Загал має інструментарій, аби вказувати на двері носіям
скомпрометованих ідей чи не надто охайним у моральному сенсі політикам
Скепсис щодо демократичності процедур, з якими у стінах
парламенту хитка більшість проштовхує життєво важливі для країни рішення,
лунає, здебільшого, з уст опозиції, яка уперто не бажає визнавати себе такою.
Таке налаштування, зрештою, також є сумнівно демократичним, позаяк класичні
схеми демократії передбачають акурат існування конкурентних політичних еліт, а
не суміш несуразностей, яку пропонують загалові під незрозумілим брендом
«широкої коаліції».
Жан-Франсуа Ревель, опублікувавши книгу «Відживлення
демократії», мабуть, і не передбачав, що, полемізуючи з французькими
соціалістами, він мимоволі втручається у дискусію українських політичних еліт.
Саме вони продукують суперечки, які є повчальними для світу, який лише кілька років
тому позбувся найбільшої тоталітарної імперії. Повчальними у тому сенсі, що провадяться
між носіями старих штампів та стереотипів і людьми, схильними практикувати
демократію у не надто сприятливому середовищі.
Папа Іван Павло ІІ ще у своїй енцикліці 1991 року
«Centesiumus annus» також розмірковував над перевагами соціалізму та вільної
економіки, надаючи пріоритет, ясна річ, останній. Однак одразу ж зауважує, що
коли «вона не вписується у чіткий юридичний контекст, що ставить її на службу
повної людської свободи», – то її наслідки будуть негативними.
Наразі ж, як би несмачно виглядали «казарменні»
голосування у Верховній Раді, наміри зацікавлених блокувати трибуну, безконечні
торги за дрібні посади, – однак вони уписуються у правничий контекст і ні на
йоту не порушують регламентів, процедур чи, скажімо, чиїхось людських прав. У
того ж таки Ревеля знаходимо: «…Засуджувати демократію під тим приводом, що
деякі демократичні уряди погано урядують, рівнозначно обезголовленню хворого,
замість вилікувати його від мігрені. Демократія не зліквідовує ані людські
істоти, ані виборців, ані обранців. Але вона прийнамні заслуговує на повагу вже
за те, що не забороняє їм проявляти свої якості».
Акурат завдяки оцій можливості «проявляти свої якості»,
загал має інструментарій для того, аби вказувати на двері носіям
скомпрометованих ідей чи не надто охайним у моральному сенсі політикам. Приклад
регіоналів, мабуть, не вичерпує низки діячів, які вишикувалися у чергу до
політичного забуття. Українська політика, незалежно від бажання чи небажання її
фігурантів, переживає зміну поколінь. Цей процес разом з практикуванням
демократії, – почасти невмілим, почасти награним, але її відживленням, – колись
таки дасть бажані результати.
А громадянське суспільство, – один із запобіжників,
застережних дзвіночків, якими попереджають провідників про певні проблеми.
Головне, – воно має можливості це робити, не остерігаючись репресій, цензури,
замовчування чи ігнорації. Зрештою, можливість сприймати чи не сприймати таку
оцінку також гарантовано.
Ігор
Гулик. Ілюстрація: pix.com.ua
