Про "вуха Андропова"

Тероризм у Росії вже став синонімом державної політики

Колись мені довелося гостити у Тбілісі, і охочі на слово грузини, окрім незліченних пам'ятників своєї героїчної минувшини, показали й карби совєтської окупації у самісінькому центрі столиці. Мова про недолугий комплекс арок, який тамтешні міщухи влучно назвали "вухами Андропова". Донині культове творіння Отара Каландарішвілі (культове через те, що саме його підніжжя слугувало партійним бонзам місцем для трибуни на святкових парадах) не дожило, але те, що "вуха" російських спецслужб й досі сканують терен пострадянського довкілля, – не новина.

Скандал зі шпигунами ФСБ в українських банках, як ширма для виправдання гривневої прірви, не додав особливої інтриги у стосунках між новою владою і громадянами, які зубожіли за кілька днів ледь не утричі. Навмисне нагнітання спеслужбістських пристрастей мусувалося радше пресою, що заповзялася шукати чорних кішок у темній кімнаті, екстраполюючи мотиви уряду, НБУ не стільки на агресора як такого, як на згаяний тією ж таки СБУ час для урезонення російського сектора банківського бізнесу в Україні. Або ж, шо цілком закономірно, - на банальну неситість нових менеджерів, які цілком небезпідставно відчувають нетривалість свого «зіркового часу».

Насправді ж найцікавіші події розгортаються у Москві, і чомусь виникає стійке враження дежа ву від доволі різких порухів кремлівської еліти. Втямливий росіянин мав би вже відчути усіма фібрами своєї широкої душі, що економічний крах уже не за горами, позаяк спорожнілі полиці продуктових крамниць, то, далебі, - не відсутність на них вишуканого пармезану чи омарів. Чорносотенний терор і ксенофобія стали провідною домінантою тамтешніх медій. Акурат як це було напередодні кримської анексії, вторгнення на Донбас або ж деенерівської лихоманки під Дебальцевим перед Мінськом-2.

Спадкоємець Андропова, "царствующій" Владімір Путін знову застосовує тактику терору проти власної нації, прикрившись цього разу жупелом не чеченської, а американсько-натовської загрози. Учорашнє брутальне вбивство Боріса Нємцова у місці "с відом на Крємль", - лише чергова ланка у кривавому ланцюгу: Галіна Старовойтова, Анна Політковская, Алєксандр Літвінєнко, мабуть, і Боріс Бєрєзовскій.
Про українські міста Сходу і Півдня, у самій столиці вже не кажу: систематичні терористичні акти в Одесі, незрозумілі «фінансові майдани», інформаційні провокації антимобілізаційного руху... Чим не «вуха Андропова»?

Тероризм у Росії став синонімом державної політики. Оскільки важелі зовнішнього впливу на Київ вичерпано, гнів московських "керованих демократів" поступово переорієнтовується на материкову Україну (терен поза зоною бойових дій). Про українські міста Сходу і Півдня, про саму столицю вже не кажу: систематичні терористичні акти в Одесі, Харкові, каламутні «фінансові майдани», інформаційні провокації антимобілізаційного руху...

Окрема історія – питання минувшини. Напівпритомна Госдума наполегливо радить Порошенкові «не приватизовувати» князя Володимира Красне Солнишко. Забувши, однак, як це цинічно практикував сам ВВХ, з ніг на голову перевернувши усі теорії фахівців про так звану «корсунську купєль» так званої російської нації. Оскільки «гаряча війна» на Донбасі поступово вщухає (тьху-тьху), то, за недоброю традицією Москви, саме після безглуздих «інтелектуальних вправ» слід чекати прогнозованого американською Національною розвідкою весняного прориву у напрямку Маріуполя.    

Нині маємо більш ніж достатньо підстав говорити про фашизацію російського суспільства як інструмент великодержавної політики Кремля. Елементами цієї тенденції є, зокрема, постійний пошук "винних" у бідах та нестатках обивателя поза межами країни або ж у середовищі "інородців"; апеляцію до національних почуттів, але з акцентом на окремішність, вищість, месійні риси, втілені, зокрема, у ще вчора забутих, а нині ледь не боговтілених парт- і кагебістських вождях; негласна, зате цілком прозоро артикульована лояльність до сумнівного штибу "антифашистських" угруповань, які є, по-суті, саме фашистськими за ідеологією, методологією і практикою; врешті-решт, культивування особливого "типу" демократії за допомогою відвертого антизахідництва та антиамериканізму. 

Що ж – умілі послідовники Сталіна і Андропова наразі маніпулюють стереотипом осадного стану країни. Його, цей інструмент диктаторів, зауважив Алєксєй Широпаєв. Він виводить традицію ще від автора «Бєсов». Однак висновок нинішнього філософа більш ніж промовистий: «Достоєвскій все чекав народження «руского Христа». Ось він і народився: «рускій Христос» - це Сталін, не випадково йому сьогодні домальовують ореол! Достоєвского нудило від цих страшних передчуттів, звідси всі його метання і самозаглиблення. Він хотів вірити, що Зло йде в Росію із-зовні, він не хотів бачити, що Зло у самій Росій. Що сама Росія – Зло».

Ігор Гулик. На фото: «Вуха Андропова» у Тбілісі. Ілюстрація: synthart.livejournal.com

Право на „приватний закон”

Наша проблема – у постсовковій патерналістській ролі, якою ми наділяємо державу

Якось The Economist опублікував результати дослідження Джоріс Леммерс із Тільбурзького університету в Нідерландах і Адама Галінскі з Північно-західного університету в Іллінойсі, а інтернет-ресурс Західної аналітичної групи вчасно зреферував цей матеріал. Певна річ, що учені й на гадці не мали наміру якось вплинути на «реформаторські» експерименти влади в Україні, але те, що вони виснували із своїх бадань, дуже актуальне для розуміння психології політичних еліт та внутрішніх механізмів, які рухають особами, залученими до них.

Отже, стверджують Леммерс та Галінскі, „люди з владою, яка, як вони думають, належить їм по праву, порушують правила не тільки тому, що це може зійти їм це з рук, а й також тому, що на певному інтуїтивному рівні відчувають, буцім мають право взяти те, що хочуть”.

Іншими словами, особи, наділені високими повноваженнями, вважають їх привілеєм („приватним законом”). І, відповідно, цілком переконані, що іншим („нижчим”) до нього зась. Аби мати повну картину, скажемо, що, у принципі, діставшись бажаного плоду влади, чимало осіб взагалі намагаються „приватизувати” закони, написані до них, або ж пристосувати їх для зручного приватного зиску.

Зауважимо також, що експерименти західних учених провадилися у контексті демократичних країн, тут, далебі, не ходить про цілком зрозумілі привілеї феодала. Тобто мова про цілком цивілізованих, освічених та креативних лідерів ХХІ століття, які часто виступають на трибунах форумів, тусуються на ділових ланчах чи відвідують важливі саміти. Так чи інак, „приватний закон” вилазить, мов шило із мішка, – то тут, то там чутно про скандальні подробиці коханок на посадах секретарок, про утриманок за кошт держави і таке інше. Однак, якщо на Заході всі ці історії завершуються майже нудно, бо майже однаково, то в Україні високопосадовцям сходять з рук і не такі „пустощі”.  

Наша проблема – у постсовковій патерналістській ролі, якою ми наділяємо державу. Ми мусимо мати лідера, якого можна підносити до хмар, рівно ж як відтак списати на нього всі гріхи, навіть власні. Леммер та Галінскі кажуть, що такі суспільства, як, до прикладу, наше, платять за те, що їх очолюють чоловіки-вожаки (а подекуди домінантні жінки), корупцією та лицемірством.

„Альтернативою, хоча й чистішою, є керівництво, яке складається з нудних посередностей”, – стверджують учені. Але що робити, коли посередність намагається видати себе за вожака, і що робити, коли спільнота погоджується на його забаганку? Мабуть, ставить себе на його місце, і несподівано з’ясовує, що потрапивши туди, поводилася б схожим чином.

Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru