Рік для кожного

Життя – дивна штука, яку хочеться любити, коли воно вдається, і ненавидіти, коли воно кидає у нас сніжками негативів

Попри те, що Новий рік приходить до всіх одразу, у кожного з нас – своє його сприйняття і трактування. Особливим, – себто спільним для всіх за характером емоцій, сподівань і надій, – це свято буває вкрай рідко. З останніх таких феноменів на гадку приходить межа 2013 – 2014-го. Тоді, мабуть, вся країна, по який бік барикад би не стояли її мешканці, жила на одному подиху, в одному ритмі. 

Втамувалися “майданні пристрасті”, і кожен з тих, хто стояв на майданах, усвідомив, що життя триває, що воно у нього – одне, і що будувати свої стосунки з державою, сусідами чи суспільством назагал, йому слід самотужки. Це, у принципі, властиво українцеві-індивідуалісту, але спробувавши солодкого пирога ілюзії колективної перемоги, у декого залишився присмак безпідставних сподівань на те, що від нині все відбуватиметься саме так.

Новорічної ночі найостанніша річ думати про політику і пов’язані з нею неприємності й розчарування. Залишмо їх на потім, адже життя триває, і якщо з нього усунути гірчинку, то воно видаватиметься прісним і глевким. Зосередьмося на спогадах про важкий минулий рік, а оскільки людська пам'ять має дивовижну здатність утримувати лише приємне і добре, то наші рефлексії, переконаний, підуть нам тільки на користь.

Відженімо подалі, за хатній поріг, підлоту і зради 2015-го, киньмо у домашнє вогнище записки з переліком наших страхів, непевностей і тривог, як це роблять перед Різдвом мудрі американці. Вислухаймо рідних, особливо дітей, і, можливо, зрозуміємо, що цьогоріч вони жили власним життям, яке лише інколи, лише краєм зачіпало нас з вами. Попросімо вибачення за свою ненавмисну байдужість, і станьмо родиною.

Життя – дивна штука, яку хочеться любити, коли воно вдається, і ненавидіти, коли воно кидає у нас сніжками негативів. Сахаючись від них, здобуваючи синці, міркуймо про те, що все так не буде, що невдовзі трапиться диво і доля повернеться до нас своїм сяючим, не схожим ні на яке інше, обличчям. І вразить нас усіма барвами світу, і зігріє серце погідним відчуттям успіху і надії. Хай це трапиться з усіма вами саме новорічної ночі.

Один мій знайомий – самітник без перспективи зміни статусу одинака, уночі проти 1 січня вдається до дивовижного способу медитацій. Запаливши свічки, він розкладає на столі вітальні новорічні листівки з далекого часу і намагається відтворити у своїй пам’яті обриси тих, хто водив рукою, підписуючи їх. Приємні спогади про друзів, про тих, з ким довелося подолати бодай найменший шмат життєвої дороги, про тих, кого, можливо, вже нема серед нас, перетворюють години новоріччя на справжній бенкет емоцій, на затишок душі, тиху гавань розради. Відтак цей чоловік замикає двері свого помешкання і кидається у святковий вир новорічного Львова, пробуючи зауважити в усміхнених обличчях риси його недавніх віртуальних візаві. Йому легко йти життям, оскільки живе переконаним, що, попри різність, люди мають на генному рівні щось невловиме, але спільне, що коли із Землі йде хтось добродушний, то на його місце обов’язково з’являється дублер.  Він шукає двійників для своїх далеких знайомців, і, що дивно, знаходить їх.

Мій приятель – дивак, але, видається, це його дрібне дивацтво мало б бути зрозумілим для кожного з нас. Тим паче, новорічна ніч акурат надається для подібних вчинків, адже тоді ми всі хай на кілька годин стаємо дітьми. Ми очікуємо дива, і воно приходить до нас. Особливо, коли дуже цього прагнемо.

Саме такого, неймовірного бажання дива хочу побажати усім. Повірте, з ним легше. Особливо, коли додати до цієї охоти ще й трохи труду задля того, аби реалізувати свій задум.

До традиційного переліку новорічних зичень шановним читачам досиплю також дещицю своїх. Хай вам ведеться у всьому, хай казкової новорічної ночі започаткується бодай щось добре: у кого – настрій на весь рік, у кого – можливо, діти, ті, задля яких ми здолаємо усі перепони і негаразди.

Хай щастить!

Ігор Гулик. Ілюстрація: epizod.ua

Новорічне

Зійшовши із Майдану сп’янілими від ковтка свободи, ми вирішили, що ті, кого обрано нашими зусиллями керувати державою, як і ми, здатні до змін. Вийшло дещо по-іншому…

...Ну, що залишається, коли 2015-й залишився за гранню новорічної ночі? Поміркувати над перейденим, зробити висновки і спробувати зазирнути у майбутнє. Певна річ, воно нині цілком непевне, оскільки українці зустрінуть 2016-й, переймаючись непростими клопотами, які, зрештою, матимуть доленосні наслідки.

Про те, що було, гадаю, не варто говорити осібно, бо уважний читач мав змогу дізнатися про найважливіші події року, найзнаковіших його людей з розмаїтих джерел і від неймовірної кількості оцінювачів. Назагал, – був ще один непростий відтинок часу, ще один етап розвитку держави, кожного із нас особисто. Ми його здолали, незважаючи на глобальну економічну кризу, на епідемію екзотичного грипу, на те, що не завжди нам всього було вдосталь. Але таки живемо...

Зовсім недавно мені довелося спілкуватися із двома американськими професорами – Полем Д’Альєрі (Університет Флориди) та Генрі Гейлом (він очолює Інститут досліджень Європи, Росії та Євразії в Університеті Джорджа Вашингтона). Не знаю, чи виправданим є оптимізм цих поважних осіб, але вони, як на мене, дуже адекватно оцінюють нашу ситуацію. Простіше кажучи, вважають, що все у нас відбувається, як у людей, і за багатьма ознаками ми, як це не дивно, не пасемо задніх, коли йдеться про демократію. Може, направду, американцям легше говорити, бо вони далеко, але я – на боці своїх співрозмовників.

На мою думку, спільнота наразі хворіє конфліктом очікувань та реалій. Ми хочемо всього й одразу, але так не буває, хіба у казці. Ми прагнемо високих стандартів, проте забуваємо про атавізми стандарту „совка”, які засіли у наших мізках. На Майдані ми випробували міць своїх бажань і прагнень, однак, з’ясувалося, що шлях до „іншої країни” не вимірюється одним кроком, це – процес постійної трансформації громадянства і його еліти. Зійшовши із Майдану сп’янілими від ковтка свободи, ми вирішили, що ті, кого обрано нашими зусиллями керувати державою, як і ми, здатні до змін. Вийшло дещо по-іншому. І не варто шукати винних, а зрозуміти, що апатія і розчарування – не найкращі порадники, коли йдеться про власне життя.

А воно – минуще, тому слід таки зауважувати у ньому позитив і тішитися кожним днем. Хай навіть у „чорній смузі”, однак і вона додає нам досвіду, а головне – вчить не повторювати помилок.

Тому щиро бажаю усім, хто читає ці рядки, успіху і оптимізму. Без них ми просто тупцюватимемо на місці, будемо маріонетками чийогось спектаклю. Якщо бодай мізерний відсоток моїх читачів зрозуміє, що доля кожного у його ж таки руках, повірте, 2016-й справді стане роком сповнення надій і сподівань. Мені видається, що ми на це заслужили...

Із Новим роком!       

Ігор Гулик. Ілюстрація:  lastnews.com.ua