Консенсусні демократії

Тло умовного консенсусу між елітами, попри згадані вади, має ще й   

прогнозований зовнішній вияв. Це – стосунки з тими, хто домовлятися не бажає через різні обставини – світоглядні, морально-етичні чи просто через нездатність до конформізму

Попри остороги перед спробами вільних і суто політтехнологічних трактувань демократії, до яких часто вдаються у країнах з мізерним досвідом народовладдя, помітним є бажання сумлінних учених і публіцистів укласти феномени державотворення на пострадянському просторі у більш-менш чіткі рамки. Серед них якось не помічаємо вітчизняних аналітиків, вони, зазвичай, для власного ж спокою копирсаються у сивій давнині, вершиною ж наукової відваги є для них тотальна критика колишнього режиму. 

А от у Росії, яка, попри контраверсійне тлумачення своє ролі у глобальному світі, активно шукає власне місце під сонцем, спостерігаємо небувалий розвій світоглядних систем і аналізу державницьких моделей. Інша річ, що багато з них задіяні акурат на виправдання чи аргументацію безумних кроків влади.

Однак є серед низки проектів адекватно вирозумілі, придатні для вжитку моделі. Що дивно, їх виклад можна знайти й на сторінках, здавалося б, цілком пропутінських видань. Проблема полягає у тому, що здорові зерна загорнуті часом у фантики офіційної доктрини, але ретельний читач зможе виловити їх поміж рядків.

Недавно «Русскій журнал» опублікував есе Андрєя Ашкєрова «Тероризм буденності». Попри інтригуючий заголовок, не варто шукати у ньому якихось рецептів боротьби з моджахедами чи розв’язання чеченського вузла. Натомість – цілком несподіване, з огляду на те, що воно, власне, лежить на поверхні, твердження про «консенсусність» нинішніх демократій.  Автор наполягає на тому, що, попри наші бажання, ми живемо у спільноті консенсусного типу:  «З етичної точки зору, – пише він, – історія сучасних спільнот починається зі з’яви можливості конвенційного визначення негативного. Злом виявляється те, з чим борються. З початком Нового часу етика набула специфічної подвійності, з якої беруть початок будь-які «подвійні стандарти». З одного боку, «етичним» є те розуміння блага, у рамках якого благом вважають підтримку консенсусу… З іншого, – зло перетворюється у суть, про характеристики якої «завжди можна домовитися».

А тепер спробуймо спроектувати викладене Ашкеровим на нашу українську дійсність. Не будемо повторювати затерту тезу про те, що «коли в Москві стрижуть нігті, то в Києві рубають пальці». Радше йдеться про певне наслідування процесів, властивих нинішній політиці нашого північного сусіда з відставанням у часопросторі. Автор «Русского журнала» пише, що

«спільноти консенсусного типу втілюють проект небаченого досі зневажання прав істини. Там, де «про все можна домовитися», місця для істини нема ніколи. Шанс домовитися «про все» логічно призводить до того, що домовитися можна і зі злом. У крайній точці перспективи, пов’язаної зі схожою практикою, злом стає все, з чим нема надії домовитися».

Погодьтеся, спробами «про все домовитися» рясніє наша новітня історія. Ба більше, коли опоненти досягають бодай на йоту прийнятного результату, це видається за значну перемогу. Консенсусна демократія по-українськи іноді межує з абсурдом, оскільки точки дотику двох, здавалося б, паралельних світів, є дуже умовними і віртуальними. Перепрошую за розлоге цитування, але ліпше за Ашкєрова не скаже ніхто: «Про що ми домовляємося по-справжньому, так це про те, що нема і не може бути жодних угод і, відповідно, жодної відповідальності за їх втілення. Договірна діяльність з цієї точки зору – всього-навсього більш або менш ретельне практикування безвідповідальності».

Тло умовного консенсусу між елітами, попри згадані вади, має ще й   

прогнозований зовнішній вияв. Це – стосунки з тими, хто домовлятися не бажає через різні обставини – світоглядні, морально-етичні чи просто через нездатність до конформізму. Для «незгодних», як водиться, готують місце на маргінесі, з них кепкують, видаючи за диваків або ж відверто називаючи ворогами. І мова не про «опозицію» у класичному розумінні цього слова. Мова про тих, кого ще 2013-го зібрали на Майдані мрії про справжній консенсус нації.

Ігор Гулик. Ілюстрація: operkor.wordpress.com

Силогізми брехні

Лицемірно промовляючи про єдність та зовнішню загрозу устами свого лідера фракції у парламенті, «самопомічна» рать вперто зриває процес конституційної реформи

Акценти заворушень у європейських столицях, – не у неадекватній протестам поведінці правоохоронців, які застосували сльозогінний газ та водомети, а у суті проблеми. Демонстранти вийшли після того, як зрозуміли, що їхні урядники брешуть спільноті, аби втриматися при владі. Причому, брехня очевидна і "безневинна" за українськими мірками, – банальне спотворення стану вітчизняної господарки, про що пересічний виборець, безсумнівно, знає. Уявіть собі реакцію постійного відвідувача Краківського ринку, який достеменно орієнтується у динаміці цін у м'ясних ятках, і якому намагаються "втирати", що насправді шинка удвічі дешевша. Він що, вийде з гаслами під міськраду? Ні, він просто поскалозубить з нечесних райців. Очікувати ж від них, – обраних, – покути і чистосердечного зізнання у  не вельми шляхетних з огляду на реальність втілення передвиборчих заяв, – це щось взагалі з царини фантастики.

Що мали б зробити обурені непослідовністю і відвертим ошуканством своїх провідників пересічні адепти "Солідарності", «Самопомочі», «Батьківщини», зрештою «Свободи»? Влаштувати черговий Майдан, об'єднавши лави під гаслами права народу на повстання? 

Натомість зауважуємо спокволі ремствування на тлі риторичних вправ нинішніх очільників, які переконують, що нічого особливого не трапиться, а те, що мовлено перед моментом волевиявлення, – не слід сприймати серйозно, а так, за вправи доморощених філософів. Потрапивши у владу, популісти, мовляв, матимуть справу з жорстокою реальністю, а, отже, мусово корегують свої стратегічні заготовки. Робиться це в різний спосіб: хто вже цинічно натякає на вседозволеність, хто бере на озброєння дивну логіку простаків, хто вдається до складних філософських конструкцій. З цього приводу згадую вислів одного розумного росіянина, що "своїм авторитетом філософ, який виконує службові обов'язки, надає статусу правди те, що держава воліє знати про себе".

Містечковий вимір владної "нещирості", однакЮ не йде у жодне порівняння зі столичними технологіями. Тому й не дивуєшся, що за сотні кілометрів від Києва урядники послуговуються непритаманними цивілізованим нормам засобами. Що має думати "український народ", від імені якого керівник Кабінету розповідає європейцям про неймовірні успіхи вітчизняної економіки? Про який "народ" йдеться, про той, що голосував за партію Яценюка? Але ж цей сегмент виборців не вичерпує поняття усіх мешканців України. Чому президент демонструє бодай позірне прагнення бути президентом "усіх українців", а "не перший, але й не другий" спекулює представницькими можливостями?

Утім, найдалі у креативному трактуванні власної поведінки пішов, як завжди, Садовий. Лицемірно промовляючи про єдність та зовнішню загрозу устами свого лідера фракції у парламенті, «самопомічна» рать вперто зриває процес конституційної реформи. Тут силогізм вбивчої сили! Я підозрюю, що бажання Банкової вивести на чисту воду львівського «не замінимого мера» успішно поховають, коли Садовий виторгує собі свободу і безкарність обіцянкою «дати голоси» за потрібні для змін реформи. Але тут я б застеріг лідерів більшості: АІС обіцяв не раз і не двічі, просто його в основі тактики його самозбереження є принцип: «моє слово: хочу даю, хочу забираю».

Ігор Гулик. Ілюстрація: proza.ru