Клановість політики, узалежнення кожного окремого
чинника, кожної конкретної дійової особи від запитів і потреб „тусовки” множить
число циніків
Досі не можу позбутися
недоброго передчуття, що опановує мною, коли фахівці та підприємці наполягають
на ймовірній економічній катастрофі, а влада відповідає їм феєричними
показниками зростання народного добробуту. Зараз вже, мабуть, усі зрозуміли, що
азартна гра політиків провадиться заради гри, і їм нічого не вартує
використовувати всі засоби для дискредитації опонентів. Усі засоби – це не
тільки кишенькові ЗМІ чи каральна державна машина, утримувана, однак, на кошти
пересічних громадян. Це й готовність вести країну до прірви за нагоди відтак
звинуватити неприятеля у тому, що цю прірву викопав саме він.
Один з сучасних філософів
трактує цинізм як певну дистанцію між правильним і неправильним. „Людина
цинічна руйнує правильну точку зору, змушуючи вас вислуховувати або ж діяти так
чи інак. А коли вона володіє владою, то негативний ефект стає велетенським”.
Міркування про те, що істина десь посередині цієї дистанції, „між правильним та неправильним” не варто брати до уваги, бо середовище вітчизняних політиків вже давно поляризувалося. Але, на жаль, не за класичним „західним” принципом – на правих і лівих, а за ознакою належності до того чи іншого клану. Власне клановість політики, узалежнення кожного окремого чинника, кожної конкретної дійової особи від запитів і потреб „тусовки” множить число циніків. Вони змушені і вміють виправдовувати усе на світі, навіть табуйовані у цивілізованому світі речі, лише аби спрацювати на користь сумнівної мети.
Утім, вишуканість і гламур, якими намагаються заретушувати банальний цинізм, мало чим відрізняють носіїв цих світоглядних моделей від пересічного вуличного кидайла або ж „малинового піджака” середини 90-х минулого століття. Невігластво і рагулізм, що процвітає нині у владних кабінетах – не що інше, як наслідок проштовхування на посади „надійних осіб”, хай навіть вони зовсім не петрають у тому, що їм належить робити. Нині вже нема меж безвідповідальності і вседозволеності; і найбільша проблема України у тому, що колишня система вижила, самоудосконалилася, вбралася у нові шати, здобула нові виправдання перед загалом.
Основним викликом у країні циніків є питання питомої ваги тих, хто не погоджується грати за усталеними правилами. Якщо вона залишається достатньою для того, щоб загал не відчував себе зовсім упокореним і упослідженим, то є надія на одужання.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Джон Холкрофт
Міркування про те, що істина десь посередині цієї дистанції, „між правильним та неправильним” не варто брати до уваги, бо середовище вітчизняних політиків вже давно поляризувалося. Але, на жаль, не за класичним „західним” принципом – на правих і лівих, а за ознакою належності до того чи іншого клану. Власне клановість політики, узалежнення кожного окремого чинника, кожної конкретної дійової особи від запитів і потреб „тусовки” множить число циніків. Вони змушені і вміють виправдовувати усе на світі, навіть табуйовані у цивілізованому світі речі, лише аби спрацювати на користь сумнівної мети.
Утім, вишуканість і гламур, якими намагаються заретушувати банальний цинізм, мало чим відрізняють носіїв цих світоглядних моделей від пересічного вуличного кидайла або ж „малинового піджака” середини 90-х минулого століття. Невігластво і рагулізм, що процвітає нині у владних кабінетах – не що інше, як наслідок проштовхування на посади „надійних осіб”, хай навіть вони зовсім не петрають у тому, що їм належить робити. Нині вже нема меж безвідповідальності і вседозволеності; і найбільша проблема України у тому, що колишня система вижила, самоудосконалилася, вбралася у нові шати, здобула нові виправдання перед загалом.
Основним викликом у країні циніків є питання питомої ваги тих, хто не погоджується грати за усталеними правилами. Якщо вона залишається достатньою для того, щоб загал не відчував себе зовсім упокореним і упослідженим, то є надія на одужання.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Джон Холкрофт
