Дві опозиції

Усі говорять про зміни, але всі здатні лише гуртуватися довкола лідерів і розмахувати п’ястуками, стрясаючи лише повітря

Українська політична мапа усе більше стає схожою до пістрявої ковдри – „партія влади” і жалюгідні уламки мозаїчного пано її переконаних супротивників. Тому у коаліції прокльовується своя опозиція. Так, аби не нудно було...

Причому, і серед кермувальників, і серед тих, хто опинився на узбіччі процесу, триває перманентне змагання за звання найвпливовішого і найефективнішого. Правда, якщо у правлячій політсилі, здебільшого, б’ються за близькість до фінансових потоків та посад, що автоматично означає й наближеність до ресурсу, то серед «опозиціонерів» і, скажемо так, «коаліційних незгодних», спостерігаємо чублення на всі фронти, – аби всі боялись, щоб не насміхались.

Крайні радикали, до прикладу, партія Ляшка, вбачають в опозиційній катавасії позитивний сенс: мовляв, вона допоможе українцям сепарувати олігархів при владі і поза нею, і справжніх реформаторів (ясна річ, Олег Валерійович і К вважають такими себе і тільки). Але якби ж то поле боротьби замикалося на змагові поміркованих і „навіжених”. Проблема у тому, що й серед євростурбованих і «цивілізованих» також не окреслюється компромісу. Березюк взяв за моду менторський тон, а фракція Тимошенко повернулася до комфортного для лідерки стилю – тотального популізму.

Одне слово, маємо різнобарвну палітру поглядів, яка, однак, не зблискує креативом. Усі говорять про зміни, але всі – розгублені й дезорієнтовані – здатні лише гуртуватися довкола лідерів і розмахувати п’ястуками, стрясаючи лише повітря і аж ніяк – ще не сформовані підмурки нового режиму.

Колись Володимир Яворівський із розпачем запитував: „Що трапилося з тобою, Україно?”, та, мабуть, зараз ніхто не здатен сформулювати, що саме трапилося... Спробував ото днями Луценко накидати якийсь ескіз з портретами партнерів по коаліції, але вийшло не надто переконливо й без прізвищ. Тобто – процес іде, але ще не сягнув свого апогею.

А назагал вчорашні майданні «лідери», виявляється, воювали не за неньку, а за себе у ній, і їхні викрутаси-компроміси лише змарнували шанс на оновлення, незворотні реформи, лише зневірили спільноту у всьому та вся. Переможці не змогли б об’єднатися перед зростаючою загрозою Третього Майдану. Вони свято переконані, що його не буде? «Все здається неможливим до того моменту, поки це не стається», - казав Нельсон Мандела.

Вони відчувають себе безкарними, позаяк для багатьох із них гарантом затишку є парасолька власної фракції і лояльність до неї. Але гарантом чого – незалежності чи посад, привілеїв та зиску? Либонь, таки останніх двох речей.

Мабуть, доведеться втретє починати все спочатку. Але якщо на початку 90-х українцям бодай світила провідна зоря утвердження незалежності, примарна надія опинитися в колі європейських народів, то зараз, особливо після Риги здається, не варто навіть заікатися про схожі речі у „пристойному товаристві”, – у ліпшому випадку, тебе висміють, як невиправного фантазера, у гіршому – вилають, як провокатора. Причому, навіть серед особливої касти провладних «опозиціонерів». Бо у кожного із них – свій шлях, свої входи до державних кабінетів, у яких ще трохи і писатимуть сценарії для антидержавних мітингів, аби потім трубити на весь світ про деструктив „політиканів”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: svoboda.org  

Без месії

Суспільство втратило не тільки орієнтири, воно не має тих, хто б ці орієнтири озвучував, утверджував

Те, що росіяни обожнюють Сталіна, -- не що інше, як яскрава ілюстрація висновку їхнього ж священика та філософа Якова Кротова: „Росія – у всякому випадку, у часи Черчілля і навіть досі, -- є самообманом, загорнутим у брехню і запакованим і обман”.

Рівно ж, зрештою, як і Україна, та частина нашої «еліти», яка, попри історичний досвід та ментальні образи, намагається бездумно калькувати сусідський досвід поводження з власним народом. Згадаймо, хто стояв за лаштунками розпіареного телевізійного проекту „Великі українці”, і яким моральним розчаруванням обернулися для мільйонів „голосувальників” брудненькі подробиці цієї гри.

Але звертає на себе увагу не стільки звичка спільноти потрапляти на пропагандистські гачки з дешевою наживкою, скільки намагання режисерів масштабних маніпуляцій дезорієтувати публіку у нинішньому контексті її побуту. Тобто, зважте, -- бадання того, що маємо зараз, чи того, що чекає у нас у найближчій перспективі, мало кого обходять. А якщо хтось і переймається цим, пробуючи зробити зріз громадської опінії, то ризикує бути залученим до лав „продажних соціологів”.

Що ж, -- суспільство втратило не тільки орієнтири, воно не має тих, хто б ці орієнтири озвучував, утверджував. Це стосується не тільки вчорашніх кумирів, різношерстної тусовки Ющенком починаючи, через Юлю, аж до «сотника Парасюка». Запитайте мешканців Сходу чи Півдня, чи вірять вони з таким же, як раніше, ентузіазмом, у „імпортних” технократів, економічних візіонерів, хай поважних, як до прикладу, Міхо Саакашвілі, та все ж далеко не одеських аборигенів? Чи дадуть собі раду ці рекрутовані поліпатриди з українським бардаком? Відповідь буде, либонь, неоднозначною... І тих, і інших дискредитовано не руками чи мізками політичних опонентів, хоча і їхні зусилля також не пропали даремно, а невмінням, небажанням обраної українцями влади прислухатися і зрозуміти виклики часу, нехіттю дотримувати слова, зацикленістю на власному іміджі та власному збагаченні. Власне, ми опинилися на межі, за якою вже не спрацьовує навіть феномент „парадоксальної довіри”. За Бодріяром, „парадоксальна довіра – це довіра, яку викликає хтось завдяки поразці чи відсутності чеснот”. Поразки чи відсутність чеснот учорашніх кумирів тепер є приводом для гніву, у кращому разі, -- злостивих анекдотів. Тим паче, що, як зауважив хтось з великих, „нема підлішого часу, ніж час недороблених героїв”.

Утім, розчарування, відчай та апатія – це лише ціна, яку платить спільнота за школу поступу. Однак, поміркуймо, чи не перетворилися ми у марнотратників, адже знано, хто платить двічі.  

Ігор Гулик. Ілюстрація: vashdom.ru

Східне крутійство

За дотриманням українських зобов’язань у Брюсселі пильнують ретельно. І найменший огріх карають непевністю перспективи

Найліпшою післямовою до Ризького саміту Європейського Союзу, на якому вкотре поховано українські ілюзії, на мій погляд, є фраза екс-президента Чехії Вацлава Гавела, що „партнерські стосунки можна будувати на принципі щирості, а не приховування. Треба відверто казати, що ми про те чи інше думаємо”.

Україні знову пропонують співпрацю, але форма цієї співпраці схожа на ерзац наших мрій. Тому, власне кажучи, я б не акцентував на тому, що написано у документах, а на тому, чому раптом у Брюсселі вкотре виникла ідея переформатування стосунків із сусідами.

Причин кілька, і первинно польсько-шведська ідея симпатій до України зокрема, трансформувалася через існування цих причин у спосіб з’ясування внутрієесівських стосунків, ба більше – в інструмент вирішення внутрішніх проблем для країн, що вважаються важковаговиками Унії. Коли полюс упливів Євросоюзу базувався в Парижі, то там не згаяли час і задекларували створення Середземноморського союзу. Коли епіцентр подій в Старому світі змістився на Схід (конкретніше – до Праги), тут скористалися моментом для підписання „Східного партнерства”. Такі „мандрівні столиці” дають нагоду підозрювати, що ЄС – цей зразок стабільності та міщанського добробуту, насправді сповнений конкурентної боротьби і прихованих конфліктів, і щось схоже на гавелівську вимогу „щирості”, – тут нереальне.

Тобто, йдеться про те, що подаючи руку Києву, обіцяючи йому невиразні, геть ефемерні преференції, які, либонь, загубляться у кабінетах єврочиновників, наші партнери плекають надію на власне вивищення серед євроспільноти, а не розділяють з Україною її клопоти і сподівання.

Колись  на одному із вітчизняних телеканалів Надзвичайний та Повноважний Посол Республіки Польща в Україні на запитання, коли ж нам „світить” перспектива членства, сказав, що ось щойно за три роки Варшава головуватиме в Унії, тоді... Тепер президентом ЄС є Доналд Туск, і... знову обіцянки, обіцянки, обіцянки...

Однак якщо для європейських бюрократів „папір все витримає”, то для України вони готують конкретні зобов’язання і вимагають конкретних гарантій. Міркую, що тут закопано пса майбутніх непорозумінь, оскільки хто в Києві може щось гарантувати, якщо країна залишається на розпутті. Позаду - Москва зі „щирими” обіймами терористів, з проектами «Новоросій», з багатотисячною армадою, готовою до вторгнення. А Європа також кличе – недокличеться, тільки якось дивно, як у приповідці про вчорашній борщ.

Цікаво, що за дотриманням українських зобов’язань у Брюсселі пильнують ретельно. І найменший огріх карають знову ж таки непевністю перспективи. Мовляв, не впоралися: залиштеся на повторний курс. Насправді іноді це свідчить про невправність і нещирість „вчителів”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: kyiv-vestnik.com.ua

Навіщо нам вибори?

Вибори нам не потрібні бодай тому, що ми обираємо владу, якій вони теж на фіг здалися...

У позірно „демократичній” Україні така постановка питання сама собою виглядає безглуздою. Однак у ситуації з виборами до місцевих рад, які планувалися на цьогорічну осінь, не все так просто. Кажуть, що їхня ймовірність 50 на 50, і не відомо, чи будуть ці елекції реальними, особливо з огляду на «децентралізацію», де ще й кінь не валявся, на ілюзорну адміністративно-територіальну реформу, взагалі – на невпевненість київських владних еліт у тому, що воно їм треба… Хоча Порошенко вчора категорично заявив, що обиратимемо солтисів і мерів, а також місцеві ради за будь-якої погоди.

Але кожен, хто бодай трохи цікавиться політикою і всіма наслідками, які з неї випливають, уважатиме за потрібне сказати кілька засмальцьованих фраз на кшталт того, що нарід у нас є джерелом влади, що таким чином та ж влада бодай трохи почуває себе відповідальною перед тим колодязем, з якого п’є не нап’ється...

Але гляньмо чесно у вічі сусідові і зізнаймося, що вибори нам не потрібні. Хіба аби мати нагоду пошпацерувати попід руку із чоловіком чи дружиною до виборчої дільниці і вкинути туди цінний папірець з кількома ступенями захисту. Видрукуваний, до речі, за наші гроші...

Вибори нам не потрібні бодай тому, що ми обираємо владу, якій вони теж на фіг здалися... Ті, хто гучно називає себе „елітою”, щойно втрапивши, скажімо, до зали парламенту, акурат із масажного салону свого покровителя, стають фактично тією ж радянською номенклатурою. І, погодьтеся, є цілком самодостатніми для того, аби поміж собою вирішити питання ротації, взаємозаміни чи, до прикладу, термінів свого перебування у владних кріслах.

Але ж, скажете ви, є Конституція. І на цей ваш відчайдушний зойк у них знайдеться цілком адекватна відповідь. Зрештою, так буває завжди, коли надходить час змінювати президента. Разом із ним змінюють Основний Закон, а перед кожними виборами до Верховної Ради (навіть уночі проти дня елекцій) – правила гри. І головне, ми тут – ні при чому, бо, зізнаймося, хто з нас може зупинити руку позивача чи перервати „змістовний діалог „зацікавлених у справі” законодавців і суддів? Ми тихо спимо, а вони справляють собі комфортніші умови для свого ж таки обрання.

Із усвідомленням того, що вибори – то простенький симулякр народовладдя, живуть усі: від двірника до Президента. Із знанням таємниці, що кожна електоральна кампанія – то гра, яка вартує свічок (себто поважних гонорарів) безбідно існують тисячі політтехнологів, кліпмейкерів, артистів, правників і так званих „громадських авторитетів”, „знакових осіб”. І навіть селюк, „маленький українець”, якому до столиці, мов до неба, чудово втямив, що він не впливає на процес, що його голос – це глас волаючого серед незасіяного фермерського поля. „Вільні вибори хазяїнів аж ніяк не скасовують існування хазяїнів і рабів”.

Якось німецький журналіст Гергард Гнаук зауважив, що Європа давно звикла до вибору „меншого” чи „більшого” зла. А, може, їм також вибори не потрібні. Бо, погодьтеся, бавитися у народовлання ми навчилися добре, а ось відповідати за тих, кого обрали – нам зась. Ми фізично не можемо зробити цього, оскільки, по-перше, віддаємо їм всі інструменти, а, по-друге, нам забракне життя, аби займатися усім.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксандр Дубовой

Путч як форма... демократії

Як це роблять у далекому Таїланді?

Не дивно, коли люди дізнаються про глобальні зміни у країні з телеекранів, – глобальні державні проблеми мало переймають пересічного обивателя, котрий, мабуть, лише увечері викроює хвильку часу, аби озирнутися навколо і пересвідчитися, чи в тій країні він мешкає. Дивно, коли в Україні, охопленій війною з агресором, конфліктами у владній верхівці, зринають повідомлення про «підготовку військового перевороту». І не з уст «баби Параски», джерелом інформації є народний депутат Сергій Мельничук, над головою якого навис дамоклів меч генпрокурорського подання для позбавлення парламентського імунітету.

Я, звісно, не в курсі, що мав на увазі пан Мельничук. Утім, коли мова про "путч", то мені на думку спадає далекий Таїланд, де таку форму зміни влади дуже полюбляють. Там перевороти «правильні» і вони є наслідком тривалих тренувань. Бангкок вже був свідком, якщо не помиляюся, вісімнадцяти переворотів з часу здобуття незалежності. Тайці сприймають схожі катаклізми властиво для Сходу по-філософськи. Армія, розуміючи, що головне багатство країни базується на курортній індустрії, намагається жодним чином не зашкодити повноцінному відпочинку іноземців.

Зрештою, такий же настрій панує і серед чиновників. До прикладу, усунутий прем'єр Таксин Чинават, лебединою піснею чотирирічної (!) кар'єри якого став виступ на сесії Генеральної асамблеї ООН у 2006 році, особливо не переймався власною долею. Хоч на батьківщині його звинуватили у корупції, все ж звідти ж пролунало заспокійливе: мовляв, можеш повертатися з Нью-Йорка, нічого тобі не загрожує, бо всі тайці – брати. Арбітром нації є король Пхуміпон Адульядет. Так от, у випадку з Таксином Чинаватом він при цілковитій свідомості і здоровому глузді заявив, що вчинки військових є виправданими, і що, зважаючи на міцні підвалини демократії, вони не завадять подальшому процвітанню конституційної монархії.

Ви думаєте, тайці зупинилися у процесі удосконалення країни на Чинаваті? У січні 2008-го військові передали владу новому урядові на чолі з прем'єр-міністром Самаком Сундараветом. А 2014-го шляхом військового перевороту у прем’єрське крісло служиві посадили... командувача королівською армією генерала Прают Чан-Оча. І знову все виглядало буденно.

Путчі особливо не позначаються й на стосунках Таїланду з сусідами – на тамтешньому міжнародному летовищі ніколи не зауважено людей зі зброєю, дипломатичні установи, представництва фірм працювали у звичному режимі. Тайці вважають, що "родинні" справи слід вирішувати тихо, без зайвого галасу і різких рухів, бо врешті-решт вислів "імідж – усе", коли його сприймати надто буквально, може завдати шкоди грошам, які, відомо, люблять спокій.

Ще один штрих до "правильного перевороту", з цілком певною алюзією на українську дійсність. Коли Таксин дістався влади у Бангкоку, цивілізований світ оцінив цю подію як першу спробу демократичних виборів у Таїланді. Чотирьох років вистачило для того, аби «демократ» (за версією Заходу) втратив довіру населення через схильність до залаштункових справ, зокрема корупції. Мешканці країни, серед них і опозиція, яка, зрештою, досягла свого, не апелювали до міжнародної спільноти, не пояснювали вади свого прем'єра негативним впливом оточення, особливостями його натури, а просто вчинили те, що вважали за потрібне і в якомога найзручніший спосіб. 

Ми ж тримаємося давніх стереотипів, і цим послуговується влада, яка встигла забути про те, що їй належить бодай про людське око бути "новою". Але ж, врешті-решт, іншим стало суспільство, здатне продукувати інші форми свого буття, не зациклюючись на раз випробуваній методі. І якщо воно вважає, що вибір був помилковим, то хто мав би боронити йому сказати про це вголос?

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru      

Про революцію щасливих

Позалаштункові справи майданних лідерів були фарисейством і дворушництвом

Розмаїті „лякалки”, що невпинно лунають з уст політиків і телеведучих, не повинні ворохобити пересічного громадянина. Якщо на те пішло, ідеї суспільних катаклізмів визрівають аж ніяк не у головах обивателя, що переймається проблемами родинного виживання. Так вже трапилося на зламі століть, що обов’язкова масовість бунтів стала архаїзмом, цариною невгамовних мрійників. Спільнота нарешті втямила просту формулу, висловлену недавно спікером українського парламенту: „Революції ще нікого не зробили щасливим”.

Поза тим, недавні громадські бунти у країнах Європи, заворушення в «самій» Гамериці мовби заперечують тезу Ремарка, що  „минув час великих людських і мужніх мріянь. Тріумфують крамарі і спритники. Продажність. Убозтво”, і водночас стверджують очевидну істину: навіть у постсовітських країнах революція вже не асоціюється з пасіонарністю героїв, „великими людськими і мужніми мріяннями”. Радше, навпаки, – ті, хто диригує суспільними здвигами, не позбавлені раціонального розрахунку, не цураються пі-ар-технологій, ретельно і завбачливо зважують ресурси та міжнародну опінію.

„Тупцювання” на Майдані – також почасти технологія, і її висліди були цілком передбачувані. Утомлені учасники вчорашнього паті розбіглися по домівках зі святим переконанням, що свято триватиме. Але ті щасливі забули одну цікаву річ: позалаштункові справи майданних лідерів були фарисейством і дворушництвом, вони не передбачали навіть натяку на декларований на людях злам старої системи, головною їх метою було убгати у рамки цієї системи нових людей з фальшивим ореолом мучеників та народолюбців. Тут їм зашкодила війна, але вправні і досвідчені, вони зуміли скористатися і нею…

„Таку вже маємо еліту...”, – каже відомий політолог, і, мабуть, не надто замислюється над тим, що сам належить до неї. Ярослав Грицак пише, що «єдине, що змусить (еліту) щось міняти – страх перед гільйотиною і шибеницею. Зараз і це є поганий парадокс, але зараз єдиний спосіб робити реформи – коли еліта нарешті прокинеться, щоб зберегти себе».

Однак… Я пригадую сеанси масового „каяття” телевізійних колег на зламі 2004 – 2005 років, тих, хто „встав з колін”, „відкинув темники” і завдяки „службовому становищу” (присутності камер, мікрофонів) публічно заявив: „Більше не будемо...”. То була революція „щасливих”, які нині шукають роботу. А натомість нові „кадри” на старих телеканалах влаштовують справжню дифамацію політичним опонентам Фірташа і Ко. Щоб відтак каятися після „зміни еліт”?

У Росії, як не дивно, також триває „революція щасливих”. Там теж щоденно і щогодинно „встають з колін”, і це „вставання” супроводжується щовечірніми театральними виставами, де у головній ролі – один персонаж. Ще там утверджують національну ідею, повертають статус „великої держави”. Одне слово, „ощасливлюють” гальорку, в якої з часом закінчуються запаси попкорну. Нічого, є бабусі з „сємєчкамі”, є „сахарний крємль”... Є, і до того ж таки Грицака, - «така брунатна речовина. Скільки не діліть – вона лишається тою самою. Я не бачу зміни якості цією території, щоб вона могла стати нормальною. Путін задав сценарій розвитку Росії на найближчі 20-35 років. По-перше, знищив опозицію, будь-яку. По-друге, затруїв все молоде покоління».

У нас свій прибамбас – невпинні корупційні серіали, заморочки з люстрацією, невдалий гламур «безвізової Європи». А ще клопіт з копійчаним депозитом, великим кредитом. І встигнути б до центру зайнятості, бо там – строго із запізненнями.

Ігор Гулик. Ілюстрація: oblacco.com

Філософія втечі

Утеча – завжди комфортна, особливо, коли переконаний, що не наздоженуть. Та втеча завершується конформізмом із обставинами, коли потрапляєш у глухий кут

Якщо чинна влада продовжуватиме «у тому ж дусі», то цілком можливо, що на місцевих виборах восени в Україну повернеться знайома тенденція, яку зауважили на зламі політичних смуг Ющенка та Януковича, - тенденція «противсіхів». Частка громадян, які вирішили самоусунутися від вибору, важливого для країни, тоді зросла. І, в принципі, досвід інфантильності, як наслідок вміло застосованих технологій, тоді коштував для країни не тільки втрати перспективи, але й людських життів.

Мабуть, «противсіхство» було закономірним, оскільки ще донедавна показники участі у схожих елекційних акціях в країнах Заходу дивували наших співвітчизників не менше, ніж розкута поведінка мешканців вільного світу кидала у шок учорашнього совка. У принципі, згадаймо, яким був відсоток активних виборців під час недавньої президентської кампанії у Польщі.

Але... Є одне „але”, яке таки непокоїть. В Україні проблема не у тих, хто вирішив проголосувати проти всіх або уникнути голосування шляхом утечі, проблема у тому, що ці, здебільшого, активні особи ведуться на чиїсь заклики, вбачаючи у них певні резони, які, як на мене, зовсім позбавлені здорового глузду. Я поважаю рішення тих, хто складав відозви про „неучасть”, може, й направду, їм болить колишній вибір, втрата надій, розчарування. Але на кожних виборах ми обираємо майбутнє, принаймні, обираємо тих, хто презентуватиме нас, хто на час каденції стане не тільки рупором «маленького українця», але й, у принципі, певною мірою формуватиме його життєві пріоритети.

Філософія втечі – це, як на мене, все-таки філософія безвідповідальності. Гадаю, ті, хто проповідував ідею „противсіхів” тоді, 2010-го, і намагається зробити зі старої технології оновлений рімейк, відтак не матимуть морального права говорити про владу назагал: вони ж її не обирали. Але знаю з досвіду: так не буде. Бо саме з їхнього середовища ми найчастіше чутимемо зойки: „А ми казали, а ми попереджали...”. Так, казали, попереджали, але не діяли.

Ми живемо, на жаль, у світі, сповненому змін. Людські реакції на ці метаморфози фактично є запорукою або виживання і прогресу, або нидіння і деградації. Принципи також еволюціонують, варто лише глянути на Америку, яка, власне кажучи, часто наступає собі ж на горло, аби мати можливість надалі бути домінантою в світі. Суперрафіновані патріоти, які не могли змиритися із поразкою свого кумира, аж ніяк не визначають мейнстрим: завтра прийдуть інші кумири, і ті, хто волав про „зраду”, зраджуватимуть самі. Іншим, і, до слова, собі.

Тут я свідомо уникаю об’єктів вибору. Вердикт зробить спільнота, продемонструвавши таким чином загальний настрій і ступінь своєї зрілості. Хай цей вибір буде не до смаку якійсь частині суспільства, але люди могли сказати про власні уподобання, опустивши у скриньку повноцінний бюлетень. І спробувати змінити, здавалося б, непоправне, впливаючи на „нелюбу” їм владу упродовж її каденції.

Але у будь-якому випадку не „втікати”. Бо втеча – завжди комфортна, особливо, коли переконаний, що не наздоженуть. Та втеча завершується конформізмом із обставинами, коли потрапляєш у глухий кут. А ось вибір дає шанс на боротьбу. Хай мізерний, але шанс.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru    

Майбутнє свободи

Вільним може бути лише той, хто достеменно знає ціну власного вибору і відчуває відповідальність за його наслідки

Один із гуру анархізму Ніколай Бакунін переконував своїх однодумців, а разом із ними тодішній режим у тому, що „неможливо досягти свободи в майбутньому, утискуючи її нині”. Екстраполюючи на сучасний світ це переконання адепта „матері порядку”, мусимо зі сумом зауважити, що більшість нинішніх борців за демократію, – не тільки в Україні, але й у світі загалом, – обрали за правило іншу формулу досягнення „щастя” – мета для них виправдовує засоби. Це – універсальний принцип, прикладний для тих, хто насправді не бачить перспективи, але створює ілюзію цього бачення, задля хвилевих, швидкоплинних цілей, здебільшого, пов’язаних зі збереженням власного статусу кво.

Закон про патріотизм в Америці, безсумнівно, можна уважати зразком такої маніпуляції. Боротьба із тероризмом, – проблемою, породженою політикою США колись, – невідоворотнім бумерангом ударила основи тамтешнього порядку речей, і владі залишаються лише словесні маніпуляції задля виправдання потреби згортання демократії.

Гібридна війна на Донбасі – теж тест на „вроджену прихильність” Заходу ідеалам свободи. Ба більше, – тест, який не потребує особливих зусиль політиків, він виявляє лише здатність особистості (громадянина) офірувати заради вищої мети своє бажання наживи. Він передбачає довіру – чи не головний аспект демократії – всіх до всіх, оскільки без довіри не можна уявити ні суспільного діалогу, ні тим паче суспільного консенсусу.

Сучасна Україна також є полем випробувань для її демократичного вибору. Ми можемо скільки завгодно співати дифірамби Революції Гідності як акту вулканічного вияву народної свободи, але разом з тим зі сумом констатуємо те, що цей акт був миттєвим і спонтанним. А елементи громадянського суспільства виявилися у ліпшому разі картковими конструкціями, які ламаються від найменшого подиху навіть не репресій, а міфічного страху перед тими, кому заздалегідь зліпили імідж диктаторів...

У гіршому ж варіанті ланки цього громадянського суспільства перетворилися у пазли загальної картини тотальної підміни понять: замість самодостатності й ініціативи, вони „чудово” функціонують завдяки спонсорству багатих, а їхня діяльність вбудована у загалі схеми стратегій мега-партій.

Отож, майбутнє свободи, яку утискують нині – хто за допомогою потужного державного механізму, хто – через самоцензуру або конформізм (у надії, що важкі часи не тривають довго) – непевне і ефемерне. Не можуть бути вільними фактично раби системи, які тішаться від елементарного задоволення своїх життєвих потреб. Вільним може бути лише той, хто достеменно знає ціну власного вибору і відчуває відповідальність за його наслідки.

Ігор Гулик. Ілюстрація: veselahata.com      

Про дивне мовчання мас

Над природою та причинами «дивного мовчання мас» ще слід поміркувати. Зрозуміло, воно не триватиме вічно

Після багатьох далеко неоднозначних і часто геть екзотичних для нинішнього українця кроків нової влади ми досі не побачили бодай якогось втямливого вияву народного невдоволення. Так – поодинокі малочисельні тусовки, голодування «валютних боржників», стогін «на Шустері» позавладних діячів, розмови у маршрутках, та й ті більше сповнені сарказму і якоїсь нетипової для них приреченості, аніж гніву…

Якось воно не так, не по-писаному. Соціологи переконують, що лише кожен п’ятий надається до терплячого очікування позитивного результату реформ, готовий задля ймовірних змін офірувати не тільки власним достатком, але й дорогоцінним часом, здоров’ям, ба навіть життям. А решта не схильні підставляти шию під модерний хомут, а тим паче, - мовчки ковтати образи.

Однак у Жана Бодріяра знаходимо пояснення цієї «заціпленості мас»: це не мовчання, яке не говорить, це мовчання, яке забороняє, щоб про нього говорили від його імени. А отже, це зовсім не форма відсторонености, а досконала зброя». Якщо виходити з такого трактування, тоді стане очевидним, що «досконала зброя» є двосічною: народ мовчить і перед можливими викликами, які, без сумніву, матимемо найближчим часом у суто побутовій царині тарифів та цін; але той же народ не дозволяє говорити від свого імені провідникам, які або не виправдали його сподівань, або ж виявилися неактуальними, нехаризматичними; або просто по-людськи не отямилися від відповідальності та очікувань, які на них звалилися.

З іншого боку, українцям уперше доводиться мати справу із такою «прудкою командою», – радше, ми звикли довго запрягати, тому і Ющенко, і Кучма (про Кравчука – розмова окрема), враховуючи ментальну нездатність громадян адекватно сприймати різкі зміни, воліли довго обсмоктувати свої рішення і ще довше їх втілювати. Про Януковича – мова окрема, захланність і сверблячка кримінальника диктували темп, з яким Сім’я підминала під себе країну.

Нинішні ж правителі теж вдалися до тактики бліц-крігів, прикриваючи її війною і потребою національної мобілізації. І зараз, озираючись на їхнє перебування при цілковитій владі, й справді можна оніміти від змін, що трапилися в країні.

Приклад, який лежить на поверхні, і, можливо, не має прямого стосунку до політики: недавнє журналістське розслідування скромного побуту всеукраїнського начальника ДАІ. Адже, з одного боку, влада обіцяла негайне скасування цієї інституції, з іншого  – декларувала прозорість і боротьбу з корупцією; з іншого боку, не можу повірити, що жоден із урядовців, зокрема чиновників з МВСу, у структурі якого працює цей нувориш, не знали про його сибаристські замашки. Знали, і впевнений навіть чарку пили у даішному палаці.

І штука зовсім не в тому, що охамілого вкрай начальника з тріском звільнять. Штука в агресії, з якою реагують на журналістські і громадські викриття високі чини. Штука у тому, що у глибинних закамарках своїх проданих мамоні душ вони відчувають себе янголами у земному втіленні, непогрішними слугами народу, який, виявляється, може бути «невдячним» і «заздрісним».

...А над природою та причинами «дивного мовчання мас» ще слід поміркувати. Зрозуміло, воно не триватиме вічно, і, можливо, самі маси скажуть, чому їм зараз не кортіло говорити. Якщо, звичайно, матимуть таку нагоду.

Ігор Гулик. Ілюстрація: lebed.com   

Політика евфемізмів

Ризький форум - прямо-таки, не саміт, а конференція філологів

Усе сказане нинішніми політиками слід відтак звіряти з якщо не тлумачним, то, принаймні, зі словником синонімів. Йдеться не про багатство словникового запасу рублічних осіб, – про те клопіт їхніх спічрайтерів. Мова про намагання втекти у хащі евфемізмів, аби приховати власну нещирість або ж колективну невизначеність позицій.

Учора ми мали схожий прецедент у справі визначеності ЄС у справі безвізового режиму для України та Грузії. Це ж треба, найвищі євро посадовці 28 унійних країн два дні думали-гадали у Ризі не про проблеми безпеки, а про те, як віртуозніше вбрати у словесні шати фактичну відмову Києву та Тбілісі. Прямо-таки, не саміт, а конференція філологів. А наш президент прямо таки мліє перед журналістами з того, що підсумкова декларація визнала європейський вибір України і не забрала у Києва перспективу. Так це ж прописано чорним по білому в Угоді про асоціацію, і здається, не потребує зайвого дублювання!

Лексика, виявляється, має значення, ще й яке значення! Особливо, для пересічних українців, яких вже утретє «кидають» з перспективою безвізових відвідин нового «старшого брата». Причому кидають, радше, свої. Хоча, декларація в Ризі – не що інше як фіговий листочок для прикриття відвертої нехоті Брюсселя приєднати до себе саме Україну. Молдову – можна, Албанії (!) – світить. А нам – зась!

Далі за стилістичні вправи взявся президент Європейської Ради Дональд Туск. Він виступив із репліками, які, у принципі, мали на меті приховати стратегію так званого „східного партнерства” для країн колишнього соціалістичного табору, які досі живуть сподіваннями на приєднання до ЄС. Унійний діяч сказав щось несуразне:  "Це щось на кшталт індивідуального покрою, з урахування готовності та суверенного вибору. Важливо, що ми хочемо їм допомогти, допомогти змінити суспільство на користь громадян, що також значить, що вони будуть стійкішими до зовнішнього тиску». Макабризм фрази полягає в тому, що не можна зрозуміти єдині «правила і стандарти» демократичної Європи у контексті проголошених лекал «індивідуального покрою». Туск не зупинився, його фраза про особисте рішуче налаштовання «бути настільки амбітними, наскільки це можливо у питанні споглядання того, як цей процес (скасування віз – Авт.) прямує до свого вдалого завершення" містить ключовий принцип - «споглядання».

Правила і стандарти – це категорії, радше, морального та гуманітарного плану, а ось „стратегія відносин” ЄС з Росією, яку у Ризі намагалися ретельно камуфлювати заявами пожежного штибу, приховує у собі акурат протилежну суть – економічні зиски і мілітарну осторогу. Європа й надалі бавиться з агресором у небезпечну гру, ставками у якій є, на жаль, долі цілих народів, до слова, європейських. Думаю, марно, Лавров вже пообіцяв вивчати ймовірну антиросійщину у «буркотінні неадекватного ЄС» на саміті СП.

Я не скажу, що діячі Унії кардинально відрізняються від наших, вітчизняних, у сенсі захоплення евфемізмами. Той же Клімкін з К воліє подати брюссельську поразку за видатну перемогу. Президент, правда, конкретизував «український гордіїв вузол» у доволі несподіваний, зате, як на мене, вдалий спосіб: він попросив хорватів поділитися досвідом постокупаційної реанімації, точніше кажучи, секретом перемоги.

Однак Порошенко теж плутається у трьох соснах: розповідаючи про відданість своєї команди, коаліції та уряду цивілізаційному вибору, він тут же кидається шукати офірних цапів для заклання за неготовність до безвізових паспортів. Їх, мабуть, таки легше знайти серед порошенкових високопосадових європейських візаві у Ризі.

Словника б треба, словника...

Ігор Гулик. Ілюстрація: klopp.ru    

Утома від ілюзії?

Україні не поталанить скласти іспит на демократичну зрілість екстерном. А нашим демократичним студіям не надто допоможуть європейські чи американські порадники

Коли мова заходить про Україну і про те, що відбувається тут, навіть найбільші її симпатики, лави яких, що не кажіть, таки рідшають, все частіше артикулюють своє відчуття втоми. Мовби забувши, що мають справу з державою, де нація і еліта упродовж ледь не півтисячоліття не були господарями у власному домі. Де обов’язковою умовою виживання, сякої-такої кар’єри був конформізм, а то й відверта колаборація з окупантом. Де за вільне слово (навіть не вчинок!) карали жорстоко й немилосердно, де навіть поняття демократії було дискредитоване совєтським прикметником.

Отож, коли поодинокі депутати Європарламенту кажуть, що «втомилися» від України, що «все в Україні, пов’язано лише з особистостями», то, певна річ, демонструє розчарування. Але у чому? В ілюзії того, що налаштовані не на власну ініціативу, а на обіцянки «верхів», громадяни враз переорієнтуються і візьмуться самотужки полагоджувати власні справи? У фата-морганному сподіванні, що 46 мільйонів різних ментально, культурно, освітньо, конфесійно й ідеологічно українців вишикуються під знаменами одного кольору і заради цього облишать «шкідливу звичку» думати кожен по-своєму?

Либонь, не варто плекати нездійсненних мрій: Україна абсолютно нічим не відрізняється від інших країн, які торували шлях до демократії, національної консолідації та фундаментальних цінностей століттями. Німці, до слова, також мають досвід «звикання до демократії», і проблеми їхнього Сходу (колишньої НДР), мабуть, болять усій країні не менше, ніж, скажімо, нам.

Я не думаю, що Україні поталанить скласти іспит на демократичну зрілість екстерном. Я також не певен, що нашим демократичним студіям надто допоможуть європейські чи американські порадники. Коли ми направду впряглися у віз державотворення, то маємо починати із азів, а не отак, неперебірливо й похапцем всотувати все, що кажуть нам звідти. Бо серед визнаних західних авторитетів, на жаль, трапляються й пройдисвіти, охочі заробити на нашому невмінні й незнанні.

Мені не ходить про те, що маємо відмовитися від чужого досвіду. Але чомусь маю переконання, що лише перейшовши те, що випало пройти тільки нам, набивши чимало ґуль і синців, сотні разів помилившись і сотні разів виправивши свої огріхи, здобудемо те, чого прагнемо. І цей здобуток буде справді нашим, таким, що ним можна буде пишатися.

Хай нині нам важко, хай найближчий час не обіцяє радикальних змін, хай виклики, які постають перед нами, серйозні, ба навіть страшні. Але тільки подолавши їх самотужки, переживши все і відчувши все, зможемо з певністю сказати: так, це було, воно – позаду. Тепер час замислитися над тим, що буде. Тепер час і на мрії.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Шарм деструкції-2

Питання до держави вичерпалися. Претензії до політиків вважаються ознакою неадекватності, запити до місцевої влади – спробою самогубства або ж методичного биття головою у стіну

У всій нез’ясованій українській ситуації, серед хаосу і певної бравади з приводу усіх катавасій, мабуть, найконструктивнішою є позиція найупослідженішого пересічного громадянина. Вона полягає вже не у традиційно-ментальному „моя хата скраю”, а радше – у комуністично-тичинівському „нам своє робить...”.  Затятість, з якою вітчизняне поспільство пробиває собі дорогу до нормального людського життя вражає масштабами: якщо раніше цілковитою послідовністю у досягненні мети „хворували”, здебільшого, освічені і національно-налаштовані західники, то тепер мешканці Центральної та Східної України цілком можуть дати нам фору.

Питання до держави вичерпалися. Претензії до політиків вважаються ознакою неадекватності, запити до місцевої влади – спробою самогубства або ж методичного биття головою у стіну.  Індивід починає запитувати себе: яким він хоче бачити свій побут, що потрібно зробити для „поліпшення свого життя вже сьогодні”, як оминути зайві рогатки на шляху до омріяного. Відтак постають питання про те, якою має бути країна, аби у ній мені жилося комфортно і погідно.

Тому, на відміну від шарму деструкції, який наполегливо пропонують нам як своєрідне естетичне кредо політики, „маленький українець” пропонує щось конкретне і своє, але, далебі, не руйнівне і негативне, а творче у своїй суті. Хай він обирає не найкращий шлях, приміром, зважується на роботу за кордоном, цілком усвідомлюючи, що прогодувати родину він може й перебуваючи тут. Але його рішення є усвідомленим і меркантильним: йому варто не тільки виживати, а жити, жити, як у Європі, хай навіть як у „новій Європі”. Тому останнім часом, не зважаючи на владні катаклізми і скандали, на галопуючу інфляцію і свідоме налаштування на саботаж з боку різних політичних експериментаторів, у нас процвітає сільське будівництво, вузи не можуть взяти на навчання усіх охочих, а вулицями важко протиснутися серед корків авт.

Тому коли інтелектуали на кшталт Сергія Глузмана впадають у депресію, зауважуючи, що „країна живе за законами давнього Вавилону. Раб, що раніше мав право на пайку і злягання, отримав ще одне право: говорити і писати. У порожнечу... Свобода безвідповідального слово мовлення”, не слід трактувати їхні слова буквально чи, принаймні, зі значною часткою категоричності. Раб, який заговорив, – вже не раб. Той, хто втямив безсенсовість апеляцій до влади, – громадянин, бо має відвагу на власну відповідальність за себе і за тих, хто поруч. Той, хто не піддався деструкції і може відрізнити правду від словесної полови, біле від чорного, демократію від політспекуляцій на її грунті, є вільною людиною, здатною на значно серйозніші речі, ніж поборювання уявних супротивників.

Тому цей парламент, цей уряд і цей президент навряд чи потраплять до когорти довгожителів. Питома частка колишніх рабів, які врешті отримали дар мови і дар мислення, стрімко зростає. Такими є суспільні обставини, у яких вони були рудиментами старої, прогнилої системи, маленьким острівцем, на якому знайомі до болю фігури спробували продовжити своє існування, застосовуючи звичні важелі та механізми для упокорення абсолютно нової сутності загалу.  Їх змусили переформатуватися, мімікрувати, „окультуритися”. Але не настільки, щоб вони змогли запропонувати суспільству абсолютно новий продукт, який відповідає його вимогам. Тому їм доведеться повторити „коломийку”, і так триватиме, допоки інтереси політиків та інтереси тих, хто їх годує, не дійдуть певного консенсусу.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Не для проби…

Обиватель ніколи не обере на владу кращого за себе. Бо це суперечить його власному его

Колись великий Папа Іван Павло ІІ сказав, що «не живуть, не кохають і не помирають для проби!». Тобто живуть насправжки, не даючи собі фори, мовляв, - чернетка все те, що було досі, візьму радирку, ретельно витру зі своєї біографії непотрібне і спробую знову.

Так, у принципі, не буває, та чомусь люди затято повторюють цей хибний досвід, сподіваючись на диво, - а раптом вийде! Не вийде, на жаль…

Двічі за новітню історію українці спробували переінакшити те, що мали раніше, двічі виходили на Майдан з надією і рішучістю «витерти» старий досвід і розпочати все спочатку. Помаранчева революція завершилася диктатурою Януковича. Ми стояли над прірвою, ризикуючи вкотре втратити країну. Останній Майдан втримав нас на фатальній межі, однак його наслідки виявилися геть не такими, як про те думали мільйони у центрі Києва.

Ми готові, як з’ясувалося, на хвилеві спалахи самопожертви, на різкі рухи «радирок», ба – навіть на реальні офіри життям. Однак, не годні досі втямити, що життя не дає нам шансу на «проби». Що розпочате один раз слід продовжити. Що ніхто, жодна влада, не дасть нам бажаного, якщо ми, спалахнувши, знову охолонемо і лишимо без нагляду те, за що боролися.

Це – вже не питання аргументів, переконань, це, радше, питання віри. Якщо її немає, якщо наші наміри обмежені рамками революційних імпульсів, якщо ми не здатні заради омріяного результату змінювати не лише владу, але й самих себе, якщо за безперервним потоком невтішних новин ми не бачимо головної мети, якщо негатив затуманив нам обрії, - то справа кепська. Обиватель – істота невибаглива, він у будь-якій ситуації віднайде для себе власну зону комфорту, з якої лише злобно оглядатиме довкілля, вишукуючи у ньому причини своєї упослідженості. Він ніколи не зважиться на крок, здавалося б, мізерний, порівняно зі всенародними здвигами, масовою жертовністю на Майдані чи на війні, - обиватель ніколи не обере на владу кращого за себе, розумнішого, кваліфікованішого. Бо це суперечить його власному его, його завищеній самооцінці, його переконаності у власній правоті і значущості.

Ми урешті-решт мусимо подолати у собі цей обивательський комплекс. Якщо, звісно, живемо не для проби. Адже вміємо зводити власні оселі не до піддашшя, а до «квітки». То чому легковажно постановили, що процес побудови держави завершується на банальній зміні фасаду? З іншого боку, якщо самі не вміємо класти цеглу, то наймаємо доброго муляра, з яким погоджуємо платню, рівно ж як і те, що він має зробити. І не ліземо з дилетантськими порадами, коли той працює, не вказуємо йому, скільки чого класти у розчин, не тримаємо васервагу. Ми довіряємо йому, принаймні, спочатку, хіба вже його огріхи чи відверта халтура стануть очевидними. Тоді просто звільняємо невмійка, шукаємо іншого…

Так і з нашими керівниками. Вони працюють так, як знають, вони, зрештою, такі ж як і ми, невмійки. Бо чи хтось досі пробував ламати систему, воюючи одночасно, - на Сході у прямому сенсі, а з невігласами, політичними недоброзичливцями, здирниками на внутрішньому фронті? Ці недосвідчені наші урядники теж наймають нібито знавців, та, на жаль, не завжди ці знавці адекватні ситуації і ризикам.

Я розумію, вірити владі важко. Тим паче українцям, для яких поняття держави і державних осіб завжди було синонімом окупанта, визискувача. Але, зрештою, хіба влада, хай навіть своя, є константою? Хіба під постійним недремним оком громади вона не здатна міняти свої шкідливі звички? Хіба не розуміє, що за першої-ліпшої нагоди її витурять зі зручних крісел? Гадаю, в Україні, на щастя, відповіді на ці запитання вже однозначні.

Ми справді живемо не для проби. Бо, зрештою, кожен день скапує, мов віск, з нашої власної свічі. Це – час відведений нам долею, і годі його марнувати на те, що відтак здаватиметься нашим же дітям дрібницями, половою, непотребом. Аби так не трапилося, варто спробувати виборсатися із мушль власного затишку, глянути на світ ширше, побачити перспективу, зрозуміти вчинки і мотиви інших, повірити іншим. І, якщо треба (а таки треба!), спробувати змінити самих себе.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Коломийки

В Україні триває цинічна гра з розрахунком на те, що й залучені до неї статисти – такі ж циніки, як і режисери схожих дійств

На місці великоголових політологів і ремісників дрібнішого штибу, які намагаються передбачити, що ж трапиться в Україні найближчим часом, я б даремно не мудрував. Нікколо Макіавеллі вже колись написав:  „Аби дізнатися, шо має відбутися, достатньо простежити, що вже було... Людські справи робляться людьми, які мали і завжди матимуть одні і ті ж пристрасті, а тому неодмінно даватимуть одні і ті ж результати”. Мабуть, з цього і слід починати будь-який прогноз.

Є проблема країни, схильної до імпульсивних вчинків. Є проблема еліти, не навченої шукати нових шляхів до порозуміння із загалом. Тому найперше, що трапиться – нічого не трапиться. Нового.

Процес розпочався з традиційних для України непорозумінь серед верхівки. Відтак маємо ефект концентричних кіл, які, мов хвилі, спровоковані каменем на спокійному плесі, охоплюють увесь терен, спочатку дістаючись владних містечкових бюрок, а згодом „дістають” маси. Причому, тубільні урядники, самі того не відаючи і не бажаючи, провокують „народ” на інтерес до політики. Що було за часів кучмового референдуму? Зірвані з роботи натовпи юрмилися на міських майданах або ж у сільських клубах на підтримку не зовсім втямленої ними ж ідеї. З іншого боку – опозиція гуртувала прихильників, аби зашкодити організаторам плебісциту. Коли офіційні пристрасті сягли апогею, обидва крила заангажованої масовки порозумілися між собою і гуртом визначали найочевидніший об’єкт для свого невдоволення – владу. У результаті –  «Que se vayan todos!» («Хай забираються всі!»).

Стара коломийка звучить тепер вкотре. Прихильники президента виходять на трибуни, аби висловити обурення корупційними схемами прем’єра. На адресу Порошенка летять звинувачення з очевидними натяками на «прокремлівську змову». І те, й інше – цинічна гра з розрахунком на те, що й залучені до неї статисти – такі ж циніки, як і режисери схожих дійств. Але, далебі, це не так.

Народ наразі вичікує, громадячи враження та досвід, аби незабаром зробити далекоглядні і незворотні висновки. Незабаром, бо політики легковажно забули, що в Україні був 2014 рік, і після нього загал здобув практичний навик реалізації задавнених кривд.

Найпоміркованіші з владоможців волають про небезпеку дочасних виборів, усвідомлюючи, що вони можуть завершитися тектонічним зсувом України на користь неочікуваних радикальних сил. Якщо так трапиться, то цілком реально сподіватися, що і пропрезидентським, і пропрем’єрським доведеться вкотре опановувати урок, незасвоєний свого часу, – урок опозиції.

Ігор Гулик. Ілюстрація: veselahata.com   

Коротке есе про гротеск

Україна, з її екстрімом війни, реформ тощо, є своєрідним ельдорадо для любителів безкоштовного піару

Ні, світ не зістрибнув з гальмівних котушок, і не прямує до прірви, як те просторікують численні ясновидці. У світі, - через розвиток комунікативних каналів, доступ до них неймовірного числа охочих, - просто руйнується грань між «бути» і «здаватися». Ласих до останнього, - аж зашкалює, зрештою, хіба їх було менше й раніше? Однак тих, хто обирав «бути», тобто справжнє, неілюзорне, практичне і ефективне, цінували акурат за результатами праці, а не за анонімними філіпіками у фейсбуці.

Я переконаний прихильник ідеї залучення іноземних фахівців у процес реформування України. Дуже шаную їхній вибір і щире прагнення допомогти моєму народові. Водночас, - і про це слід казати вголос, - раджу остерігатися осіб, які, - через різні обставини, - можливо, хочуть, але не можуть. Поза тим, цілком прогнозовано, що доброю нагодою не скористатися гріх і для розмаїтих ушустів, яких хлібом не годуй, лише б попіаритися. А оскільки Україна, з її екстрімом війни, реформ тощо, є своєрідним ельдорадо для любителів безкоштовного піару, - їх тут не бракує.

Це я про історію із Сашею Боровиком, випускником Гарварда, успішним менеджером Microsoft, безцінним кадром юридичного департаменту компанії Akamai Technologies. Історію, про яку не надто розводяться оскаржені в обструкції «фахівця» Кабмін і Яценюк, і про яку найбільше голосить сам звільнений, а також левова частка фейсбучних активістів.

...Тут ось яка справа. Від Згуладзе я щодня чую про працю над реформуванням української міліції. Згуладзе, наскільки я розумію, Гарвардів не закінчувала (у неї рік навчання в Оклахомі, а так – скромний диплом Тбіліського університету). Вона – практик, а, отже, деякі її висловлювання ріжуть слух. Не тільки у ніжних на вуха Боровика, а й у тисяч «правоохоронців», яким доведеться посунутися з посад завдяки реформам грузинки. Ека не церемониться з підлеглими, розуміючи, що працює в країні, де вишукана лексика і етикет спаплюжені популістами; не вимагає для себе особливих умов.

А ось про реформу авторства Боровика, бодай натяк на проект такої реформи, я особисто не чув. Ба більше, - припускаю, що наказ про його призначення на посаду першого заступника міністра економіки існує лише і уяві ображеного чоловіка. Реально чув лише скарги, кпини і невдоволення від браку уваги. Нарцисизм? Не думаю... Радше, прагнення «здаватися», мовою, яка не до смаку естетам, - дешеві понти.

Гротескна виходить ситуація. Невже Боровик кинув усе задля того, аби в Києві «сісти в паланкин» і вдихати фіміам від присутності своєї персони на Печерських пагорбах? Якщо так, то жорстока реальність хутко поставила все на свої місця. Тут, де волонтери тримають армію, де кожен чиновник вилітає з насидженого крісла з боями, схожими до Іловайська, балансувати між «бути» і «здаватися» можна недовго. Справжність тут цінується вище статусів, посад, дипломів, щирість намірів одразу проходить випробування обставинами, наближеними до воєнних. А велемовними ораторами власного розливу тут хоч греблю гати, і, до слова, не в одного з них у шафі – диплом як не Єля, то Кембриджа.

Жодним чином не виправдовуючи «кривдників» Саші, - вони, здебільшого, й справді, не надто охоче миряться із крахом системи, у якій було комфортно і затишно, - скажу інше. Яким би не був президент, прем’єр, міністри, керівники нижчі рангом, - вони вже чудово усвідомили, що рано чи пізно, відповідатимуть за все. Зістрибнути, як оце вчинив Боровик, - їм не вдасться. Так чи інак, - політично чи цілком кримінально, - вони здадуть звіт перед тими, хто їх обирав. Тому й ходять між краплями дощу, між «бути» і «здаватися», і останнє, на їхній же жаль, все частіше і частіше закінчується гротеском.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Практикуючи демократію

Загал має інструментарій, аби вказувати на двері носіям скомпрометованих ідей чи не надто охайним у моральному сенсі політикам

Скепсис щодо демократичності процедур, з якими у стінах парламенту хитка більшість проштовхує життєво важливі для країни рішення, лунає, здебільшого, з уст опозиції, яка уперто не бажає визнавати себе такою. Таке налаштування, зрештою, також є сумнівно демократичним, позаяк класичні схеми демократії передбачають акурат існування конкурентних політичних еліт, а не суміш несуразностей, яку пропонують загалові під незрозумілим брендом «широкої коаліції».

Жан-Франсуа Ревель, опублікувавши книгу «Відживлення демократії», мабуть, і не передбачав, що, полемізуючи з французькими соціалістами, він мимоволі втручається у дискусію українських політичних еліт. Саме вони продукують суперечки, які є повчальними для світу, який лише кілька років тому позбувся найбільшої тоталітарної імперії. Повчальними у тому сенсі, що провадяться між носіями старих штампів та стереотипів і людьми, схильними практикувати демократію у не надто сприятливому середовищі.

Папа Іван Павло ІІ ще у своїй енцикліці 1991 року «Centesiumus annus» також розмірковував над перевагами соціалізму та вільної економіки, надаючи пріоритет, ясна річ, останній. Однак одразу ж зауважує, що коли «вона не вписується у чіткий юридичний контекст, що ставить її на службу повної людської свободи», – то її наслідки будуть негативними.

Наразі ж, як би несмачно виглядали «казарменні» голосування у Верховній Раді, наміри зацікавлених блокувати трибуну, безконечні торги за дрібні посади, – однак вони уписуються у правничий контекст і ні на йоту не порушують регламентів, процедур чи, скажімо, чиїхось людських прав. У того ж таки Ревеля знаходимо: «…Засуджувати демократію під тим приводом, що деякі демократичні уряди погано урядують, рівнозначно обезголовленню хворого, замість вилікувати його від мігрені. Демократія не зліквідовує ані людські істоти, ані виборців, ані обранців. Але вона прийнамні заслуговує на повагу вже за те, що не забороняє їм проявляти свої якості».  

Акурат завдяки оцій можливості «проявляти свої якості», загал має інструментарій для того, аби вказувати на двері носіям скомпрометованих ідей чи не надто охайним у моральному сенсі політикам. Приклад регіоналів, мабуть, не вичерпує низки діячів, які вишикувалися у чергу до політичного забуття. Українська політика, незалежно від бажання чи небажання її фігурантів, переживає зміну поколінь. Цей процес разом з практикуванням демократії, – почасти невмілим, почасти награним, але її відживленням, – колись таки дасть бажані результати.

А громадянське суспільство, – один із запобіжників, застережних дзвіночків, якими попереджають провідників про певні проблеми. Головне, – воно має можливості це робити, не остерігаючись репресій, цензури, замовчування чи ігнорації. Зрештою, можливість сприймати чи не сприймати таку оцінку також гарантовано.      

Ігор Гулик. Ілюстрація: pix.com.ua

Шарм деструкції

Цьогоріч, вочевидь, матимемо справу з деструкцією у царині саме соціальній

Якось я спробував викласти свої погляди на те, як вітчизняний політикум, можливо, сам того не підозрюючи, заперечуючи власні декларації і публічно про артикульовані наміри, використовує форсмажор для власних, іноді хвилевих цілей. Однак деструкція, взаємопоборювання, не бажання прислухатися до, можливо, й конструктивних ідей опонента притаманні не тільки для трактувань подій і явищ, але й для тієї царини, яку умовно можна назвати ідеологічною складовою партійних середовищ. Умовність тут, як на мене, є цілком виправданою, оскільки у документах, зафіксованих головними політичними гравцями на українському кону у вигляді програм, ви не зауважите суттєвих відмінностей: соціальні декларації засвідчують полівіння не тільки найзнаковіших осіб, але й їхнього електорату; тези про національний інтерес чи поступ нерідко зводяться до банального переліку гасел; зовнішньополітичні вектори окреслені, зазвичай, загально, причому з явними реверансами у бік «стратегічних партнерів».

Цьогоріч, вочевидь, матимемо справу з деструкцією у царині саме соціальній. Згадане вже полівіння спільноти перетворило українські партії на підвиди соціал-демократії, не залежно від того, як вони самі позиціонують себе, намагаючись відрізнятися від опонентів. Стартовим пострілом для соціальної деструкції стали, закономірно, реформи, які урядові речники і іміджмейкери з Банкової поквапилися донести до чи не кожного освіченого українця. Але ці панове, зазвичай, лише світять карти. І ось у середовищах невизначеної опозиції, зокрема «Батьківщині» та «Самопомочі», розпочалася справжня аукціонна гра деструкції: хто більше?

Шкідливість таких критиканських перегонів полягає у тому, що, по-перше, вони підкріплені доволі сумнівними аргументами з не менш сумнівних уст; по-друге, у випадку з астрономічними як для українських реалій стрибками тарифів, що їх декларує так звана «реформа», одразу ж постає запитання про колотнечу довкола скасування пільг. І, по-третє, найдеструктивніше: гучні обіцянки лише розхолоджують активну частину спільноти, плекають у її мізках дещо призабуту ідею совка про обов’язкових патерналізм держави, провокують її на апатію, а згодом, коли надії на світле майбутнє виявляться банальною брехнею, на протест і знову ж таки деструкцію. Що більше,  взявшись за калькулятор, пересічний обиватель, якщо йому не забракне терпцю, цілком самостійно може з’ясувати для себе і розповісти сусідові справжню ціну захмарних перспектив. Можливо, взявши до уваги галопуючу інфляцію і чергові ноу-хау фіскалів, а, можливо, просто порахувавши вартість передвиборчих шоу, влаштованих політиками на своїх з’їздах…

Складається враження, що вітчизняним елітам припала до смаку забава у «доброго» і «злого» поліцейських, і єдина проблема, яка не дає їм спати  – це те, як поділити ці ролі між собою. Звична градація – на владу і опозицію – з природно притаманними їм ознаками (влада – зла; опозиція – хороша) вже не підходить. Свідчення цьому – присутність «опозиціонерів» у коаліції, вони, по суті, всі - партії влади. Можливо, час на Олімпі ще не дає підстав для цілком категоричних оцінок, але, судячи з рейтингів президентської та прем’єрської сил, володіння майже усіма повноваженнями не надто додало їм симпатиків.     

Нездатність надійно зафіксувати за собою статус «доброго» чи «злого» викликав до життя потребу хаотичної зміни ролей. А хаос, однак, не є конструктивним елементом, тим паче, що він просто таки злить загал своєю невизначеністю і не прогнозованістю. Ігри патріотів, а новітнє диспонування усіх політичних сил не дає підстав вважати якусь з них «патріотичнішою», а якусь «манкуртською», – ці грища є первинно деструктивними, грою заради гри, азарту, апломбу, не більше.

Безвихідь ситуації, у яку потрапила спільнота, і яку вона уповні усвідомить лише згодом, цілковито переконавшись у фактичній відсутності змін «на горі», штовхатиме країну у смугу перманентних виборів, так званих «коротких парламентів». Допоки політики не знайдуть точок дотику своїх інтересів, або ж допоки виборець не зможе самостійно визначатися зі своїми уподобаннями.

Ігор Гулик. Ілюстрація: texty.org.ua

Непорозуміння з примиренням

Мешканцям довіреного Порошенкові терену вже випадала історична нагода мати «батьків» нації

Напередодні річниці завершення Другої світової війни в Європі пересічні українці, на відміну від минулих схожих дат, не надто переймалися проблемами примирення ветеранів, які воювали у різних шанцях. Хіба що на одному з телеканалів зробили спробу з’ясувати, хто мав би бути «perpetum mobile» цього процесу. І виявилося, що ледь не половина учасників нерепрезентативного опитування кивають на державу. Ось, мовляв, президент підпише відповідний закон, директивно накаже колишнім воякам червоної армії та ОУН-УПА потиснути руки і все, – в Україні запанує мир і благодать. Така собі постсовкова традиція полагоджувати справи, «йдучи назустріч...».

Президент, поза тим, закону підписувати чомусь не квапиться. Може, тому, що бажання стати «батьком» для усіх українців, на жаль, а, може, на щастя, м’яко кажучи, наразі не надто збігається з можливостями. Ремарка «на щастя» до того, що мешканцям довіреного Порошенкові терену вже випадала історична нагода мати «батьків». А почуття жалю виникає у кожного більш-менш політичного заангажованого українця під час споглядання невдалих спроб примирити недавніх учасників «майданної команди».

Як не сьогодні, то завтра нам вкотре пообіцяли покінчити з корпуцією. Зволікання з цією процедурою, яке недолуго намагаються пояснити, киваючи на досвід цивілізованого світу, тієї з Німеччини, спричинене, як на мою думку, все ж не цим. Президентові залежить на посиленні керованості депутатської більшості. А поєднати в одній упряжі несумісні інтереси частини БПП, Народного фронту і сумнівну незалежність Ляшка та «Самопомочі» започаткує новий виток нестабільності усіх державних інституцій.

Мені можуть закинути гіперболізацію світоглядних та інтересових засад учасників коаліції, позаяк в Україні давно склалася цілком під ставова думка, що новітні партійні структури, – це своєрідні бізнес-клуби за інтересами. Так міркують і ті, хто бачить у партійних списках лише «донорів», не зауважуючи за їхніми меркантильними інтересами справжнього налаштування публічних гравців на політичному кону, і пересічний люд, який не надто вникає у деталі. А в них – дрібницях, - знано, ховається нечистий.

Один з головних теоретиків сучасного українського солідаризму Юрій Збітнєв у праці «Німецький експеримент», аналізуючи закономірність появи у поствеймарівській Німеччині фашизму, пише: «Виразний патріотизм та крайній націоналізм Гітлера мали дуже мало спільного із споглядальною залюбленістю германофілів у народ. У боротьбі за майбутнє Німеччини він, на відміну від пересічних “фелькіше”, котрі не спромоглися піднестися вище усяких фольклорних гуртків, партійок і товариств ветеранів, був готовий до якнайвідчайдушніших дій».  

Готовність до «якнайвідчайдушніших дій» – хіба не характеристика загнаних у кут олігархів, що утримують левову частку бундючних нардепів не за «гарні очі»? Вони, вочевидь, не вирізняються «виразним патріотизмом і крайнім націоналізмом», зате уповні компенсує цю відсутність соціальною приправою до обіцянок «хліба і масла»?

Я далекий від уявлення про певних комбатів як майбутніх «диктаторів». Однак переконаний, що вони ідеологічно близькі до тих, хто вибудовує свою стратегію, озираючись на досвід російської керованої демократії. Тим паче, що путінська система – доволі ефективний рецепт «примирення нації», – хто не з нами, той проти нас...

Порошенкові, безумовно, важко, попри його позірну непричетність до коаліційних «танців», зважитися на вибір. Імідж ліберала заважає йому уповні втілити підсвідоме бажання бізнесовця розрулити все звичним способом тиску. Моральні ж уявлення все більшої частини українців підказують, що так і слід чинити.

От і спробуй мирити ветеранів, коли у власній голові сум’яття...

Ігор Гулик. Ілюстрація: timer-odessa.net