про неймовірні наслідки
докорінного пере форматування системи, а головне, - катастрофу після їхнього
усунення від годівниць.
Нині модно побиватися над «фатумом», який переслідує Україну з часів Помаранчевого Майдану, проводити паралелі між
Абромавичусом та Олександром Зінченком з «любими друзями». Ні, як на мене,
це криза вищого штибу, позаяк за Ющенка ми мали справу з конфліктом інтересів
заангажованих осіб, повністю інтегрованих в українську ситуацію. А «варяг» з
міністерства економіки 2016-го тицьнув рильцями усіх горе-реформаторів в
очевидне лайно, спродуковане ними ж. Тобто демарш литовця – не що інше, як
вирок тим, хто паразитує на всенародній наївній довірі і на довірі симпатиків
України з-за кордону.
Якщо Гройсман визнає, що «ми входимо у кризу», то мав би відверто визнати,
що ця криза стала наслідком шарварку у його вотчині, ба більше, - її масштаби
не варто обмежувати зворотом «політична криза». Насправді ми маємо кризу
довіри, точніше – з концентратом недовіри всіх до всіх. І, в першу чергу,
суспільства до влади, її риторики, її справжніх мотивів, її, зрештою, обліко
моралє. По 50 відсотків опитаних «Рейтингом», за результатами, оприлюдненими
вчора ж, прагнуть дочасних виборів і парламенту, і президента. Їх, цих 50
відсотків, вже не лякає російська загроза, вони цілком усвідомлюють, що
справжньою загрозою для України є її нинішнє провідництво, - абсолютно вільне
від зобов’язань перед громадою, світом, егоїстичне і жадібне, аморальне і тому
– приречене.
